Скарб отця Михайла

Цю історію, майже казку, мені розповів давній знайомий. Спочатку я не повірила. А потім узяла й поїхала в Чернівці, щоб побачити на власні очі. Було це напередодні Різдва, настрій — відповідний, і візит до монастиря, туди, де живуть «ангели», здався зовсім не випадковим.

— Послухай, та там справжній рай, — продовжував повчати мене по мобілці товариш. — Останню дівчинку підкинули в картонній коробці у грудні. Маля було синє, ніхто не думав, що виживе. Вижила. Катериною назвали, а прізвище дали Щаслива. Уявляєш, її він теж усиновив. Вона 140-ва!

— Діти що, прямо в монастирі живуть?

— Ні, окремо, там у них ціле місто. Ще будинок для інвалідів будують.

А якщо його там не буде, адже не попередили...

— А навіщо попереджати? До того ж торік хтось із великих чиновників звинуватив його в показусі. Ось сама й побачиш — показуха це чи щось інше.

Сон у руку

Великий дзвін Свято-Вознесенського монастиря ледь прозирав у тумані. Їхати було ще хвилин двадцять. Дитячі будинки, притулки, нічліжки... Цими гарячими точками курсує переважно одна й та сама публіка. Журналісти, фотокори, волонтери... Лише зрідка — чиновники з перевірками та бізнесмени з подарунками. А здебільшого поле не оране. В голові в мене й далі маленька дівчинка в коробці. Потім раптом стала думати про її матір. Цікаво, яка вона — молода чи не дуже? Просто легковажна чи зовсім самотня? Ці два образи завжди поруч, коли йдеться про таке. Страшно уявити, але трапляється частіше й частіше. Машина зупинилася. Туман майже розсіявся, і стало ясно, що ми опинилися у найвищій точці місцевості. До кордону з Румунією рукою подати. Зором не охопити величезного, порізаного рівними лініями простору полів. Неподалік стояв трактор, копиці сіна...

— Це все монастирське, — водій уловив німе запитання. — Вони тут день і ніч працюють. У них і ферма своя. Щодня молоко по дитячих будинках розвозять.

Біля воріт кілька іномарок. З однієї вийшла дівчина з великою сумкою в руках.

— Усі привозять сюди одяг для дітей, іграшки... Хто ж їм ще допоможе? — Цей розчулений таксист-екскурсовод, вочевидь, вибивався зі стереотипів професії. — Дванадцять років тому тут нічого не було. Люди розповідають, що священику приснився сон: на цій горі стоїть монастир. Почали будувати. Усі працювали. Отець Михайло і на тракторі може, і на будівництві. Ну, загалом, він вам сам усе розкаже.

…А за ворітьми справді було щось схоже на рай. Архітектурний. Стрункі різнобарвні будівлі храмів і будинків, свіжопофарбовані бані, доріжки з рівно підстриженими кущами та величезною ялинкою — все це створювало враження загального процвітання і благоденства. Молодий священик подав руку.

— Здрастуйте, я отець Онуфрій.

Як у воду дивилася. Отже, все-таки судитимемо за справами. Отож отець Онуфрій.

— Звідки така краса? Панотець скарб знайшов чи що?

— Можна й так сказати. Будувати монастир почали 1994 року силами отця Михайла Жара та кількох ченців. Чутка про це швидко облетіла околицю. Тож у розпал будівництва трапези збирали вже по тисячі осіб. Люди самі йшли сюди, щоб допомогти. Бідні — своєю працею. Забезпечені — і працею, і грішми. Цю дзвіницю, наприклад, покійний Ігор Плужников побудував. Люди, які вірять, — це і є скарб отця Михайла.

— Це правда, що панотцю приснився сон?

— Сам він нічого такого не розповідає, але, напевно, так Бог розпорядився. Всього на території шість храмів. Свято-Вознесенський — центральний. Усе, що ви тут бачите, — це не архітекторський проект, місце для кожної споруди вибирав сам панотець. Ченці мешкають у центральному келійному корпусі.

— А скільки всього братів?

— Починали будувати монастир четверо з панотцем. Тепер 95.

— Що за люди? Усі з віруючих сімей чи такі, котрі пережили горе? Вибачте за мирські банальності.

— Нічого. А брати всі різні. Є навіть колишні міліціонери. Отець Антоній, приміром, із Києва. Із сім’ї військових. Та й я не з віруючих.

— Скільки вам років?

— Тридцять. Тут уже дванадцять років. Навчався на юридичному. Потім познайомився з панотцем. Рішення прийшло саме собою, коли порівняв метушню мирського життя і спокій молитви. На мене це справило сильне враження.

— А батьки?

— Мама спочатку плакала, а тепер задоволена. І батько часто приїжджає.

Ми зайшли в невеличкий дерев’яний храм Святого Лазаря. У повітрі стояв запах свіжозрубаного дерева і відчуття якоїсь зникаючої святості. Поставили свічки. За душі дітей мертвих уже в стінах монастиря — теж. Невеличкий монастирський цвинтар майже перед храмом. Усе поруч. Як у житті. Тільки тут чомусь зовсім не страшно.

— Першим поховали однорічного Сергія. Лікарі не попередили, що хлопчик хворий на менінгіт. Кому тільки панотець його не показував, скільки сам молитов прочитав... Не вберегли. А ось маленький Дмитро. Його батьки поїхали на заробітки в Італію. Стара бабуся не догледіла. Спалахнула проводка, і хлопчик задихнувся. Сім’я попросила його поховати тут. За могилами доглядають сестри. А кілька років тому отець Михайло узяв трьох малят, хворих на СНІД. Вони більше року жили в окремій кімнаті при монастирі, а не в дитячому містечку, куди ми з вами зараз підемо. Дякувати Богу, молитвами панотця всі діти — Філатея, Михайло і Лаврентій — сьогодні здорові. На Великдень надійшли результати аналізів останнього. Для нас це справжнє диво.

Ми вийшли з воріт і рушили в дитяче містечко. Пройшли повз величезний будівельний майданчик із уже зведеним фундаментом.

— Тут буде найбільший в Україні храм, — продовжив розповідь отець Онуфрій. — Перший камінь приїжджав закладати прем’єр. Газовий міністр Бойко з підведенням газу допоміг. Спочатку дітям, потім братам. Тож тепер вугіллям не топимо. Чималу допомогу надає обласна ДАІ.

— Отець Михайло — хороший менеджер.

— Знаєте, він спеціально нікому не пише, не телефонує. Люди самі, бачачи, що він особливу справу робить, пропонують свою допомогу. Адже відкрити при монастирі дитячий будинок — це велика праця, без підтримки не обійтися.

Старший син — Іванко

Перша усиновлена дитина з’явилася в отця Михайла 1992 року. Свято-Вознесенський монастир тоді ще й не снився. Проте напередодні, після реставрації приходу в Боянах, де служив панотець, заплакала Боянська ікона Божої матері.

— Панотець сам не повірив, — каже отець Онуфрій. — Подумав, може, пожартував хто. Навіть церкву на ніч опечатав. На ранок сльоза збільшилася. Розповіли нашому митрополиту. Владика приїхав, читав молитви, потім ікона почала зціляти. Потім її відвезли в Москву, ризу зробили, канонізували. Тепер ікона стоїть на своєму колишньому місці. Відразу після цих подій панотець поїхав з допомогою в один із дитячих будинків Чернівців. Наче вже й справи всі залагодив, аж тут як із-під землі виріс хлопчик. Крихітний зовсім. Схопив його за рясу й татом назвав. З Іванка все й почалося.

Біля воріт дитячого містечка нас зустріла гарна, хоча вже й літня жінка. Сестра Єлизавета стала другим гідом у справах цієї незвичайної людини, з якою мені не судилося цього разу познайомитися.

— Тепер у нашому дитячому будинку 140 дітей — 90 хлопчиків і 50 дівчаток. Серед них багато інвалідів. Діти живуть у різних корпусах. Трапезують спільно. Навчаються в сільській школі. Ходять на службу у свій власний храм. Бавляться, музикують, — сестра Єлизавета запнулася. — Це, звісно, не справжня домівка, але для них вона найрідніша. У кожній кімнаті живуть по четверо дітей. За кожною — закріплена сестра. Вона їм як мама. Та що я вам так довго розповідаю, ходімо, самі все побачите.

Пішли в корпус, де облаштувалися дівчатка. Фіолетовий чотириповерховий будинок із різьбленим ґанком, під яким стояли два синіх візки. Як удома. Була «тиха година». Першою нам трапилася кімната найменших. Там, як і розповідала сестра Єлизавета, жило четверо мешканців. Серед них один хлопчик. До речі, теж Онуфрій.

— Його мама психічно не зовсім здорова. Хотіла зробити аборт. Панотець, дізнавшись, запропонував їй пожити до пологів у монастирі. Коли з’явився Онуфрій, вона пішла. А маля залишилося з нами. Йому вже півтора рочку, дуже тямущий.

Ліжечка Наталі і Христини стоять упритул. У Наталі пустотливий погляд. Було очевидно, що спати найближчим часом вона не збирається. Христина сумувала.

— Її бабуся до нас принесла. У мами загострилися проблеми зі здоров’ям. Дівчинка росла в постійному крику. Дуже тяжка була. Але все налагодилося. Черницю Ксенію вона просто обожнює.

Я озирнулася. Зовсім ще юна дівчина в чорному тримала на руках білосніжний клубочок. З неї можна було писати ікону. Про любов, про порятунок, про незвичність ситуації й кольору. Чорного і білого. В її руках була та сама Катерина Щаслива.

— Ти їй як мама?

— Я не знаю, що таке мама. Але я її люблю.

Я більше не знала, про що запитувати. Просто захотілося, щоб це зараз змогли побачити й почути всі. Через хвилину сита і щаслива Катруся вже сопіла у своєму ліжечку, загорнута в білосніжні пелюшки. Поруч лежав поки що не цікавий їй іграшковий ведмедик. Мине зовсім небагато часу, і він їй стане дуже доречним.

— А якщо мати опам’ятається й повернеться? — звернулася я до сестри Єлизавети.

— Панотець віддасть.

— Ще не поверталася?..

— Ні.

— Ви тут давно? (Сестра Єлизавета підвела на мене здивовані очі.) Вибачте, що лізу в душу...

— Шість років.

— Тобто раніше ви жили нормальним життям?.. (Господи, чи нормальним?!)

— Я була вихователькою в дитячому садочку. Чоловік — учителем. Був статок. Було кохання. Загалом, усе було добре, як здавалося тоді. В церкву ходили на свята. Потім виросли сини. Старший випадково познайомився з отцем Михайлом. І прийняв рішення. Після школи пішов у монастир. За ним потягнувся і брат. Для нас це, звичайно, було несподіванкою. Був страх якийсь... Навіть не можу передати всіх своїх почуттів. Потім чоловік сказав, що ми маємо бути поруч із дітьми. Ось і все. Спочатку було важко. Тепер утягнулися. Чесно кажучи, якби зараз запропонували «повертайся назад» — нізащо б не пішла.

— Але у вас була сім’я, діти... А в них усе буде інакше. Вибачте, однак це якось не вкладається в голові звичайної людини, матері...

— Усе це я вже пережила. На все воля Божа. Того життя більше не хочу.

— А в чому різниця?

— Там жили тільки для себе, для своєї сім’ї. Все начебто правильно. Але якщо спробувати зазирнути глибше, то зовсім неправильно. Я не можу передати вам своїх почуттів і відчуттів, коли беру на руки Катрусю.

— Проте не всі такі сміливі й глибокі, як ви. Як вижити тим, хто залишився за цими стінами?

