ЩЕ НЕ ЗАБУЛА УКРАЇНА?.. 350-ЛІТТЯ БИТВИ ПІД БАТОГОМ ВІДБУЛОСЯ БЕЗ ТАТАР І ПОЛЯКІВ

Поділитися
У режимі спецдопуску 26 травня опинилося вінницьке село Четвертинівка Тростянецького району. Коло...

У режимі спецдопуску 26 травня опинилося вінницьке село Четвертинівка Тростянецького району. Колони автобусів, кортежі службових «мерседесів» і «волг» при в’їзді гальмувала кінна козацька застава — привітати, квасом почастувати. Уже в самому селі прибулий автотранспорт сортувала на відстій ДАІ — відповідно за рангом службових номерів...

Тут рівно 350 років тому відбулася історична битва українського козацтва з польськими шляхтичами під Батогом. І оскільки для національної гідності принизливо оцінювати власну історію (і тим більше перипетії національно-визвольної війни Богдана Хмельницького) з допомогою фільму «Вогнем і мечем», розпорядженням Президента було вирішено відсвяткувати цю перемогу на державному рівні. З метою виховання належної поваги до історичного минулого народу та для виконання Національної програми відродження й розвитку українського козацтва.

Очікувалося прибуття на свято козаків з усієї України. Дехто, попри День Києва, плекав надію побачити тут навіть Президента. Не надіслали запрошення, мабуть, лише польській стороні. І зрозуміло чому: після скандальної історії з «Меморіалом орлят» на Личаківському цвинтарі у Львові й напередодні зустрічі президентів 21 червня в Жешуві подібне «свято дружби» навколо казана з козацькою кашею українсько-польське єднання могло б і не витримати. Можливо тому урядовий рівень у Четвертинівці був представлений лише віце-прем’єром Володимиром Семиноженком, котрий висловив упевненість, що подібні свята потрібно відзначати щорічно. Він також запевнив: буде проведено нараду, де Мінкульт додатково зобов’яжуть зберігати такі історичні пам’ятники.

— Проблема сьогодні, гадаю, і в повноцінному інформаційному супроводі, аби Україна знала — що таке битва під Батогом і як справді творилася історія України. Що це символ незалежності й героїзму українського народу...

Як же тут не посприяти? Тому спочатку — невеликий екскурс в історію.

«Поки Польща Польщею, не було для неї страшнішого удару»

Битва під Батогом перегукується з облогою легендарної Трої у сенсі шерше ля фам. Якщо остання постраждала через Єлену Прекрасну, то тут приводом стали почуття улюбленого сина Богдана Хмельницького до Розанди, доньки молдавського господаря Василя Лупула. На прекрасну молдаванку задивлявся не один із сусідніх вельмож, отже батько її небезпідставно розраховував на вигіднішу партію.

Дізнавшись про те, що до нього збирається зі сватанням небажаний залицяльник, Лупул запросив допомоги в коронного гетьмана Речі Посполитої Мартина Калиновського, брата польського короля Яна Казиміра. Король начебто також розраховував на Розанду, тому гетьмана не довелося довго умовляти на «з’ясувку» з суперником. Утім, у коронного були і свої рахунки: його недавно викупили з ганебного татарського полону, куди він потрапив після Корсуньського розгрому 1648-го. Жагу помсти підігрівало й сподівання на легку перемогу: за повідомленнями лазутчиків, Тимоша Хмельницького супроводжували лише 5 тисяч козаків; стільки ж татар було в ескорті кума нареченого — Нуреддіна, спадкоємця кримського хана. Проти майже 50-тисячного кварцяного війська — це ніщо.

Свій табір коронний гетьман розташував біля гори Батіг, біля підніжжя якої в наші дні і знаходиться село Четвертинівка Тростянецького району Вінницької області. Це місце було ідеальним для засідки на шляху з Чигирина до Могилева, зважаючи на зручну переправу через Південний Буг: навіть татари позначили її на прибережних скелях зображенням людської ноги, стрілки й сідла.

Не підозрював Калиновський лише про те, що полювання йшло на самого «птахолова»: паралельно загону Тимоша рухалися 30 тисяч ногайців і буджаків Карач-Мурзи, а також близько 13 тисяч козацької кінноти Івана Богуна.

І коли 22 травня (1 червня) 1652 року повз польський табір не поспішаючи проїхали «свати», рейтари накинулися на них. Але ледве вони встигли висловитися в дусі «дай закурити» й оголити шаблі, як із тилу вдарила татарсько-козацька кіннота. Під час жорстокої сутички кварцяне військо залишилося без обозів, захоплених татарами.

Вціліли тільки укріплені шанці німецької піхоти, де змушений був рятуватися польський головнокомандуючий. Паніка охопила ряди рейтарів і вони кинулися хто рятуватися плавом через Буг, хто — кричати про наміри відкупитися від смерті видачею коронного, останній, не довго думаючи, наказав пушкарям і найманцям стріляти... по «зрадниках». У результаті, за свідченням козацького літописця Самійла Величка, на березі Бугу полягло від власної ж артилерії близько десяти тисяч польської кінноти...

Поле бою ще не огорнули сутінки, коли козаки лавиною обрушилися із сусідніх висот і відразу в кількох місцях прорвали недобудовані укріплення. Одночасно їхня похідна артилерія рознесла вщент німецькі редути. І розпочалася різанина. Уцілілі поляки бігли до лісу або ріки, але кінець був один. Відносно пощастило тим, хто потрапив у татарські аркани, інші загинули від козацьких шабель.

Проспер Меріме («Б.Хмельницький») порівняв те, що сталося, з кривавими сатурналіями херусків після поразки Вара. Помста за Берестечко була страшною й дала назву Кривавому яру (він зберігся донині), який переповнився тієї ночі кров’ю й відрубаними головами. Зберегли голови лише трьох перших польських регіментаріїв (Пшиємського, Собеського й самого Калиновського), їх поклали в лантусі під ноги обачному Богдану Хмельницькому, котрий прибув на Батізьке поле тільки через три дні.

Батько Хміль, мудро виступивши в образі лісника, котрий прийшов і всіх розігнав, «покартав» козаків за розправи й написав листа королю, в якому звалив усе на непослух підданих. Я ж, мовляв, попереджав Калиновського не перешкоджати сватанню Тимоша...

Примітно, що всі багаті трофеї він віддав татарам, узявши лише 57 гармат і дозволивши козакам як здобич обібрати трупи поляків. Останні, до речі, так і залишилися на полі непоховані. Місцеві жителі, котрим Хмельницький віддав відповідне розпорядження, за свідченням того самого Величка, «скільки могли, стільки їх і поховали, залишивши інші гнити під небом».

Через кілька днів гетьман вже узяв в облогу Кам’янець, а його син Тимош успішно закінчив сватання в Яссах.

Так завершилася знаменита Батізька битва, яку часто порівнюють з оточенням римлян під Каннами карфагенським полководцем Ганнібалом. Її досягненням вважають «анулювання через форс-мажорні обставини» (висловлюючись сучасною мовою) принизливого білоцерківського договору.

Внесли свою лепту також історики, широко цитуючи листи й мемуари, де говориться про «жахливий, нечуваний і швидкий розгром». Мовляв, «поки Польща Польщею, не було для неї страшнішого удару». Так, таке гріх було б не пригадати й не відсвяткувати.

А козаки й видовища — де?

Четвертинівка — козацьке село. І зробила для свята все від неї залежне: виставки, саму атмосферу, підгадала з врученням селянам актів на землю й відкриттям дитячого садка, названого, звісно ж, «Козачата».

Не можна було не порадіти з доброї пам’яті селян і коли під час довгого пішого маршу тисяч людей до Кургану козацької слави вздовж воріт виставлялися столи з частуванням — варениками, маковими пиріжками й суліями з рідиною, не подібною за смаком до «Нескафе». Тут шанують козаків і не з чуток знають, що козацьке виховання включає в себе не лише фізичний і військовий вишкіл, а й прищеплювання молоді любові до батьківщини.

Не менше завмирало серце й на мітингу-реквіємі біля Кургану, під яким зібралося понад десять тисяч людей. І не заради пустої цікавості. Було помітно: те, що відбувається, їм справді дороге.

На жаль, інші чекання виправдалися лише частково. З приїздом Президента, ясна річ, усе зрозуміло. Набагато більше здивувало те, що не знайшли можливості вшанувати свято особистою присутністю перші особи самого козацтва, котрі також вирішили, напевно, що День Києва — значиміша подія. Тільки міжнародне козацтво України було представлене заступником верховного отамана Михайлом Гуцолом. Попри розпорядження Президента, лише в шести областях влада знайшла можливість оплатити автобуси для доставки своїх козацьких загонів. Багато хто добирався самостійно і — не встиг. Позначилося це на святі? Аякже!

