ЩО ПОСІЄШ?..

Ми були однолітками. Жили по сусідству. Наші сини ходили в один дитячий садок, в одну групу. Природно, ми дружили. І, звісно ж, майже всі наші розмови зводилися до захоплення власними дітьми.

— Уявляєте, — ойкала Галина, — розмовляє Вовчик із бабусею по телефону. «Ти прийдеш до мене в гості?» — цікавиться моя мама. «Так», — обіцяє хлопчик. «А коли?» Він відповідає їй: «Завжди!»

Галка жила «виключно заради Вовчика». З чоловіком вона майже відразу ж розлучилася і вважала себе винною в тому, що позбавила сина батька: «Тепер я Вовці — мама-тато». Працювала Галя друкаркою-надомницею. Ніякою «халтурою» не гребувала. Гнула спину цілодобово. І якщо Вовчик гуляв у дворі, після кожної надрукованої сторінки неодмінно визирала у вікно — не спускала очей зі «свого пташеняти».

Ми з чоловіком також були фанатичними батьками. Щойно у нас з’явився Андрійко, відмовилися приймати гостей вечорами (дитині треба рано лягати спати). Відмовилися від раніше обожнюваного нічного телебачення (дитині потрібна тиша), від поїздок на південь (дітям до п’яти років не рекомендується змінювати клімат) і взагалі відтоді жодного разу не відпочивали без сина. Природно, кожна зароблена копійка призначалася передусім йому.

А ось Марійка була непутящою. Свого Костика вона народила, точно не знаючи, від кого саме. Ще й посміювалася: «Та хто ж його знає, — може, Василя, а може, Микити Петровича». Василь узагалі був не киянин — промайнув і зник у невідомому напрямку. А Микита Петрович хоч і любив Марійку, та з сім’єю розлучатися не збирався.

Одне слово, підкинула жінка Костика своїй мамі, а сама заходилася «влаштовувати особисте життя». Бувало, вдома з’являлася під ранок. Термосила сонного Костика, обсипала його цукерками. І відразу втікала на роботу. Хмільна, весела, вродлива. «Як принцеса!» — зачаровано белькотало маля.

І була наша Марія неймовірною фантазеркою. Коли Костя підріс і став цікавитися своїм татком, повела його на... міський цвинтар, до надгробного пам’ятника у вигляді пропелера. Розповіла зворушливу історію про льотчика-полярника, який загинув на бойовому посту. Потім вони часто доглядали цю — доти занедбану — могилку. А ще пізніше Марія виклала перед сином пачку листів (створених власноруч), переписаних і надісланих із Заполяр’я (дати на всіх конвертах були стерті «від часу») на її ж прохання якимось командировочним.

Одне слово, і в дитячому садку, і в школі всі знали, що в Костикових батьків була ніжна зворушлива любов і дуже романтичні стосунки. Жаль, недовго. Загинув тато рано.

…Час розметав нас по світу. Марію з Костянтином занесло аж у Підмосков’я. А Галину з Володимиром на неблизькі, хоч і київські — Вітряні Гори. Загалом, бачитися ми перестали.

І ось одного разу їду в автобусі, а навпроти не моргаючи дивиться у вікно сива похмура жінка. Щось бурмоче й загрозливо жестикулює. Я, власне, тому й звернула на неї увагу. І раптом у її зовнішності промайнуло щось дуже знайоме, навіть рідне:

— Галя?!

Її погляд прояснився й радісно спалахнув — упізнала. Ми вийшли на найближчій зупинці, сіли на лаві:

— Ну, як ти, як твій Вовчик?

Вона знову згасла:

— Не говори про нього. Якщо в мене і є смертельний ворог, то це мій власний син.

Не стала розпитувати. Хто-хто, а я її розуміла. У самої з сином, на жаль, часто виникають конфлікти. Ну, звісно, не до такої міри. Та однак дуже боляче. Дивлюся на знову скам’яніле Галине обличчя і швидко переводжу розмову на інше:

— Ти вже на пенсії?

— Атож, — зітхає подруга моєї молодості. — Зі званням — заслужена злидарка. — І гірко скаржиться: — Треба ж було так гарувати? Хіба це хтось оцінив? Можливо, син? Коли б то! Ну що я зробила не так? Де я помилилася?

Мені доводиться знову змінювати тему розмови:

— Про Марію щось знаєш?

Киває:

— Звісно.

З’ясувалося, вони навіть листуються. Десь із рік. Після того, як Костик побував тут у відрядженні й, уявіть, відвідав Галину. «А тебе розшукати не змогли», — виправдовується вона. А я пояснюю, що після заміжжя змінила прізвище. І повертаю її до розмови про Костянтина: що він розповідав, який він?

— Гарний і... хороший. Добрий. Про маму розповідав захлинаючись, мовляв, його на ноги поставила, і хоч би які були скрутні часи, примудряється залишатися оптимісткою. Досі з квартири не вийде (навіть винести сміття), не причепурившись. Вона для нього була й залишилася принцесою. Я навіть, не втримавшись, запитала: «Ти, Костю, справді так захоплюєшся мамою? І віриш у казку про батька?» Зла була на Володю, ось і зачепила Костянтина. А він лише всміхнувся: «Я давно про все дізнався, тітко Галю. Від бабусі. Це була наша таємниця... від мами. Ми її намагалися не тривожити. Адже вона про нас завжди піклувалася. І по-своєму дуже любила. Інші мами ледь що — кричали на своїх дітей. При всіх хлопцях. І навіть при дівчатках. А матуся, якщо й робила мені зауваження, то лише вдома, наодинці. А частіше просто казала: «Якщо навіть ти мене не жалієш, то чого чекати від чужих?» Ось ви, приміром, вибігали в двір у порваному засаленому халаті, а моя мама з’являлася там лише при повному параді — й усі хлопчики роззявляли роти. А я пишався. І ще я дуже вдячний мамі за ту гарну казку про тата. Чи ж краще було б, якби вона паплюжила його? А так... Я до школи ходив не у вушанці, а в «льотчицькому» шоломі, не з портфелем, а з «татовим» планшетом. Де вона їх діставала? І, на відміну від деяких однолітків, ніколи не чув на свою адресу образливого слова «байстрюк». Одне слово, розумниця мама!»

«Таки й справді розумниця, якого сина виховала», — закінчила розповідь Галина.

Я з нею погодилася. Ми обмінялися адресами, попрощалися. Вона сіла в автобус, а я змінила маршрут: чомусь дуже захотілось побачитися зі своїм сином.