РОЗТОПИТИ ЛІД БАЙДУЖОСТІ

Ганна Лебедєва народилася 26.VIII.1976 р. у Києві. Навчалася в республіканських фізико- математичній та художній школах, потім на факультеті архітектури Київського інженерно-будівельного інституту. Нині закінчує факультет менеджменту організацій столичного університету культури і мистецтв. У секторі недержавних організацій — із 1994 р. Була віце-президентом голландського фонду Stichting «Arts, Culture & Science», що займався українсько-голландськими культурними проектами, працювала в Українському гуманітарному фонді. З 1999-го очолює український фонд «Мистецтво, культура і наука».

Багато чого в нашому житті залежить від випадку. Так сталося кілька років тому і з Ганною Лебедєвою. Відпочиваючи в Криму, вона подружилася з двома безпритульними хлопчиськами, які жили поблизу будиночка, де дівчина наймала кімнату. Відпустка закінчилася, довелося попрощатися з маленькими приятелями, повернутися до повсякденних справ і турбот. Проте Ганну не залишала думка, що мучила її: мені нічого не вдалося зробити для цих хлопців, як і чим можна допомогти таким, як вони? У результаті виникла ідея створити фонд «Мистецтво, культура і наука», один з основних напрямків діяльності якого спрямований на не зовсім звичний контингент — безпритульних дітей.

— Фонд від початку не займається наданням гуманітарної допомоги, —розповідає Г.Лебедєва. — Ми не годуємо дітей, не вдягаємо їх. Наша мета — допомогти безпритульним у плані освіти. Причому, статус закладу, в якому вони знаходяться, не має принципового значення. Фонд працює як із державними інститутами опіки, так і з церковними, приватними притулками.

— Давайте докладніше поговоримо про проекти, які ви реалізуєте.

— Скажімо, один називався «Країна моєї мрії». Перша його частина була освітньою: десять викладачів у десяти притулках, інтернатах і школах для дітей-сиріт два тижні начитували лекції. Розповідали, що таке Конституція, які права має дитина в контексті прав людини і нашого Основного Закону, що таке Кримінальний кодекс, чим він відрізняється від Адміністративного і т.п. Паралельно влаштовували для хлопців зустрічі з представниками міжнародних правозахисних організацій, приміром таких, як ЮНІСЕФ. «Завантаживши» хлопчиків і дівчаток знаннями, запропонували їм написати три твори. Перший — на тему «Як порушували мої права?», другий веселіший — «Найщасливіший день у моєму житті» і третій — «Країна моєї мрії».

Як зазначено в Конвенції ООН про права дитини, у всіх діях щодо дітей першочергову увагу повинні приділяти забезпеченню інтересів дитини, її виживанню і розвитку. Саме тому Представництво Дитячого фонду Об’єднаних Націй в Україні щиро вітає та підтримує ініціативу фонду «Мистецтво, культура і наука», який сприяє освіті та розвитку однієї з найнезахищеніших груп дітей в Україні — дітей вулиці.

— Ганно, ви мене вибачте, але якщо з першою частиною цього проекту все зрозуміло — правовий лікнеп таким підліткам необхідний, то яку мала мету друга його частина — написання творів? Це була спроба краще впізнати безпритульних, образно висловлюючись, відкрити дверці душі хлопців, які живуть в іншій реальності?..

— Головна проблема безпритульних — відсутність майбутнього. І вони самі це усвідомлюють, не вірять, що на них чекає щось гарне, у свої 10—14 років дуже скептично, більш того, навіть цинічно дивляться на світ. Однак погодьтеся, що майбутнє залежить не лише від обставин, а й від самоідентифікації, того, яким людина бачить свій завтрашній день. І твори хлопців показали: попри все, вони, як і ми, мріють про процвітаючу країну, нормальне життя. Останнє ж без знань і освіти неможливе. І коли хлопці та дівчата починають це розуміти, у них з’являється мотивація до навчання.

— Скажіть чесно, дуже важко працювати з подібним контингентом? Як узагалі можна багато в чому зневіреним маленьким, але достатньо битим життям людям, повернути віру в себе, свої сили? Як переконати, що все, загалом, в їхніх руках?

— Ви поставили досить загальне питання. Відповідь же на нього в кожному конкретному випадку індивідуальна. Безпритульних не можна, так би мовити, класифікувати, поділити на якісь категорії, групи. Адже діти потрапляють «на дно» через цілком різні причини, у кожної такої дитини своя історія, свій психологічний настрій. Тому до кожної потрібно підшукати свій «ключик», виробити свій підхід. Так, це дуже непросто, оскільки такі хлопці не підуть на контакт із ким завгодно. Якщо вони людині не вірять, бачать, що він слабкіший за них або звинувачують у нещирості, то моментально відмовляються з ним працювати. Починають знущатися, коїти неподобства, у кращому випадку — знизують плечима, розвертаються та йдуть. Безпритульні наважуються на контакт лише з людьми щирими, при цьому досить жорсткими, «сюсюкання» більшість із них органічно не сприймає: серед вуличної дітвори чимало лідерів за характером (у цьому немає нічого надзвичайного — усім її представникам доводилося виживати поодинці), вони ставляться з належною повагою лише до сильних людей. Хлопці визнають їхню перевагу і починають до них тягтися. У крайньому випадку у вчителя й учнів установлюються приятельські, паритетні стосунки.

— Ваш фонд запроваджує в життя виключно соціальні проекти?

— Не тільки. Наступного року ми вже втретє проводитимемо фестиваль голландського кіно. Це дуже велика, масштабна акція. Так, торік українські глядачі змогли побачити 36 картин голландських режисерів. Усі фільми, що відбираються для перегляду, дуже якісні, справді кращі. Серед них є й номінанти «Оскара», Каннського кінофестивалю. Тобто це — картини, які знають і цінують у всьому світі.

На початку нашої діяльності ми організували переклад книги голландського поета Міндерта Варре. Проілюстрував видання український художник Максим Ляшев. Без удаваної скромності скажу: книга вийшла просто чудова. Потім за активного сприяння фонду були влаштовані виставка робіт гол- ландського фотохудожника Харікрішнана Санкарана, велика експозиція «Динаміка українського сучасного мистецтва». Однак, зрештою, ми вирішили зосередитися в основному на безпритульних. Чому? Усе просто: тут ти щось робиш і отримуєш конкретний результат. Припустимо, витрачаєш місяць на навчання хлопців англійському, і через 30 днів вони починають писати. Одним словом, видно плоди своєї праці й абсолютно не шкода витраченого часу.

— Яким був ваш перший проект такого типу?

— Десятиденний творчо-навчальний майстер-клас в одеському притулку «Світлий дім» (ми розповідали читачам про цю акцію в «ДТ» № 2 (300) від 8. VIII. 2000 р. — П.С.). Зараз подібний, але вже розрахований на кілька місяців проект реалізується в київському притулку для неповнолітніх. З хлопцями з інтернату № 21 у Пущі-Водиці працюємо над створенням спектаклю. Сподіваюся, на початку наступного року нам удасться запустити річну освітню програму. Потім думатимемо над створенням школи з дуже високим рівнем підготовки для обдарованих дітей, після закінчення якої вони просто зобов’язані будуть поступити до вузу.

— Від усієї душі бажаю вам удачі. До речі, дозвольте поцікавитися: скільки людей працює у фонді?

— «Кістяк» — це наші голландські партнери юрист Франс Струбєн, журналіст Ріккардо Альбереллі, керівник дитячих освітніх проектів Олексій Чхало, керівник культурних програм Ольга Журавльова і ваша покірна слуга, на чиїх плечах вся адміністративна робота. Водночас є чимало людей — викладачів, юристів, консультантів, — які із нами співробітничають. Загалом їх десь чоловік п’ятдесят, тих, хто постійно працює із нами — чоловік тридцять.

На жаль, кількість безпритульних дітей в Україні, які не мають власного дому і котрим держава не може надати належну допомогу, постійно збільшується. Блукаючи вулицями, вони потрапляють у вир наркотиків, злочинів, проституції та хвороб. У певному сенсі вони — жертви перехідного процесу, який переживає нині Україна.

Посольство Королівства Нідерланди високо цінує те, що фонд «Мистецтво, культура й наука» приділяє увагу долям цих дітей і разом із притулком «Світлий дім» в Одесі організував серію тренінгів із метою допомогти їм адаптуватися до нормального життя.

— Загальновідомо: ставлення в нашому суспільстві до безпритульних здебільшого байдуже, навіть швидше негативне, ніж співчутливе. Складно знаходити гроші на ваші проекти?

— Бачите, нам, більш-менш благополучним людям, здається, що світ — наш. А безпритульні десь на його узбіччі, у резервації. Проте цілком може статися так, що через зростання злочинності, збільшення кількості цих дітей, у резервації виявимося саме ми. І тоді, можете бути певними, вони нас не пожаліють. Ну, скажіть, якому нормальному батькові (чи матері) хотілося б, щоб його п’ятнадцятирічну дочку згвалтували безпритульні? Виходить, потрібно це попередити. Отже, необхідно щось робити. І, знаєте, варто людям про це нагадати, розповісти про ситуацію, що склалася, і вони погоджуються нам допомагати.

— Якщо не секрет, багато таких?

— Ну чому ж секрет? Таких — чимало. Серед наших партнерів і канал «1 +1», і компанія КLМ. Дуже серйозну допомогу фонду надає така організація, як ООН. Її представникам не потрібно нічого розповідати, ні в чому переконувати, вони прекрасно знають ситуацію, дуже легко і професійно йдуть на співробітництво, консультують, діляться своїм багатющим багаторічним міжнародним досвідом вирішення подібних проблем.

Нехай навіть не гуманізм, а почуття самозбереження керує всіма, хто хоче майбутнього для своєї батьківщини. Маленькі беззахисні злочинці незабаром виростуть, і тоді критична маса колишніх дітей, а тепер уже дорослих — із зіпсованою психікою, з унікальним досвідом виживання й підірваним здоров’ям — помститься суспільству, яке їх зрадило. Найсумніше, що вони матимуь на це моральне право. Ми на каналі «1+1» щасливі, що маємо можливість привернути увагу громадськості до надзвичайних учинків наших дивовижних співвітчизників, які знайшли в собі сили взятися за безнадійну справу. Вірю: поки що безнадійну.

— Ганно, погодьтеся, у наш прагматичний час ваше бажання, по суті, безкорисливо допомагати знедоленим хлопцям у багатьох може викликати скептичну усмішку. Мов, знаємо ми цю «безкорисність»...

— Розумію. Проте переконана: доводити щось не має сенсу. Кращий доказ — як ти живеш, що робиш і які результати приносить твоя праця. Зроблене ж нами говорить саме за себе.