РОЗДУМИ БІЛЯ ПАРАДНОГО ПІД’ЇЗДУ КОЛИШНЬОГО ПЕДАГОГІЧНОГО МУЗЕЮ, ДЕ 85 РОКІВ ТОМУ ВПЕРШЕ ЗАСІДАЛА ЦЕНТРАЛЬНА РАДА

Після Водохрещення видався майже весняний день. Київ, як завжди, був гарний, особливо центр, який не зачепила руками столична влада. Як архіпелаг, піднімався серед іномарок Державний український оперний театр. А навскоси від театру — будинок колишнього Педагогічного музею, колиски українського парламентаризму початку минулого століття. Там 85 років тому, із березня 1917 по травень 1918 року, кипіли політичні пристрасті. Українці всіма силами намагалися повернути своїй батьківщині велич держави гетьмана Богдана Хмельницького. Ось і парадний під’їзд будинку, де засідав перший український тимчасовий парламент — Центральна Рада.

29 червня (12 липня) 1917 року на цих сходинках стояв голова Центральної Ради, професор-історик Михайло Грушевський. Він привітав українізовані частини Київського гарнізону, які проходили під синьо-жовтим прапором . А у вікно першого поверху, що зліва від парадного входу, дивився військовий і військово-морський міністр Тимчасового уряду Росії Олександр Федорович Керенський, не наважуючись вийти назовні. Адже ні синьо-жовтий прапор, ні сама Центральна Рада та її Генеральний секретаріат не були санкціоновані Тимчасовим урядом тодішньої Росії. Візит військового міністра і двох його колег — міністрів Церетелі та Терещенка — можна було розглядати як ознайомлювальну поїздку в регіон, як візит ввічливості. Ні Керенський, ні його товариші по службі не уявляли собі, як вирішувати «українське питання».

Керенський приїхав із фронту, де йшла підготовка до літнього наступу, якого вимагала Антанта. Вранці він уперше зустрівся з головою Центральної Ради Михайлом Грушевським і генеральним секретарем Володимиром Винниченком. Після взаємних вітань — тоді в середовищі соціал-демократів і соціалістів-революціонерів усі називали один одного «товаришами» — Грушевський, дивлячись пильно на високого гостя, вимовив: «Олександре Федоровичу! Ми хочемо, щоб вільна Росія повернула нам те, що забрали в нас Романови!» Іншими словами, голова Центральної Ради просив відновити автономію України в складі Російської держави.

Керенський був у шоці: це означало відновити український уряд, українську владу в губерніях Малоросії, українське місцеве самоврядування, фінанси, освіту, промисловість, сільське господарство, а також українську армію та інші силові структури. Природно, це виходило за рамки компетенції російського військового міністра, він пообіцяв, що доповість голові Тимчасового уряду князю Львову про бажання українського народу.

Та повернемося трохи назад, до того часу, коли під впливом Лютневої революції в Петрограді в березні 1917 року в Києві була заснована Центральна Рада.

Центральна Рада була сформована з представників усіх політичних партій, груп і професіональних громадських організацій, які існували на той час у Києві, за участю всіх національних меншин, котрі проживали на території Малоросії. Перше засідання відбулося 7 (20) березня, саме тоді головою Ради обрали Михайла Грушевського — заочно, оскільки він був на той час у засланні. А 6 (19) квітня в Києві зібрався Український національний конгрес уже під головуванням самого Грушевського.

Спочатку в складі Ради було 150 депутатів, але після закінчення конгресу до неї ввійшло ще 115 чоловік. Протягом усього часу до серпня президії всіх з’їздів українських партій, груп, військових, профспілкових і сільських організацій автоматично включалися до складу Центральної Ради. Це призвело до того, що Рада разбухла до восьми з лишком сотень членів, і представники національних меншин практично загубилися серед численних депутатів-українців. Ключові позиції в ній зайняли українські соціалісти-революціонери та соціал-демократи. Центральна Рада призначила власну виконавчу владу — Генеральний секретаріат, яку очолив член УСДРП Володимир Винниченко, талановитий український письменник і драматург.

10 (23) червня Рада випустила звернення до населення, назване «Універсал Центральної Ради до Українского Народу, на Україні і поза Україною сущого». Цей документ розпочинався словами: «Народе Український! Народе селян, робітників, трудящого люду! Волею своєю ти поставив нас, Українську Центральну Раду, на сторожі прав і вольностей Української Землі. Найкращі сині твої, виборні люді від сіл, від фабрик, від солдатських казарм, од усіх громад і товариств українських вибрали нас, Українську Центральну Раду, і наказали нам стояти і боротися за ті права і вольності». Далі йшов перелік останніх.

Коли в Петрограді князь Львов ознайомився з текстом цього документа, який був надрукований у всіх газетах і розклеєний на стовпах по всій Україні, то, природно, направив Керенському, який був на той час на Південно-Західному фронті, телеграму з указівкою: будь-якими шляхами змусити Раду змінити цей документ. Для вирішення «українського питання» князь Львов делегував до Києва Керенського, Церетелі та Терещенка. Як тепер кажуть, Львов «підставив» Керенського.

Розпочалися переговори. Керенський вів їх із Винниченком, оскільки Грушевський брати в них участь відмовився, пославшись на справи. Винниченко досить красномовно пояснював Керенському всі вигоди для Росії від української автономії. Нарешті, красномовства йому забракло. Тоді Олександр Федорович прояснив ситуацію: щоб отримати з боку Тимчасового уряду Росії офіційне визнання Центральної Ради як уряду регіону, необхідно видати «Другий Універсал», текст якого має бути узгоджений із Тимчасовим урядом, а також увести до складу Центральної Ради представників від партій та організацій національних меншин (це стосувалося і Генерального секретаріату, де чотири генеральних секретарі з десяти мають бути представлені партіями нацменшин). У тому випадку, якщо Рада прийме це до виконання, він, Керенський, зробить усе від нього залежне для визнання Центральної Ради регіональним урядом п’яти колишніх малоросійських губерній колишньої імперії.

Винниченко мовчки вклонився. О сьомій годині вечора він улаштував Керенському, Терещенку і Церетелі прогулянку Дніпром, а об одинадцятій годині Олександр Федорович і Терещенко залишили Київ. Церетелі залишився: він повинний був проконтролювати виконання Центральної Радою умов Керенського, бути посередником у переговорах Києва з Петроградом.

30 червня (13 липня) відбулося історичне засідання Центральної Ради. На ньому Винниченко мав виконати ультиматум Керенського: затвердити узгоджений із Росією варіант «Другого Універсалу» і вирішити проблему участі представників партій нацменшин у Центральній Раді та Генеральному секретаріаті. На засідання Володимир Винниченко прийшов утомленим і змарнілим. Він не спав усю ніч: правив текст універсалу, радився з представниками партій і організацій нацменшин, консультувався з Церетелі. Михайло Грушевський, навпаки, прекрасно виглядав. Коли депутати зайняли свої місця в актовому залі на другому поверсі Педагогічного музею, він надав слово Винниченку.

Те, що відбувалося тоді в залі засідань серед депутатів, можна уявити, оскільки й за наших часів депутатські емоції та амбіції змін не зазнали. Володимиру Винниченку було особливо важко: у кабінеті на нього чекав міністр Церетелі, який мав поїхати о десятій годині вечора поїздом Київ—Петроград. Однак це йому не вдалося, оскільки депутати ніяк не могли дійти будь-якого результату. Нарешті, о першій годині ночі засідання закінчилося: текст універсалу був прийнятий і вирішено було створити комісію для вибору квоти представництва партій та організацій національних меншин у Центральній Раді. Усі відправилися відпочивати, а Винниченко, Церетелі та представники партій нацменшин продовжували працювати до чотирьох ранку. Так, у сутичках, полеміці та компромісах народжувалася українська демократія.

Генеральний секретаріат також мав зазнати змін. 3 (16) липня Комісія з визначення квот участі представників національних меншин у Центральній Раді відпрацювала документ, який називався «Статут Вищого Управління України». У першому параграфі було сказано: «Найвищим краєвим органом управи на Україні є Генеральний Секретаріат Української Центральної Ради, який формується Центральною Радою, відповідає перед нею та затверджується Тимчасовим Урядом». Керенський вимагав прибрати зі складу Генерального секретаріату силові структури, і Симону Петлюрі, генеральному секретарю з військових справ, світило залишитися не при справах. Винниченко не підкорився й силові структури залишив.