Особливо в частині видовищ. Прикро, але просто не було кому показувати обіцяні козацькі забави. Та й каша з армійських польових кухонь не рівня волам, яких козаки смажили на рожнах, немов кабанів чи перепелиць. Тому й попиту особливого на неї не було — хто із собою закусь приніс, а кому столи турботливо накрили в стороні. От і «розлилася козацька слава» на місці битви. Отож, якби не актори облмуздрамтеатру й лицарі-лицедії з клубу історичної реконструкції «Білий вовк» (прибули сюди, до речі, безпосередньо зі святкового Хрещатика), теле- й фотокамерам довелося б обмежитися зйомкою грандіозного «пікніка на історичному узбіччі».

Можливо, саме апетитне жування під кожним кущем укупі з бахканням відкорковуваних пивних і горілчаних пляшок збили відповідний настрій і викликали в авторів цих рядків запитання: так наскільки ж відчутного «батога» дали насправді козаки шляхті під Батогом?

Батізьке поле національної... ганьби

Людська пам’ять — дивна штука. Великий термін придатності вона надає лише приємному й великому. Якщо ювілей, так неодмінно з офіціозною помпою, якщо битва, отже, всесвітнього значення. Куликовська, Полтавська... список можна продовжити.

От і бій під Батогом порівнюють уже не лише з перемогою Ганнібала під Каннами, а й із подвигами Олександра Македонського, Наполеона. Вона, мовляв, стала (у попередніх шкільних підручниках історії цього ще не було) полем першого успіху військового генія 20-річного чигиринського сотника Тимоша Хмельницького... На жаль, швидка смерть останнього перешкоджала розширенню доказової бази цього твердження. Залишається лише вірити, що гетьманич обійшовся без порад таких випробуваних воїнів, як Петро Золотаренко, Іван Сірко, Петро Дорошенко, Іван Богун, котрі були поруч із ним...

Тим часом, загальна стратегія битви під Батогом— «фіглі» (як поляки називали воєнні хитрощі), характерна саме для вінницького полковника Івана Богуна, котрому навіть Сенкевич у «Вогнем і мечем» був змушений віддати належне. Прикинутися слабким, відступити чи побігти, аби відразу обрушитися на противника, який розслабився, — це була його стихія.

Але головне, якщо відволіктися від шляхетного почуття патріотичної гордості, — що конкретно дала ця битва? А вірніше, бійня, успіх якої багато в чому визначив удар із тилу 40-тисячної орди Карач-Мурзи. Саме він зім’яв поляків, із 50 тисяч котрих озброєні були лише 20 тисяч. Решта — обозники, джури, слуги...

За великим рахунком, цей бій нічого не дав Україні, крім короткочасного морального піднесення, та й Польща нічого не втратила. Уже наступного року Чернецький перетворив на попіл майже все околишнє Поділля. Легендарний Богун виявився раптом союзником поляків і був ними ж розстріляний за доносом Тетері. Ще через кілька років на нашу багатостраждальну землю обрушилися громадянська війна (Руїна), анархія та братовбивство. На цій хвилі піднялися цілі сонми гетьманів, ліво- та правобережних, котрі любили не Україну, а себе та владу. Тетеря, Сомко, Брюховецький, Виговський, Многогрішний, Дорошенко й інші суперничали між собою в інтригах. А 1672 року зійшлися в страшній усобиці — усе на тому самому полі під Батогом, перетворивши його з місця національної гордості на поле національної ганьби...

І затужив Кобзар:

«Була колись Гетьманщина,

Та вже не вернеться!

Було колись панували,

Та більше не будем.

Тієї слави козацької

Повік не забудем».

Позаяк уже вирішено святкувати вітчизняні Канни щорічно, доцільно було б припинити невпинне «переосмислення» історичних фактів. Нехай будуть такими, які є. А що поряд із світлим минулим у нашій історії, де ми виглядаємо білими та пухнастими, є й не вельми привабливі плями, так ліки ж не бувають солодкими.

І якщо на це поле приїдуть поляки, угорці, татари й литовці, невже це завдасть шкоди нашій національній ідеї? Або ми, приміряючись до переправи в Європу, соромимося своїх предків і ділимо історію на два види — для «зовнішнього» та для «внутрішнього» користування?

… Дорогою на Вінницю нас обігнала службова «Волга», хазяїн якої, заснувши поруч із водієм, перебував у щасливому стані «мертві бджоли не гудуть». «Полеглі» на Батізькому полі-2002 поверталися до звичайного життя. Уже в понеділок багатьох із них очікувала робоча зустріч із делегацією Польського союзу промисловців і гендиректором компанії «Украфлора» Єжи Коником. Гадаєте, обійшлося без нагадувань про славнозвісний «козацький виїзд»? Гості, звісно, віджартовувались вигуком «Цо пан каже?» й — перезиралися. З чого б це?

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі