Село Воронівка. Крик душі

Зазвичай чужій, незнайомій людині селяни розповідають про своє життя-буття нерішуче, обережно і ніби завченими фразами, мовляв, усе добре і буде ще краще. Не поспішають вилити душу першому зустрічному. Але тут, у селі Воронівка Синельниківського району на Дніпропетровщині, все інакше. Громада, десь так 40 чоловіків і жінок різного віку, зібралася біля сільської крамниці, аби розповісти «приїжджому журналісту» про те, що наболіло. Перебиваючи одне одного, говорили пристрасно й голосно, ніби намагалися докричатися до Києва, до Дніпропетровська, зрештою, хоч до Синельникова.

Воронівка — мальовнича місцина на схилах Дніпра. Розташована вона якраз посередині між Дніпропетровськом і Запоріжжям, там, де немає і духу заводських цехів і труб, де зелені діброви й галявини, де тихі річкові плеса й очеретяні бухти, де знаменита Воронівська балка — давнє пристановище качок і навіть лебедів.

Село має одну-єдину вулицю — імені Лесі Українки і 105 подвір’їв. Коли будували «Дніпрогес», місце, де раніше розташовувалося село, довелося залити водою, і тому селяни переїхали вище, на схили річки. Спочатку жили в землянках, а з роками й відбудувалися...

Розповідають, що завжди, навіть у найтяжчі часи голодомору та воєнного лихоліття, жителі Воронівки переживали нещастя гуртом, завжди підтримували й допомагали одне одному. Згадують 1947 рік, коли в четвертому класі один хлопчак, поглянувши на портрет Сталіна, мовив: «А в нього очі чорні, як у нашої корови». Клас завмер. А вчитель попрохав дітей (їх на уроці було 11 хлопчиків і вісім дівчат) нікому не говорити про те, що вимовив їхній однокласник, нікому, навіть батькам. І діти, всі як один, дотримали слова, і жодних наслідків ця зронена хлопчиною фраза не мала. А от молодий механізатор поплатився. Поїхав до райцентру одержувати в МТС шини до автомобіля і жартома вимовив там: «Спасибо Сталину-грузину, что придумал нам резину». За годину хлопець був заарештований і вже до села не повернувся...

Навколо ліс ріденький, із дровами завжди було важко. Нерідко овечий гній пресували, робили з нього брикети й топили ними печі, а бувало, після жнив сухі стебла соняшника по-братньому ділили й ними теж топили. Та все це вже — давня історія.

Двадцять років тому тут був воістину квітучий край. У колгоспі «Перемога» на трьох тисячах гектарів родючої землі вирощувалося все, чим багата й рясна українська природа. А на фермах було 1500 свиней, 1600 корів, 7000 курей. Більш як триста жителів сіл Воронівка, Діброва й Веселе працювали в «Перемозі». Колгосп гримів на всю Дніпропетровщину — його тваринницький комплекс безприв’язного утримання корів на 600 голів був ледь не першим в Україні.

Раніше було багато доброї техніки, і «Перемога» під час жнив навіть «позичала» свої комбайни сусіднім колгоспам. А на початку 90-х виявилося, що колгосп по шию в боргах, і за кожну бочку пального, за кожен орендований трактор і комбайн треба платити «Райсільгосптехніці» величезні гроші. Потім колгосп перетворився на КСП, але справи не поліпшилися. Тоді почали брати кредити на розвиток. Та брали не селяни, не жителі Воронівки, а начальство. Для чого бралися ці великі кошти і на що їх було витрачено — велика таємниця. Відомо лише, що в цей самий час кругленька сума була в буквальному значенні зарита в землю — почали вести до села газопровід довжиною 10 кілометрів. Із селян також збирали гроші на проведення газу. Та труби з землі недавно викопали...

Колись, аби відправити корову на м’ясокомбінат, треба було пройти кілька інстанцій і довести, що вона дає вже менше молока і справді не є перспективною. А у фатальні 90-і роки без зайвих вагань відправили під ніж найкращу в районі дійну череду.

КСП розвалювався, і з району до села почали привозити тих, хто міг би підняти господарство. Та величезні борги лякали навіть найсміливіших і найбагатших інвесторів. І тільки ВАТ «Агротехсервіс-Синельникове» (колишня «Райсільгосптехніка») узяло на себе турботи про «Перемогу» й обіцяло витягти господарство з біди, а людям віддати належну їм зарплату. «Ось відтоді й почалася наша загибель, — кажуть жителі Воронівки. — Село помирає».

Напевне, щоб якось поліпшити справи, правонаступник «Перемоги» віддав 500 гектарів найкращої землі в оренду — досі невідомо, куди й на що витрачаються гроші, одержувані від такої економічної ініціативи. Потім настав зоряний час, коли кожний селянин нарешті «став господарем своєї землі» й одержав земельний пай у 5,5 гектара (якби ті 500 гектарів не пішли в оренду, то пай був би сім гектарів).

Свої земельні паї селяни віддають в оренду «Агротехсервісу» або іншим орендарям, дрібнішим, — «Агрансі», «Вікісу» та «Леванді» — на все село лише дві сім’ї господарюють на своїй землі самостійно.

За свої 5,5 гектара селянин одержує від орендаря 1,5 тонни зерна на рік або грошима 550—600 гривень. Щоправда, із них орендар вираховує за солому, яка йде на утримання худоби, за трактор, що оре присадибну ділянку... Залишається гривень 400, не більше.

При розвалі колгоспу люди намагалися бодай чимось зайнятися — у Воронівці працювали маленькі артельки. На продаж шили рукавиці, в’язали віники й возили їх навіть до Волгограда... Тепер і ці «виробництва» зникли. В селі зовсім немає роботи. Хоч як це парадоксально, але людям похилого віку ще добре, вони принаймні пенсії одержують, а тим, хто молодший, ніде і гривні заробити. А гроші потрібні не лише на хліб, цукор, мило та олію. Одна тонна вугілля коштує 420 гривень, а навіть утепленому будинку необхідно на зиму 2—3 тонни.

Сільському водопроводу більш як сорок років. Коли він працює без перебоїв і труби постійно заповнюються водою, це ще нічого. Біда саме в тому, що під час великих перебоїв із водопостачанням труби іржавіють і виходять із ладу. Тож селяни ось уже кілька років змушені брати воду просто з Дніпра не лише для поливу, а й для домашніх потреб, для готування їжі. «Навесні річкою плавають потопельники, а ми цю воду п’ємо», — кажуть у Воронівці.

Село без газу. «А хто викопав уже прокладені газові труби?» — запитую в Дібровській сільраді, куди входить Воронівка. «Ми, — відповідають одразу. — За рішенням сесії труби ці довелося викопати і продати, а одержані гроші пустити на водопровід для Воронівки, Діброви й Веселого». Запитую: «То працює водопровід у селах чи ні?». Відповідають не соромлячись: «Ми ж не винні, що стара система водопостачання ремонту не підлягає».

Раніше в селі був гарний клуб із кінозалом на 150 місць, дитсадок на 60 малят і початкова школа (1—4 класи) на 65 дітей. Сьогодні — ні клубу, ні школи, ні дитсадка...

Автобусу, який возить дітей до школи, вже добрих 30 років. «Латаний-перелатаний, лагоджений-перелагоджений і ламається щохвилини», — бідкаються у сільраді. Щоразу перед виборами до Верховної Ради в село наїжджають політики і прекраснодушно обіцяють допомогти, зокрема й новим автобусом. Скільки гірких слів вимовляють селяни про цих народних депутатів! «Ну чому в мужиків язик як помело?», «Чому слова свого не дотримують?»

Колись зв’язок із обласним і районним центрами був добрим. Від пристані до Дніпропетровська тричі на день ходила «Ракета», а рейсові автобуси — щогодини. Тепер... До райцентру ходить маршрутка лише один раз на тиждень, по середах, причому вранці вона виходить із села, а вже опівдні йде назад. От і встигни всі справи провернути — і в Пенсійному фонді, й у поліклініці, і на пошті... Та мало які питання треба вирішити в райцентрі!

Усі роки незалежності були далеко не солодкими для селян Воронівки. Та чомусь найбільш драматичною, навіть трагічною виявилася друга половина 2004 року — хазяї почали валити ферми, знімати дахи, вивозити все, що тільки можна вивезти з будівель колишнього колгоспу. Було, приміром, три сіносховища на 200 тонн кожне — все порізано автогеном і відвезено в невідомому напрямку. «Навіть коли німці були в селі, вони такого не робили».

Ще не так давно 50 жителів села працювали на Петровському кар’єрі, що забезпечував будівельним щебенем не тільки сусідні райони, а й на баржах відправляли його до Дніпропетровська та Запоріжжя. Нині на місці кар’єроуправління, імпортної дробарки та навантажувального комплексу — самі лише руїни. Ще півроку тому до кар’єру вела високовольтна електролінія. Сьогодні не те що дротів немає, викорчувані й вивезені навіть стовпи. Зникла й електропідстанція. «Розуміли, що прийде Ющенко, і їм буде хана, от і намагалися відірвати все, що можна», — кажуть у Воронівці.

Дібровська сільрада — найменша в районі. Бюджет повністю дотаційний, тому на освітлення вулиць, інші елементарні потреби села грошей просто немає.

А Синельниківська райдержадміністрація у тривожному чеканні. «Залишиться головний чи ні — ось питання». Ніхто з керівництва не хоче говорити по суті. «Ферми й інші будівлі руйнуються дощенту? Це не наша справа, а хазяїна. В «Агротехсервіса» вся документація в порядку, він як хазяїн може робити все, що заманеться. Та люди не скаржаться, отже, все гаразд».

Так, районне начальство тим і підступне, що навчилося щиро дивитися в обличчя і... брехати. А крім того, постійно посилається на якісь укази Президента, постанови Верховної Ради, на закони і розпорядження, про які селянин ані чутки не чував, але які дивовижним чином неодмінно спрямовані проти нього, проти його потреб і інтересів. «У Києві вже нова влада, а наші районні керманичі як сиділи у своїх кріслах, так і сидітимуть», — переконані в селі. Воронівка зневірилась і давно на все махнула рукою. Живе в постійному передчутті обману, помноженому на полохливу віру «раптом не обдурять?», поділену на досвід, що все одно обов’язково обдурять.

Як розвіяти цю їхню апатію, цю атмосферу тривоги та безвиході? Як уселити надію?