Таким чином, в остаточний склад органу входило 14 генеральних секретарів: з внутрішніх справ, фінансів, військових справ, продовольства, землевпорядкування, юстиції, освіти, у справах торгівлі та промисловості, пошти та телеграфу, праці та шляхів сполучення. Нововведенням була поява генерального секретаря з національних справ, причому заступниками в ньому мають бути поляк, єврей та росіянин — усі з вирішальними голосами.

Всі управлінські структури на місцях підпорядковувалися Генеральному секретаріату, який працював у тісному контакті з Тимчасовим урядом Росії. Останнє за узгодженням із Центральної Радою призначало статс-секретаря зі справ України. У свою чергу Генеральний секретаріат призначав свого комісара — представника при Тимчасовому уряді Росії.

Документ цей ще треба було узгодити з Петроградом.

А тим часом у столиці Росії в Тимчасовому уряді йшли бурхливі дебати з «українського питання», що призвело до урядової кризи. П’ять міністрів із десяти подали у відставку. «Українське питання» досить сильно «трухнуло» й громадськість Петрограда. Цим скористалися більшовики й розпочали спробу захоплення влади, але отримали збройний опір.

Тиск Керенського, Терещенка та Церетелі був досить сильним, і ця «могутня трійка» перемогла: Винниченко отримав телеграму, яка затверджувала Генеральний секретаріат Крайовим урядом п’яти основних губерній Малоросії, а також текст «Другого Універсалу». У такий спосіб Винниченко отримав першу перемогу — Центральна Рада та її Генеральний секретаріат стали легітимними. Правда, потрібно було ще уточнити з Тимчасовим урядом його склад і затвердити квоту національних меншин у складі Центральної Ради та кількість портфелів їх представників у Генеральному секретаріаті.

4 (17) липня, о пів на восьму вечора, Михайло Грушевський відкрив засідання Малої Ради — фактично президії Центральної Ради — і порушив питання про відсоткове співвідношення в ній українських депутатів і депутатів від національних меншин. Після бурхливих дебатів Мала Рада приймає рішення про те, що нацменшини можуть претендувати на 30% від загальної кількості депутатів і не більше. Після цього був затверджений текст «Другого Універсалу», вже узгоджений із Керенським: вирішили зачитати його на Софійській площі та опублікувати в пресі наступного дня. Михайло Грушевський та його однодумці були категорично проти тексту, і впертий професор відмовився брати участь у цьому заході. Проте він і не відбувся через збройний заколот українського полку ім. Полуботка, який тільки 7 (20) липня вдалося придушити силами іншого українського полку ім. Богдана Хмельницького на чолі з георгіївським кавалером полковником Капканом.

Через два дні в столиці Росії князь Львов подав у відставку і до влади прийшов Олександр Федорович Керенський. Тепер Винниченко міг працювати з ним напрямки. Він послав йому на затвердження «Статут Генерального Секретаріату» і рішення Малої Ради про квоту нацменшин у Центральній Раді. Та Керенський зажадав приїзду Винниченка до Петрограда, і депутація від Генерального секретаріату направилася туди.

Дискусія між Тимчасовим урядом і депутацією Генерального секретаріату за складом останнього закінчилася лише 4 (17) серпня. Винниченко повіз у Київ документ, який називався «Тимчасова Інструкція Генеральному Секретаріату Тимчасового Уряду на Україні». За великим рахунком, Винниченко здобув перемогу в цих важких змаганнях із завзятими «балакунами» російської столиці. Тимчасовий уряд визнав Центральну Раду та Генеральний секретаріат вищою владою над п’ятьма малоросійськими губерніями, делегувавши їм деякі свої права. Таким чином із цього дня Генеральний секретаріат Центральної Ради міг здійснювати українську владу на території Київської, Волинської, Полтавської, Чернігівської та Подільської губерній, призначив туди губернських комісарів. Крім цього, Генеральний секретаріат міг, при узгодженні з відповідними міністерствами Тимчасового уряду, займатися вирішенням питань з внутрішніх справ, фінансів, землеробства, освіти, у торгівлі та промисловості, з працевлаштування. Усього в складі Генерального секретаріату було затверджено сім генеральних секретарів, генеральний писар і генеральний контролер. При Тимчасовому уряді, у Ставці Верховного Головнокомандуючого й у штабах фронтів уводилися комісари з українських справ. Крім цього, отримало продовження питання про формування українізованих військових частин, яким займалася Ставка в контакті з Українським військовим генеральним комітетом на чолі із Симоном Петлюрою, який пішов із посади генерального секретаря з військових справ. Крім цього, Тимчасовий уряд погодився з представленою квотою нацменшин у Центральній Раді. Документ підписали Керенський та Зарудний.

Вдень 5 (18) серпня депутація Генерального секретаріату прибула на Київський вокзал, а о пів на другу направилася на автомобілях на засідання Малої Ради. У сім вечора відкрилася шоста сесія Центральної Ради, на якій Винниченко порушив питання про «Тимчасову інструкцію» як офіційний документ, що регламентує діяльність Крайового українського уряду — Української Центральної Ради та її Генерального секретаріату. Опозиція була сильна, і дебати тривали, а Тимчасовий уряд чекав на відповідь.

Нарешті, 9 (22) серпня, після запеклих суперечок між депутатами українських партій із представниками партій національних меншин, які вже ввійшли до складу Центральної Ради, була прийнята відповідна резолюція, за яку проголосували 247 депутатів, 36 були проти й 70 утрималися (за іншими джерелами утрималося 76 депутатів). Проти голосували представники єврейської партії «Бунд», російських соціал-демократів і більшовиків. Після цього розбиралися поправки до резолюції, а потім Грушевський поставив загальну резолюцію Центральної Ради на голосування. За газетними звітами, її прийняли 227 депутатів, 16 були проти (представники «Бунду»), а 62 депутати голосувати відмовилися і покинули актовий зал Ради (за іншими джерелами «за» були 247 депутатів, «проти» — 36, «утрималися» — 70). Резолюція, а отже, і «Тимчасова інструкція», набрали сили.

У той самий день Винниченко відправив резолюцію Керенському в Петроград, а потім він сам та його генеральні секретарі подали у відставку, тому що, відповідно до «Інструкції», потрібно було сформувати новий склад Генерального секретаріату. Він був сформований лише 18 (31) серпня 1917 року, і відтоді владу в п’яти українських губерніях здійснювала Центральна Рада та її Генеральний секретаріат під керівництвом Володимира Винниченка. Гегемоном став блок української партії соціалістів-революціонерів (УПСР) або, як її називали, «партія есерів», з українською соціал-демократичною робочою партією (УСДРП). Як і слідувало очікувати, опозицію становили представники партій нацменшин. Це були представники шести єврейських, трьох польських і п’яти російських партій, у тому числі й більшовики на чолі з Георгієм П’ятаковим і Володимиром Затонським. Проте слід зазначити, що розбіжності між українцями та нацменшинами стосувалися не національних, а соціально-економічних питань, оскільки кожний виходив із постулатів програми тієї партії, яку представляв.

Після цієї реконструкції авторитет Центральної Ради почав зростати, і до 1 (13) листопада 1917 року — після падіння Тимчасового уряду 25 жовтня (7 листопада) — вона була визнана всіма іншими українськими губерніями, командувачами Південно-Західного і Румунського фронтів, командуванням Чорноморського флоту і Ставкою Верховного Головного командування всіма російськими фронтами, а також усіма представниками країн Антанти, акредитованими тоді в Києві й при Ставці.

4 (17) грудня 1917 року більшовики пред’явили Центральній Раді ультиматум, який був посланий телеграфом новим командувачем Ставкою прапорщиком Абрамом Криленком за підписами В.Ульянова (Леніна) і Л.Бронштейна (Троцького). Раду звинувачували в контрреволюційності, націоналізмі та буржуазності. Генеральний секретаріат, роз’ясняли більшовицькі агітатори, був названий генеральним тому, що складався винятково з генералів.

Усі ці звинувачення на адресу Центральної Ради, які перейшли від більшовицьких агітаторів до підручників «Нової історії СРСР», за якими де-не-де і нині продовжують навчатися в Україні, можна спростувати лише одним документом — звітом про засідання VI сесії Центральної Ради, яке розпочалося о першій годині опівдні 8 (21) серпня 1917 року доповіддю голови «Мандатної комісії з питання реконструкції складу Центральної Ради відповідно до інструкції Тимчасового уряду». Документ цей був згодом опублікований у газеті «Вісти з Української Центральної Ради», №20/21 і 22/23 за листопад 1917 року. Доповідач наводив відсотковий склад представництва партій та організацій, у тому числі й від національних меншин, а також поіменний список депутатів із указівкою, від яких організацій вони кооптовані.

Згідно з цією доповіддю, до Центральної Ради входило 640 дійсних членів і кандидатів у депутати з вирішальним голосом. Жодний із них не був ні промисловцем, ні підприємцем, ні крупним землевласником, ні банкіром. Національні меншини представляли 143 депутати, та необхідно зауважити, що серед депутатів від громадських організацій і союзів теж були неукраїнці. А також і представники різноманітних політичних партій та громадських організацій: депутати від ЦК Селянскої спілки (148), Всеукраїнська рада військових депутатів (130), Всеукраїнська рада робочих депутатів (100), Український генеральний військовий комітет (26), Територіальне представництво (61), представники діаспори (6), політичні організації (10), профспілки (11), працівники освіти і вчителі (5).

Таким чином, у складі Центральної Ради були представлені всі верстви населення, але переважно трудящі, і її соціалістична орієнтація досить добре просліджувалася в текстах усіх чотирьох універсалів.

Така достовірна інформація про Українську Центральну Раду, отримана при аналізі її офіційних протоколів, газетних звітів і офіційних документів того часу. Все це спадає на думку біля парадного під’їзду Педагогічного музею, цієї історичної колиски українського парламентаризму і справжньої народної демократії без злодійства та олігархів, із вшануванням свобод та інтересів усіх неукраїнців, які проживали в той непростий час на території нашої країни.

Винниченко та Грушевський, Петлюра, Мартос, Христюк, Рафес та інші лідери Української Ради були безсрібниками. Капіталів на українському парламентаризмі вони собі не нажили і, якщо простежити їхню подальшу долю, наприкінці життя ніхто з них не тільки не мав ні «хатинок» на Канарах, ні вілл на Гаваях, а й не міг дозволити собі жити добре, не турбуючись про завтрашній день. Вісім із гаком десятків років їх імена ганьбили, намагаючись представити ворогами трудящого народу. А насправді саме вони й представляли перед Росією та Європою трудящий народ України! Вірили у свої ідеали і жили не для себе, а для свого народу.

І ще про одне думається біля парадного під’їзду.

Тодішня Малоросія включала в себе Київську, Бессарабську, Волинську, Катеринославську, Полтавську, Подільську, Таврійську, Харківську, Херсонську та Чернігівську губернії. За переписом, проведеним на 28 січня 1897 року, українці становили там 70% населення, всі інші нації та народності — 30%. Саме цей відсоток і був узятий Центральною Радою за основу для досягнення повного представництва всіх народів і націй у головному органі народовладдя в Україні.

Чому ж 1991 року, при прийнятті статусу незалежної та суверенної України, її будівельники не сформували законодавчу владу за принципом, аналогічним прийнятому Центральної Радою 8 (21) серпня 1917 року? Мені здається, це був би прийнятніший принцип народовладдя в багатонаціональній державі, ніж принцип політичної влади партій та організацій, який був узятий за основу в Українській Конституції та Законі про вибори до Верховної Ради і яким регламентуватимуть нинішні вибори.

Проте, як було сказано вище, Центральна Рада не сама додумалася до того, щоб включити до свого складу представників партій та організацій національних меншин: її в ультимативній формі змусив до реформування Тимчасовий уряд Російської Республіки. Природно, у даний час, щоб якось реформувати Верховну Раду країни, що де-юре незалежна і суверенна, необхідні інші сили. Думаю, вони не змусять на себе довго чекати, коли Україна захоче зайняти своє місце в Європі не як територія, за площею рівна Німеччині та Франції, а відповідно до розуміння демократичних свобод у Європейській цивілізованій співдружності вільних націй і народів.