— Не вимагати любові й доброти до себе, а дарувати їх іншим. Це основне правило. Якщо його дотримуватися, можна стати щасливим.

… Стіну іншого яскраво-жовтогарячого будинку підпирав невисокий хлопчик.

— Це Степанко, — подивилася у його бік сестра Єлизавета. — Зовсім без рук. Народився таким. Панотець знайшов його в почаївському дитячому будинку. Не по літах тямущий і сильний хлопчик.

— Степанку, як тобі тут?

— Добре. Коли я сюди потрапив, то зрозумів, що буду врятований.

— Від самотності?

— Від гріхів.

— Які в тебе можуть бути гріхи, адже хлопчина зовсім?…

— Непослух, лінь.

Мені не вірилося, що це каже дев’ятирічна дитина. Як жаль, що не взяла з собою своє чотирнадцятирічне чадо... Нам назустріч іде Іван Михайлович Жар — той найперший прийомний син отця Михайла. Гарний хлопець. ДЦП до уваги не беремо. Ну не помічаєш хвороби, коли стільки знаєш про долю цього дорослого вже хлопця, коли слухаєш його слова і віриш їм.

— Думаю вступати вчитися. А поки що молодшими дітьми займаюся. І ще на фортепіано вчуся грати. Загалом, пощастило мені в житті.

З крайньої по коридору кімнати сестра виносить палас — прибирають. На канапі звісили ноги четверо хлопчаків. Один із них дауненятко Ілля. Начебто нічого не розуміє. Аж тут повертається його «мама», і він спритно, мов кошеня, забирається їй на руки і гладить по чорній хустці. Так ласкаво, так ніжно... І чому тут частіше бувають журналісти, фотокори й волонтери, а чиновники і бізнесмени — лише у великі свята?..

«Колесо підкидьків»

Отець Онуфрій дуже жалкував, що панотець був у від’їзді й ми не познайомилися. На знак якоїсь реабілітації подарував диск із 20-хвилинним фільмом про монастир. Відразу по поверненні посадила поруч своє чадо, і передзвін великого дзвону Свято-Вознесенського монастиря повертає назад. Перші кадри. Ось отець Онуфрій, юрист, що не відбувся, пиляє дерево. Початок будівництва. А ось і сумна Христина. Потім звичайне обличчя людини, котра чомусь вирішила, що їй до снаги така велика справа. Таки до снаги! Він немов біжить коридором, а за ним вервечка доньок у бантах і білих колготах. Отець Михайло потиснув руку Данилові й по-батьківськи почав із ним боротися... Зовсім домашня картина. Поруч Максим. Теж ДЦП. Панотець каже щось у камеру. Не чую, бо погляд чіпляється за Максимову руку, яка намацує руку батька. Не по крові. По духу. Не відпускає. Гладить, зазирає в очі. Показуха!.. Як образливо і несправедливо звучать слова якогось чиновника Міністерства у справах сім’ї та молоді часів Павленка. Ну та Бог йому суддя... І державі, яка примудряється приносити бруд навіть у ці святі стіни, сортувати поодиноких спонсорів і меценатів за політичним забарвленням, яка не може хоча б не заважати.

Адже він міг би просто вибудувати собі монастир, як тисячі інших священиків, налагодити зв’язки із сильними світу цього й жити собі в благодаті. Та ж ні, дитячий будинок, 140 дітей, тисячі турбот...

— А що тебе, власне, дивує? — запитує колега, яка давно тямить у справах церковних. — Просто він перший, хто повернувся до витоків. У часи Середньовіччя при монастирях існувало «колесо підкидьків». Убита відчаєм мати завжди могла залишити немовля анонімно. Сьогодні ж кожна сучасна церковна доктрина, хоча й продовжує боротися з абортами, зовсім відмовилася від давньої традиції давати притулок покинутим дітям. Тож твого отця Михайла можна вважати застрільником відродження цієї шляхетної справи в Україні. До речі, таке вже є у Європі.