Родоплемінне дишло

«Я лошадкам забитым, что не подвели,
Поклонился в копыта до самой земли,
Сбросил с воза манатки, повел в поводу:
«Спаси Бог вас, лошадки, что целым иду!»
В.Высоцкий

«Боротьба між партіями є і завжди буде значно гіршим лихом для народу, ніж війна, голод, епідемія або будь-який інший гнів Божий», казав давньоримський історик Тіт Лівій. Саме з цієї причини всі попередні двадцять років Верховній Раді України було ніколи поговорити про етнонаціональну політику у форматі парламентських слухань. Але краще пізно, ніж ніколи, як казав той самий автор. Слуханням дали красиву назву: «Етнонаціональна політика України: здобутки та перспективи». Для цілковитої нудьги бракувало хіба що підзаголовка - «Під патронатом президента».

Розмову про етнонаціональну політику чотирьох українсь­ких президентів, імовірно, слід було вести в драматичному ключі. Оскільки етнонаціональна політика - це (цитуючи підручники) «цілеспрямована діяльність з регулювання проблем, пов’яза­них з реальною, очікуваною або уявною нерівністю соціальних груп за етнічною або національною ознаками».

Тут - що слово, то драма, в якій ми аж ніяк не глядачі.

Тому спочатку була велика спокуса зобразити чотирьох президентів України у вигляді чотирьох вершників Апокаліпсису. Точніше, чотирьох коней. Бо над нашими президентами завжди є хтось або щось зверху. Тут вам і Леонід Данилич, як «кінь рудий», і Віктор Андрійович «увесь у білому» і так далі. Але послідовність появи і масті не зовсім сходяться. Та й хоча чотири персонажі із шостого розділу Одкро­вення Іоанна Богослова можуть тлумачитися досить вільно, все ж таки Бог закликає їх, щоб сіяти «святий хаос». Проте не такий уже в нас і хаос, порівнюючи бодай із сусідніми країнами. Щодо святості... З динамікою етнонаціональних хвилювань у нас усе доволі зрозуміло. Періодично іноземні й вітчизняні хулігани вкидають у нашу несвіжу політичну субстанцію різні кризові дріжджі. Від цього трапляються бульбашки, виникають невеличкі хвилі, ширяться запахи й чутки. Усі роблять вигляд, що лякаються.

Яка вже тут святість.

Є й ближчий символ - знаменита скульптурна група чотирьох приборкувачів коней. Вони прикрашають Анічков міст через річку Фонтанку у Санкт-Петер­бурзі. Але якщо під «приборкувачами» розуміти народ, як носій цього ж таки етнонаціонального… то це буде видавання вічно бажаного за вічно дійсне. Не підходить.

Можливо, морські коники? Дещо сходиться. Коник дуже кощавий і малоїстівний, його може перетравити тільки великий сухо­путний краб. Самка відразу ж після відкладання ікри спаровується з іншим самцем. Є простір для асоціацій. Але надто великий.
Тому як образну модель я б запропонував комбіновану президентську запряжку «цугом», що так-сяк тягне візок нашої начебто моноетнічної держави. Подеколи дивними зиґзаґами, але все ж таки в західному напрямку. І є вагоме, об’єднавче для них «дишло» - ця сама етно­національна політика. Катего­рії коней у цьому комбінованому запрягу такі:

Корінник - кінь, запряжений в голоблі або припряжений до дишла. Корінники використовуються не тільки для тяги й повороту, а й для стримування візка. Як корінників використовують коней більш рослих і масивних. До цієї категорії можна віднести Леоніда Макаровича Кравчука. Колишній комуністичний ідеолог-апаратник, який вимушено (з почуття самозбереження й у резонанс із суспільними настроями) вмить став вельми національним, але не етнічним.

Потворний альянс комуністів та етнічних дисидентів на початку 90-х породив в Україні дивний гібрид регіональної фольклорності й комуністичної корпоративності. Такий тип поведінки спостерігався в раннього Хрущова і молодого Брежнєва, де відповідні «українськість» і «молдавськість» неодноразово розважали сталінські застілля. Збірним образом диктатора в новітній український час стали Росія і США, перед якими необхідно було вправно виконувати очікувані «номери», водночас тримаючи в кишені і за пазухою те, чому й годиться там бути за всіма етнонаціональними українськими канонами. Але практичний ірраціоналізм молодої етно­кратії, підстьобуваний інстинктом самозбереження, штовхав її до загострення політичної боротьби і наростаючого застосування авторитарних методів для вирішення своїх проблем, як державних.

Підпряжний - кінь, розміщений поруч з корінником у парі. Припрягається з допомогою посторонків, тягне вперед і бере участь у повертанні візка. Леонід Данилович Кучма якнайкраще годився на цю роль, оскільки ідеалістичний етнічний драйв набирав в Україні таких обертів, яких стара совкова машина могла й не витримати, як це сталося, наприклад, у Прибалтиці. Далі неминуче мали йти люстрація, реституція та інші немислимі для пост­радянських бояр зміни. Річ навіть не в тому, що «злий Кучма» підступно змінив «хорошого Кравчука», як це подавала тодішня опозиція. Етнонаціо­нальний рух був добрячою сокирою для ламання старої системи, але суп з такої сокири можна було зварити тільки в казці. Ні жменька дисидентів з тюремним минулим, ні навіть поспіхом «перефарбовані» комсомольці не були достатнім альтернативним кадровим ресурсом. Та й управляти цією верствою ставало дедалі дорожче - у прямому й переносному значенні слова. Кучма створив навколо них своєрідний кокон зі «своїх» директорів та інженерно-технічних працівників, і українська етнонаціональна революція швиденько почала пожирати власних дітей. У результаті цієї селекції спікерами етнонаціональної політики стали найбільш безпринципні демагоги, від яких вимагалося лише декларувати політкоректні тези в дусі соціалістичного реалізму.

