Схід—захід: одним хліба, іншим — видовищ

Поділитися
Унікальною рисою України є те, що у нас відбувається одночасне формування досить різних типів політики...

Унікальною рисою України є те, що у нас відбувається одночасне формування досить різних типів політики. Коли на заході України та в центрі — особливо в містах — популярні партії, що тримаються на харизмі своїх лідерів і почасти на ідеології, то на сході та півдні домінує патронаж — політика, в основі якої принцип «я тобі — гроші, ти мені — голоси».

Тема можливого конфлікту між сходом та заходом України стала лейтмотивом минулої виборчої кампанії. Як би не інтерпретували витоки цього протистояння — підступна розробка російських політтехнологів чи історичне розмаїття України, — мало хто не погодиться: світоглядна різниця між донецьким шахтарем та карпатським вуйком все-таки існує.

Мало хто, однак, замислювався, що саме глибокі світоглядні розбіжності між жителями двох регіонів були не лише причиною страхів стосовно міжрегіональних конфліктів, а, власне, і механізмом, який зберігав в Україні мир.

Якось на зорі незалежності один донецький шахтар заявив в телеінтерв’ю: «Мені все одно «колбаса» чи «ковбаса», аби вона була». Ця фраза стала знаменитою — з неї знущалася київська інтелігенція, а очевидці розповідають, що на адресу шахтаря почали надходити пакети з ковбасою із Західної України (мовляв, щоб добре наївся). Ті посилки дратували працівників місцевого відділення зв’язку, адже пошта тоді працювала повільно, і за кілька днів численні пакети «гуманітарної допомоги» набували вельми неприємного запаху… Але недочули тоді поборники української ідеї, що і російська мова шахтареві була глибоко «до фені».

Різниця між центральною, західною та східною Україною не стільки у тому, що на Донбасі, наприклад, не шанують українську мову, тоді як на решті її території мова, хоч і з труднощами, але повертає свої природні позиції. Різниця у тому, що на сході, і особливо на Донбасі, населення просто не обтяжується мовними чи іншими проблемами, які охоплюють питання національної ідентичності.

Коли в Донецьку не відкриваються нові українські школи, то політики чомуcь вважають це незаперечним підтвердженням проросійськості регіону. Насправді, він просто віддалений від ідеологічних гасел — отже, жителів шахтарського краю турбують передусім звичайні матеріальні приземлені речі.

Справжній розвиток усього східного регіону відбувався у роки масштабної індустріалізації 1930-х, коли з усіх усюд Радянського Союзу туди звозилась робоча сила, яка мала виконати надзавдання, поставлені більшовицькою партією. Від самого початку культ потужної промисловості заступав будь-які інші цінності. Мікросвіт шахти чи заводу, які виробляють зрозумілі матеріальні цінності, перемолов усякі «застарілі» релігійні міфи, народні легенди та ідеали.

За недавніх радянських часів культ індустрії, створений ще в
1930-х роках, підсилився пропагандою «шахтарської» та «робітничої» слави — класової основи східного регіону.

Важливим компонентом східноукраїнської ментальності індустріальних міст була космополітичність — адже робітників звозили сюди з усієї країни, і будь-які етнічні сентименти лише заважали спільній справі побудови індустріального суспільства.

Після появи демократичних інституцій схід більше, ніж будь-який інший регіон України, виявився чудовим грунтом для творення неідеологічних зв’язків між виборцями та політиками.

У середині 1990-х матеріальну приземленість сходу України швидко усвідомили місцеві олігархи, які, відчувши потребу в електоральній підтримці, почали будувати позаідеологічні методи впливу на виборців, які в пострадянських країнах часто називають адмінресурсом, але у світі поширеніша назва «патронаж» або «клієнталізм». В основі цих методів політики — прямий обмін між політиками-патронами та виборцями-клієнтами, які голосують за того, хто їм запропонує найрізноманітніші, але, як правило, досить дешеві разові матеріальні блага. Вся передвиборна кампанія в патронажній демократії зводиться до принципу: «ти мені — голоси, я тобі — роботу (або не звільню з роботи), пакет продуктів, 20 гривень чи підключене (або невимкнене) світло».

Патронаж поширився і на решті України, але там конкуренцію адмінресурсу склали ідеологічні структури та партії, що будуються виключно на ідеології і виборці яких голосують за цілісну партійну програму, а особливо — харизматичні, що тримаються на особистій харизмі свого лідера. Саме ці типи зв’язку між політиками і виборцями — патронажний, ідеологічний та харизматичний — у тій чи іншій мірі є основою будь-якої політичної партії у всякій демократії. Та в Україні ідеологічні партії так і не стали популярними.

Політика на сході України взагалі завжди обмежувалася лише патронажними партіями. Навіть очікування жителів сходу від, здавалося б, найбільш заідеологізованої КПУ були суто патронажними — від комуністів очікували дешевої ковбаси та безкоштовного житла, а не торжества марксистсько-ленінських ідеалів. Те, що східняків мало цікавила комуністична ідеологія, стало дуже добре видно на останніх парламентських виборах: щойно місцеві олігархи оволоділи усіма матеріальними важелями, східноукраїнський «комуністичний» електорат легко віддав голоси класовим ворогам комуністів — місцевим буржуям, які обіцяли те саме, що ще вчора обіцяли комуністи — дешеве матеріальне щастя.

Схожі патронажні партії характерні для бідних країн, де формально існує демократія, але громадська думка є далеко не вирішальною у визначенні долі держави. Найпоширеніший регіон патронажних демократій — Латинська Америка. Через патронажну демократію проходила Східна Європа в міжвоєнну добу, її трохи скуштувала і Західна Європа, а особливо Сполучені Штати — переважно в 1930—1950 роках.

Патронажна демократія виникає там, де у пересічного жителя країни ще немає відчуття культурної або політичної спільноти. У такому суспільстві спритні політики-олігархи не мають належного контролю з боку своїх співгромадян, а тому отримують необмежений контроль над державними ресурсами.

Унікальною рисою України є те, що у нас відбувається одночасне формування досить різних відносин між політиками та громадянами. На заході України і в центрі — особливо в містах — популярні харизматичні та почасти ідеологічні партії. На сході та півдні домінує патронаж. Причому Донбас став «п’ємонтом» патронажної системи, досвід якого колишня влада спробувала поширити на решту України.

Випадки, коли в одній країні існують одночасно кілька типів політики, нерідко закінчувались міжрегіональним протистоянням, але, що прикметно, таке протистояння завжди відбувалося мирно. Чи не єдиний випадок тривалого співіснування двох різних систем політики в Західній Європі — Італія, де різниця культур між півднем та північчю втілилась у появу двох різних систем політики — відкритої на півночі та патронажної (яка у нас відома з популярних фільмів про італійську мафію) — на півдні. Однак жодного разу ця різниця не звершилася силовим протистоянням двох регіонів.

Навіть якщо існування двох типів політики завершувалося розвалом країни, це розлучення було напрочуд мирним. Найяскравішим прикладом такого політичного розлучення був розпад Чехословаччини, де у 1993 році до влади у Чехії та Словаччині прийшли дуже різні політичні сили. У Празі вибори виграли проєвропейські сили, які пропагували вільний ринок. У Братиславі, натомість, до влади прийшли прихильники патронажної економіки, яка, як і в Україні, мала свій «п’ємонт» — індустріальний район навколо міста Кошіце. Дуже швидко лідери обох регіонів домовилися про поділ країни, але мирне розлучення стало прикладом для усього світу.

Попри те, що патронажна система видається чимось архаїчним у політиці, вона має в собі значний миротворчий потенціал. На відміну від політики, яка визначає друзів чи ворогів на основі класового походження, релігії або національності, у патронажній політиці соціальний статус, рідна мова чи віра не мають жодного значення. Патронові байдуже, хто віддає за нього свій голос, а для клієнта не принципово, хто є лідером партії, бо для нього гроші не пахнуть.

Завдяки такій універсальності у патронажній політиці неважко залагоджувати конфлікт, адже інтереси досить легко можуть бути виражені у грошовому еквіваленті і легко поділені. Більше того, при патронажі своє політичне угруповання просто змінити, щойно перспектива отримання кращих матеріальних дивідендів надійде від іншого патрона. Тому в Україні «східняки» та «західняки» здатні легко міняти свої політичні уподобання — галичани Чорновіл та Гавриш можуть бути в команді «донецьких», а для типових «східняків» Азарова чи Гапочки не є проблемою перейти під помаранчеві прапори тільки-но поразка «своїх» стала очевидною. Саме тому політика в Україні залишалася мирною і ніколи не сягала силового протистояння.

Механізмом, що утримував мир між сходом та заходом, є різна ціна, яку готові заплатити представники двох регіонів за свої символи ідентичності. Україномовна «свідома» еліта сприймає збереження мови як останню межу виживання. Те саме можна сказати і про звичайних «свідомих» громадян — навряд чи можна довести галичанину, що зиск від економічних зв’язків з Росією важливіший, ніж статус української мови та політична незалежність України.

Для проросійськи орієнтованої еліти питання мови не таке важливе. Вони прийшли у політику як прагматики-бізнесмени, котрі вкладали у політику гроші так, як вкладали б у бізнес. Для них питання мови — другорядна проблема, так само вона лишається другорядною і для чималої частини пересічних мешканців східного регіону.

