Напевне, в кожному з нас живе бажання лишити по собі щось вічне, цінне й пам’ятне, корисне для рідного міста, Батьківщини й земляків. Саме в цьому - а не в гучних і вигадливих фразах - проявляється істинний патріотизм у незаплямованому значенні цього слова. Але в гонитві за благами ми часто не маємо змоги або ж просто забуваємо віддавати, дарувати, творити й ділитися з ближніми.
- Ви є спонсором благодійного фонду «Троянди й виноград». Розкажіть, як виникла ця ініціатива?
- Ідейним натхненником був онук Максима Рильського - Максим Георгійович. Ми познайомилися на Канівщині, на Тарасовій землі, де Шевченко намалював картину «Коло Канева». Картина виконана олівцем, на ній зображено сім Канівських гір. Ми створили невеликий заповідник «Тарасова земля» і поставили пам’ятник на місці, де сидів Тарас Шевченко, коли малював картину. Під час встановлення пам’ятника ми й познайомилися з онуком Максима Рильського. Він розповів, що є організатором конкурсу молодих поетів. Невдовзі ми стали спонсорами цього конкурсу: у березні-квітні відбувається збір заявок, поштою надсилаються вірші. Голова оргкомітету - Борис Олійник.
Півроку комісія визначає переможців.
В Україні слід дбати не лише про економіку, а й - насамперед - про освіту, культуру. Слід виховувати дітей трішки по-іншому, бо за 20 років у нас чи не всі стали жертвами «золотого тельця». Тільки й мови - про гроші, про прибутки, про матеріальне. Ми вирішили бути постійними спонсорами цього конкурсу, і, сподіваюся, скільки стане сил організаторам конкурсу, стільки й будемо їх підтримувати.
- Ви брали участь у виготовленні казана, в якому зварили рекордні об’єми борщу й капусняку...
- Це була ідея Володимира Мостового. Ми до неї приєдналися на технічному рівні. Він запитав: чи можна в нашій корпорації виготовити казан, у якому б зварили «рекордний» борщ? Потрібна була посудина на п’ять тисяч літрів, тобто на п’ять тонн. Ми зробили казан з якісного металу, що відповідає всім санітарним нормам. Решту деталей виготовили наші конструктори в Чернігові, де й завершили роботу. Але авторство належить Володимиру Павловичу - він локомотив цього проекту! І не знаю, як там щодо Гіннесса, але в Україні цей рекорд зареєстровано. Ніхто нас не перевершив. Було зварено приблизно 4,5 тис. літрів борщу. Залучили фахівців з факультету ресторанного бізнесу КНТЕУ, Асоціації кулінарів України, ресторану-готелю «Дніпро». На казані - напис: «Газета «Дзеркало тижня», корпорація «Еталон» і Асоціація кулінарів України». Зараз казан зберігається на Бориспільському заводі, чекає, мабуть, на Євро-2012. Адже він може стояти перед нашим Олімпійським стадіоном, з нього можна буде пригощати туристів. Отака ідея.
Я так і бачу: чаша стадіону і чаша казана.
- Розкажіть якісь курйозні історії, що траплялися під час розробки тих чи інших проектів.
- Для того щоб поставити пам’ятник Миколі Яковченку, потрібно було зібрати кілька десятків погоджень у кабінетах місцевої влади. У нас було обмаль часу, бо хотіли встигнути до Дня міста. Однієї ночі на місці звичайної лави ми змонтували підпори під бронзу і вирішили, що поставимо там уже не просто лаву, а з Яковченком. Сутеніло. Встановивши скульптуру, робітники пішли на перекур. Аж тут підійшов якийсь чоловік напідпитку, сів на лавочку й почав розмовляти з Яковченком. Сидів, щось розповідав, на щось скаржився... Така-от історія. А траплялися й не такі веселі: Паніковського обливали фарбою, двічі крали в нього ціпок. Ми двічі його відновлювали. Як на мене, місцева влада могла б узяти пам’ятник під свою опіку - наприклад, поставити охорону…
- Традиційно запитаю, які маєте проекти на майбутнє?
- У планах пам’ятник одному акторові… Поки що не розголошуємо його імені. Часто реалізації проекту заважають родичі осіб, яким присвячено пам’ятники. А ми хочемо, щоб гідних особистостей в народі не забували, щоб люди, дивлячись на пам’ятник, посміхалися, а не почувалися наче на цвинтарі. Для нас дуже багато важить, що увічнена людина продовжує своє життя в тому образі, в тій скульптурі, яку ми зробили...