«Технар» Кучма як лідер країни не був ні національним, ні етнічним. Кучма - директор країни, який сприймав її етнокультурні особливості як «червоний куток» свого заводу, в якому мали бути телевізор, наочна агітація, портрети передовиків і художня самодіяльність. І етнонаціональна політика в країні швидко звелася до контркультурних емблем протесту. Але вже позбавлених справжньої національної енергетики, як будь-яка комерційна контркультура. Коли ця тенденція почала набувати вже геть карикатурних рис, виниклий вакуум усмоктав у себе Віктора Андрійовича Ющенка.

За визначенням він був «виносним» - тобто «конем, який припряжений перед корінником посторонками і тягне вперед». Ющенко, безперечно, найвищою мірою національний. Але аж ніяк не етнічний. У тому розумінні, що концепт українців як політичної нації в нього був цілком виразний, на відміну від попередників. Але зовсім без урахування того, що етнос, який складається з «маленьких українців», не дуже цікавлять масштабні перетворення, що вимагають зайвих зусиль. Він і сам запізнився із самовизначенням років на двадцять, і це запізнення вилилося в суто студентську практику доучування матеріалу під час складання іспиту. Невміння налагодити діалог з російським субетносом, ігнорування того факту, що виросло ціле покоління російськомовних українських націоналістів, якийсь містечковий і водночас пафосний рівень комунікацій з румунською, угорською, польською меншинами... Критикувати його етнонаціональну політику зараз, звичайно, легко й просто. Але не слід забувати того факту, що вона принаймні була. Просто масштаб «кроку» в майбутніх трансформаціях був незграбно великим. Словом, усе було б добре, але з народом Віктору Андрійовичу дуже не пощастило, і він на нього постійно ображався.

Янукович, «припряжений» (спільними зусиллями проросійського лобі та колаборантів Помаранчевої революції) до спадщини Віктора Андрійо­вича, опинився ніби в ситуації президента - генпідрядника МВФ. Для якого зовсім не принципово, якою мовою спілкуються і яких культурних ритуалів дотримуються його працівники. Головне, щоб працювали і не бешкетували. Але Віктор Федо­рович заступив на посаду в епоху розвиненого російського «хо­хлосрачу», за рахунок якого сусіди вже багато років підвищували собі самооцінку. А також настороженості Євросоюзу з приводу нових членів ЄС, зокрема країн Вишеградської групи, в яких дедалі гучніше лунають незадоволені голоси з приводу втрати їхньої національної ідентичності. Угорщина тут незаперечний лідер - достатньо подивитися її нову Конституцію, яка набрала чинності з 1 січня цього року. Стратегія Євросоюзу в цій частині справді радянська - делегування національних суверенітетів Брюсселю (у нас було - Москві) і зведення національних відмінностей до конкурсів-оглядів місцевої їжі.

Зростання російського державного націоналізму, з іншого боку, змушує Януковича шукати якщо не симетричні, то бодай якісь внутрішньоукраїнські відповіді, інакше є ризик опинитися у становищі практично ніде «нерукоподаваного» білоруського президента. Гуманітарна рада при президентові нічого чітко окресленого у сфері етнополітики не створює, але успішно виконує функцію первинного фільтра чиновницького ідіотизму, якщо вірити приватним розповідям її членів. Тобто користі не особливо багато, але для етнонаціонального балансу краще, щоб вона була, ніж щоб її не було.

Конфлікт національної самосвідомості, який мимохіть сформував Ющенко, полягав у тому, що етнічні українці постали перед складним для себе вибором - як узгодити свої особисті інтереси з інтересами етнонаціональними, коли їхнє особисте благополуччя мало відійти на зад­ній план, заради якихось вищих цінностей (і надто - політичних), які часто були далекими від повсякденних турбот і тривог «маленького українця».

Формування політичної нації могло завершитися лише за повноцінної участі в цьому процесі національних субетносів. Якби держави, які вони етнічно представляють, як мінімум не заважали або й посприяли цьому. Але відбулося повернення до політичної філософії «фортеці в облозі», в якій титульна нація гордо тримає оборону від примар минулого, а справжні вороги тихо риють різні підкопи, користуючись фортифікаційною термінологією. Відчинити ці ворота Януковичу зараз, може, й хотілося б, але він розуміє, що туди увірветься зведений загін російських і західних - аж ніяк не інвесторів, а кредиторів, та ще й з виконавцями. Тому він не уникне традиційної маніпуляції альтернативою - «національна держава або імперія», де під імперією, звісно, мається на увазі Росія.
Тому наступна стадія розвит­ку етнонаціональної суверенізації може проходити взагалі поза планами й зусиллями Януковича (або їх відсутністю). Український парламентаризм, наспіх збитий за Кравчука і неабияк розхитаний за його спадкоємців, змушений буде виконати своє завдання зміцнення влади етнократії. Тільки ця етнократія матиме всі ознаки феодального правління. Потім цей парламентаризм неминуче замінить режим націоналістичний, хай як би він називався. Котрий на сьогодні є найбажанішим (тому що ще нескуштованим) результатом національного самовизначення.

Українське етнополітичне «дишло» заважає будь-якому маневру, оскільки від самого початку стругалося за шаблоном «тільки б не було війни». А в етнополітиці важливо відстежувати реальну ситуацію між представниками різних національностей не тільки для того, щоб запобігати можливим конфліктам. А для спільного розвитку, для руху вперед. Хоч би який президент тягнув нашого воза.