Завдяки тому, що у різних регіонах ціна на символи політичної самоідентифікації — статус рідної мови, значення історії та культури, роль ідеології — є різною, між сходом та заходом можливий непублічний компроміс.

«Східняки» отримували керовані владою економічні преференції, і їхня еліта особливо не переймалася мовними питаннями. «Західняки» мали свою державну українську мову, офіційно проголошений курс на євроінтеграцію та демократичні цінності, хоча, власне, економічна ситуація у Центральній та Західній Україні була не найкращою. Звичайно, для російськомовного східноукраїнського населення збереження рідної мови теж є важливим, як і соціальне забезпечення для західного регіону, але пріоритети різні: для шахтаря байдуже, якою мовою називати ковбасу, а для галичанина байдуже, чи та ковбаса взагалі є, аби була українська мова.

Мир в Україні було б набагато важче утримати, якби пріоритети електорату сходу та заходу були аналогічними. А особливо важко, якби на сході не було патронажної політики — тоді б східняки, заради своїх «символів», готові були б іти на відкритий конфлікт з рештою України.

Якщо країні політика, побудована на етнічній приналежності, може загрожувати чималими проблеми, то для окремих лідерів вона є дуже зручною. Адже у вигляді чітко фіксованих груп, члени яких не можуть міняти свою етнічну приналежність, вони отримують сталий електорат, що за жодних умов не перебіжить у табір супротивника. Більше того, електорат, який мобілізували не за гроші, а за ідеї, є значно відданіший своїм лідерам.

Тому для багатьох політиків Східної України було б дуже привабливим згуртувати громадян навколо ідеї своєї особливої східноукраїнської ідентичності або — з ідентифікацією, альтернативною до загальноукраїнської ідентифікації, наприклад, із загальнослов’янською чи російською.

Однак попередні спроби мобілізувати громадян за етнічною ознакою, втілені у проектах (зокрема ЗУБР та Руський союз), завершилися провалом. Політичні символи — мова чи політична самовизначеність — виявилися неістотними для жителів Донбасу, Харкова чи Луганська. Звичайно, вони висловлювали готовність захищати свій регіон від «націоналістів», але щойно перед місцевими олігархами поставала альтернатива — або зберегти свої політичні монополії, забезпечені офіційним Києвом, або, ризикуючи власним бізнесом, відстоювати регіональну самовизначеність, — вони одразу обирали монополії. Так само як і їхній електорат ставив соціальні гарантії над боротьбою «за ідеї».

Останні президентські вибори мали б стати початком ідеологічної мобілізації східноукраїнського регіону — чимало виборців голосували за Януковича саме через відчуття регіональної самоідентифікації, мовляв, він «свій», донецький. Фактично, під час минулої президентської кампанії ми були свідками ембріонального зародження етнічної ідентичності, заснованої на символах. Але щоби така ідентичність справді набула чітких політичних обрисів, потрібно значно більше, ніж символи Донецька — клуб «Шахтар» та пальма Мерцалова. Потрібна спільна історія, трагічні чи урочисті події, які б виокремлювали регіон з-поміж решти світу; потрібні місцеві лідери, які за Донецьк готові жити і вмирати, і люди, які заради свого регіону могли б легко пожертвувати добробутом. Усього цього в Донецьку немає...

Серед усіх можливих символів, які можуть об’єднати Донецьк, і загалом увесь східний регіон, може бути російська мова. Саме на небажанні східняків вивчати українську мову теоретично можуть зіграти спритні політики, заінтересовані у створенні сталого електорату, який голосує за етнічною ознакою. Однак, щоб цього досягти, політичним підприємцям потрібно відгородити регіон від інформаційного та політичного впливу політично розвиненішої центрально-західної спільноти, яка відіграла вирішальну роль у помаранчевій революції та завдяки якій в Україні, власне, і формується політична нація. Зважитись на це місцеві політики навряд чи зможуть, хоча для всіх них разом було б політично вигідно об’єднатися заради творення гарантованого електорату. Індивідуальний страх втратити все, що може дати офіційна влада, коли з нею не дуже сваритися, переважить. Їм, як і тому шахтареві, байдуже, якою мовою називати ковбасу.

Натомість нова влада має всі шанси говорити мовою Донбасу — мовою соціальних гарантій та гарантованих зарплат. Якщо боротьба з корупцією буде успішною і пересічні шахтарі відчують на своїй кишені ефект від президентства Ющенка, вони голосуватимуть за нього вдруге, — так, як це вже зробили їхні партійні вожді, коли обережно висловлювали підтримку новому Президенту після його обрання та голосували за прем’єра Тимошенко, яку ще недавно так паплюжили.

Завдяки дуже різним інтересам сходу та заходу Україна являє собою територію миру, чим дивуватиме своїх друзів та тих, хто прагнутиме цей мир зруйнувати.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі