ЩО НАМ ДІМ ДОБУДУВАТИ? НЕЮВІЛЕЙНІ МІРКУВАННЯ ПРО НЕПОМІЧЕНИЙ ЮВІЛЕЙ

Поділитися
Ювілеями нині мало кого здивуєш. У фуршетному потоці загубився один, цифрою не такий і хирлявий: п’ятнадцятиріччя...

Ювілеями нині мало кого здивуєш. У фуршетному потоці загубився один, цифрою не такий і хирлявий: п’ятнадцятиріччя. Півтора десятка років тому на Львівській площі столиці почалося будівництво нового корпусу Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого.

На той час креслення новобудови пройшли, як то кажуть, перевірку часом. Понад десять років вони терпляче чекали на своє втілення, не потрапляючи то в один, то в інший п’ятирічний плани. Нарешті поталанило — втиснулися малесеньким піврядком у план чергової п’ятирічки. Це сприймалося як величезна перемога. «Головне, щоб почали, — переконували нас досвідчені архітектори, — а там і трьох років не мине, як стрічку перерізатимемо». Оптимізм авторів проекту грунтувався на особливостях маршруту пересування першого секретаря ЦК Компартії України В.Щербицького. Було відомо, що дача Володимира Васильовича лежала у напрямку Вишгорода. Львівську площу він проїжджав досить часто. Архітектори справедливо вважали, що будівельному начальству не захочеться ризикувати кар’єрою, муляючи очі першої особи республіки незавершеним будівництвом. «Головне, щоб почали», — слідом за архітекторами повторював і колектив КДІТМ ім.І.Карпенка-Карого.

І почалося. Потужні екскаватори й не менш потужні самоскиди заревли під стінами нинішнього корпусу по вулиці Ярославів вал. За планом, два корпуси, розміщені поруч, мав з’єднувати перехід. Гуркіт техніки, звісно, заважав заняттям, але не дратував анітрохи. Він тішив. Щиро вірилося, що через кілька років інститут нарешті матиме спільний дім і для театралів, і для кіношників — для всіх, хто в ньому навчається та працює. Річ у тому, що інститут, який ще з довоєнних часів містився на Хрещатику, з шістдесятих років почав активно розширюватися, приймаючи студентів нових творчих фахів. Розширення відбувалося за рахунок одержання додаткових приміщень. З’явився корпус на території Києво-Печерської лаври для кінофакультету, ще один — по вулиці Ярославів вал для Навчального театру й нових театральних професій, а вже у вісімдесяті роки — невеличке приміщення для кількох акторських курсів на Подолі. Один із найпрестижніших вузів, що стабільно має найвищий конкурс в Україні, виявився розкиданим по різних районах міста. Це надзвичайно ускладнює весь навчальний процес. Приміром, для занять руховими дисциплінами (від звичної фізкультури до танцю, сценічного фехтування та сценруху ) більш-менш придатне приміщення є тільки в одному з чотирьох корпусів. Наші студенти, як і викладачі, — народ усепогодний. Про їхні біганину та щоденні переміщення можна знімати як «Осінній марафон», так і весняний, і зимовий. Проте навесні вісімдесят шостого хотілося вірити, що всьому цьому через два-три роки настане край. Здавалося, що настала доба здорового глузду. Єдине, чого побоювалися у зв’язку з початком будівництва, — це щоб екскаватори не наштовхнулися на якусь археологічну цінність. Її вивчення фахівцями могло б надовго призупинити будівництво, а то й спричинити перегляд проекту. Побоювалися, повторюю, тільки цього. Але, як виявилося, боятися треба було іншого.

Вибухнув Чорнобиль. Ліквідація аварії зажадала величезних коштів. Поїздки у бік Вишгорода стали небезпечними. В.Щербицький перестав проїжджати Львівську площу. Перебудова почала буксувати, а невдовзі й геть захлинулася. Сяк-так до дев’яносто першого року встигли вигнати стіни, а далі (зовсім як у Шекспіра) — тиша.

Це не означає, що ніхто не докладав зусиль для завершення початого будівництва. Докладали, і не раз. Як і в горезвісні застійні, ми знову прагнули засвітитися маленьким піврядком у державному документі. Цього разу в черговому бюджеті України. Але бюджети потужно тріщали по швах, і першим із них випадав наш піврядок. Грошей бракувало навіть на консервацію, щоб уберегти стіни від впливу атмосферних опадів. А час минав.

У повний голос почали заявляти про себе перспективи повного відторгнення незавершеного будівництва від інституту. Охочих розміститися на Львівській площі виявилося чимало. Може, так воно невдовзі й сталося б, якби заклади освіти не мали певного охоронного статусу. Тут слід віддати належне державі. До сфери освіти не можна підходити з загальними мірками — це, безперечно, розуміють у вищих ешелонах влади. Інакше стіни недобудованого інституту давно пішли б із молотка.

За всіх вад нашої системи освіти, все-таки визнаймо, що вона залишається однією з найкращих у світі. Помічники з інших розвинених держав нерідко досить швидко виявляють відставання від рівня наших методик. Не виняток і Київський театральний інститут. Нагадаю, що в недалекі роки вуз, який приймав щороку лише трохи більше ста студентів на всі професії стаціонару, готував кадри для майже п’ятдесяти країн світу. Нашим викладачам було довірено представляти радянську театральну школу — провідну на той час театральну школу світу — за кордоном. Вуз по праву вважається найкращим, оскільки з його стін вийшла фактично вся нинішня театральна й кінематографічна еліта. Зокрема, з останніх шести міністрів культури половина — випускники нашого інституту.

Наприкінці 60-х років на святкування 50-річного ювілею в інститут прийшло керівництво України. Прослухавши доповідь, у якій називалися імена десятків знаменитих випускників інституту, побачивши на ювілеї всенародно любимих його колишніх студентів, один із вищих керівників республіки скрушно повторював: «Орден треба було давати, орден». Тобто не обмежуватися вищою нагородою України, а клопотатися про ще вищу нагороду перед Москвою.

До речі, проведення ювілейних урочистостей тоді, 1969 року, грішило проти історичної правди. Цей факт відносно нещодавно встановив ректор інституту, академік Академії мистецтв України, професор Р.Пилипчук. Інститут почав називатися інститутом не 1919-го, а на рік раніше — 1918-го, при гетьмані Скоропадському. Але радянській владі кортіло, щоб усе починалося тільки з її ініціативи. Тож з історії інституту випав не тільки один рік, а й попередні чотирнадцять. Річ у тому, що 1918 року відбулося лише перейменування існуючої на той час музично-драматичної школи в інститут. А саму школу заснував 1904 року видатний український композитор М.Лисенко, і містилася вона на тій самій вулиці, де нині стоїть головний корпус інституту. Отож справжня дата його народження — 1904-й.

Усе це я веду до того, що 2004 року нинішній Київський театральний має всі підстави відзначати ще один ювілей — сторіччя з дня свого заснування. І тут, як то кажуть, напрошується запитання: невже теперішній владі, для якої 2004 рік буде рубіжним, не захочеться завершити шляхетну справу будівництва найпрестижнішого вузу країни? Адже вже минуле десятиліття незалежності України не відзначено жодною більш-менш значною новобудовою для вищої школи. Чи варто нашій державі повторювати шлях Рад, які примудрилися за сімдесят із гаком років не побудувати в Києві, одному з найбільших європейських міст, жодної театральної споруди? Хіба що нашій владі вдалося перебудувати колишній кінотеатр «Космос» у Театр драми й комедії на Лівому березі.

Фінансові структури, що зацікавилися недобудованим корпусом інституту на Львівській площі, пропонують йому натомість приміщення, які інакше ніж окраїнними не назвеш. Якби вуз готував фахівців із вирощування буряків і соняшників, його близькість до полів Київщини була б логічною. Але в наших випускників трохи інакша перспектива. Культурне життя в усіх містах світу тяжіє до центральних районів. Необхідно також враховувати, що саме тут, у центрі, працює більшість провідних режисерів, акторів, мистецтвознавців. Їхня участь у викладацькій діяльності, якщо інститут переїде в передмістя, стане досить проблематичною. Та й чи маємо ми право відправляти на околицю наших видатних майстрів театру й кіно, вже сам образ яких — визначна пам’ятка Києва?

Усі попередні структури влади міста й України чудово розуміли, що такі вузи, як театральний, художній, консерваторія, повинні бути в центрі міста. І річ не тільки в престижності цих навчальних закладів для самого міста. Річ ще й у тому загальнокультурному енергетичному середовищі, яке щодня оточує молоді обдаровання, непомітно формуючи та шліфуючи їх. Загальновизнано, приміром, що особливу величну граціозність і легкість балерин Санкт-Петербурга, на думку знавців, визначає неповторність архітектури міста на Неві. Перенеси знамените училище ім. А.Ваганової в інше місто — і незбагненна чарівливість танцю його випускниць напевне зникне. Майбутній майстер непомітно вбирає в себе довкілля, по-своєму переломлюючи його у своїй творчості. А що переломлюватимуть ті, хто опиниться серед безликих споруд околиць Києва, які й архітектурою назвати язик не повертається? Енергетику грошового мішка? Кажу так тому, що в одному з варіантів інституту пропонувався будинок, у підвалі якого містилося сховище для грошової маси, обладнане за останнім словом техніки. Передбачалося, що інститут на здаванні його в оренду зможе заробляти гроші.

Цілком імовірно, Львівська площа — якесь містичне місце для київських будівельників. Близько 15 років на ній споруджувався висотний будинок Міністерства торгівлі. Уже кілька років ніяк не відкриється станція метро «Львівська брама», хоча гілка метро давно вже пішла і на Лук’янівку, і на Дорогожичі. У цьому ж ряду й інститут, зведені стіни якого зяють чорними очницями недобуду. Тут уже можна й меморіальну дошку вивішувати. Хоч як крути, а виходить архітектурна пам’ятка двох епох: пізнього розвиненого соціалізму і ранньої незалежності.

1905 року знаменитий цукрозаводчик, землевласник, підприємець і водночас найбільший український меценат М.Терещенко почав будівництво економічної школи, у якій протягом останніх 35 років (ще один непомічений ювілей) міститься основний корпус театрального інституту. Хороший будинок спорудив Михайло Іванович. І головне — досить швидко. 1907 року, як це зафіксовано на фасаді, будівництво було завершено А що ж наліплять на фасаді досі недобудованого корпусу? 1986 — 2???

Минулого літа під час здавання в експлуатацію Південного залізничного вокзалу схвильовано повідомлялося, що його будівництво варте Книги рекордів Гіннесса. Мовляв, у такі стислі терміни (півроку) такі об’єкти ще не споруджувалися. Не мені судити, чи справді це так. Для мене очевидне інше — наше величезне прагнення потрапити в знамениту книгу. Певна річ, нічого негожого в бажанні прославитись у солідному виданні немає. Питання в тому, із чим ми в нього потрапимо. Зарубіжні ЗМІ якось не дуже захоплювалися введенням у дію нашого Південного вокзалу. А щодо 15-ї річниці початку будівництва простого дев’ятиповерхового будинку в центрі столиці великої європейської держави, то це, певне, справить враження на Європу. Тож коли вже пхатися до Гіннесса, то, безперечно, із нашим рекордним Недобудом.

Хоч як до нього стався, але добрій справі він уже прислужився, дозволивши шліфувати дотепність кільком студентським поколінням. Але в ювілейний для нього рік не хочеться іронізувати або, ще гірше, лихословити. Зовсім навпаки. Непомічені ювілеї навертають до таємної мрійливості. Автору, ясна річ, бачиться, як номер газети з його статтею опиняється в руках Президента, і той, прочитавши її, відразу наказує негайно припинити багаторічну ганьбу в історичному центрі столиці й завершити будівництво вузу, численні випускники й викладачі якого є гордістю українського мистецтва. Звичайно, Президент передусім поцікавиться в помічників, у яку суму це виллється. Почувши відповідь, він (так ввижається) подумки прикине, що якщо наручний годинник у відомого народного обранця коштує 60 тисяч доларів (це відомо з інтерв’ю обранця), то лише за сто таких годинників можна здійснити справу величезної культурної ваги для всієї країни. І почнеться робота. Точніше, продовжиться. І йтиме хай не рекордними темпами, але такими, які дозволили б авторитетному інституту запросити Президента в ювілейний для нього рік — десятиліття перебування на вищій державній посаді — на урочисте розрізування стрічки. А там і століття своє інститут відзначить у новому будинку, де помістяться всі його студенти, викладачі та співробітники.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі