Роберт Конквест проти «імперії зла»

«Неможливо зрозуміти сучасність, не заглянувши в людське минуле та в непередбачуване, але ймовірне майбутнє».

Роберт Конквест, «Роздуми про сплюндроване сторіччя»

15 липня виповнюється 90 років одному з найбільших інтелектуалів сучасності Робертові Конквесту.

Англомовний Google містить на його прізвище 1 млн. 390 тис. посилань. За цим показником йому поступаються навіть Семюель Гантінгтон (1 млн. 350 тис.) і Збігнєв Бжезінський (1 млн. 90 тис.). Не менше вражають різнобічність інтересів і масштаби діяльності Конквеста. Він — член Британського літературного товариства, Британського міжпланетного наукового товариства, автор науково-фантастичного роману й оповідань. Його перу належать твори про стародавні епохи, середньовіччя й ХIХ століття. Але світового визнання він зажив передусім як найвідоміший на Заході радянолог. Найбільший резонанс викликали книги Конквеста «Великий терор» і «Жнива скорботи».

Коли ще не було Бухенвальда й Освенціма…

На Заході правда про тоталітарний режим, яку Конквест уперше розкрив світові у книзі «Великий терор», що вийшла першодруком 1968 р., викликала шок. «У реальність вчинків Сталіна ніхто не вірив, — пояснює автор. — Усе те, що він коїв, здавалося незбагненним з морального погляду».

Сьогодні цю книгу особливо корисно було б прочитати тим в Україні, хто за теперішнього політичного й соціально-економічного безладдя прагне «навести порядок» і повернутися у «світле минуле». А тим часом у середині 1937 року в СРСР «потенційним об’єктом» сталінських чисток були всі категорії населення. Крім виробничих планів, що їх виконували й перевиконували переважно на папері, існував «реальний план екзекуцій». Так, у лютому 1938 року голова НКВС Єжов приїздив до Києва на спеціальне засідання свого карального відомства і наказав знищити ще 30 тис. людей.

Конквест вважає, що у сталінських «трудових таборах», куди потрапляли ті, хто уникнув розстрілу, налічувалося сім млн. в’язнів, а загалом жертвою репресій стали 20 млн. людей.

«Холодна ніч сталінського терору» огорнула країну після здійсненого на замовлення Сталіна вбивства улюбленця партії Кірова, яке Конквест вважає ключовим моментом на шляху кремлівського диктатора до утвердження абсолютної влади. Задля цього Сталін завдав удару по самій ВКП(б), що раніше сповідувала радше вірність ідеям, а не генеральному секретареві. Потім настала черга армії. Після цього — інтелектуалів, які вважалися носіями єретичних ідей. Перейшовши у навальний наступ проти всього населення країни й змусивши його мовчати і коритися, Сталін був надзвичайно послідовний у своїх діях.

Масова чистка досягла кульмінації у першій половині 1938 року. Сталін домігся повної перемоги на політичному фронті.

«У створеній ним (Сталіним) системі видно специфічну форму деспотизму, у жертву якій було принесено державу й партію, — відзначає дослідник радянської історії. — Особиста перемога супроводжувалася безладдям. Радянський Союз не досяг стабільності у той час, як зіштовхнувся з надзвичайними ситуаціями на міжнародній арені. Почалося з фінської війни 1939—1940 років, а переросло в одчайдушну боротьбу за існування з нацистами… Політично сталінська держава стабілізувалася тільки у 1947—1948 роках». І якою ціною!

Сталін із Берією завершили те, що не встигли Ягода і Єжов. Найжахливішим наслідком сталінських репресій, що тривали до самої смерті диктатора, Конквест вважає моральну кризу радянського суспільства («духовний голокост». Він стократ правий, поставивши політичний і психологічний діагноз хронічно хворому радянському суспільству, що втратило людське обличчя. «Кожна брехня про цей період історії поступово розпадалася на друзки, — писав дослідник. — Однак важче боротися з наслідками впливу на свідомість радянських людей цілої епохи великого страху і забамбулення. Негайне відродження неможливе. Ймовірні навіть рецидиви минулого».

Осмислюючи постсталінський період історії СРСР, Конквест доходить висновку, що суспільство не позбулося тяжкої спадщини минулого. Він вважає «повністю не відповідним» історичним реаліям хрущовське поняття культу особи Сталіна, оскільки воно не відображає суті режиму. Хрущовська «десталінізація», на думку дослідника, виявилася переважно у відмові (чи навіть викритті) від конкретних зловживань, пов’язаних із покійним диктатором. Однак вона не спричинила будь-якої зміни суті системи політичного правління в СРСР чи основних принципів, які її визначали. Росією все ще правив партійний апарат, і недоторканним залишився принцип партійності — доктрини, що передбачала виключне право партії керувати й вирішувати всі нагальні й кардинальні питання.

У хрущовський період були реабілітовані мільйони в’язнів, більшість із них посмертно. Деякі трудові табори фактично розпустили, у деяких поменшало в’язнів, а в деяких усе залишилося без змін. Кримінально-поліційна система була реформована, вважає Конквест, однак не стала справді ліберальною.

Після зміщення Хрущова у жовтні 1964 року десталінізації було покладено край. Процес реабілітації жертв режиму фактично припинився, як і диспути довкола сталінського минулого, констатує дослідник. До диктатора почали ставитися спочатку зі стриманою повагою, а згодом — з великою прихильністю. Створену ним систему правління, дещо виправлену за Хрущова, знову було зміцнено. Лише протести інтелігенції та закордонних компартій перешкодили цілковитій реабілітації Сталіна, яку брежнєвське оточення мало намір здійснити до сотих роковин від дня його народження. Подих сталінської доби ставав дедалі відчутнішим. До кримінального кодексу було додано нові статті, які передбачали тюремне ув’язнення за висловлювання чи публікацію матеріалів, що «дискредитують радянську державу», чи за участь «у груповій діяльності», спрямованій на невиконання «законних вимог влади». Ці закони, зазначає Конквест, обернулися «посиленням репресій проти письменників і дисидентів, і це було визначальною рисою того періоду».

Політичні зигзаги й кульбіти у постсталінський період він частково пояснює тим, що і Хрущов, і Брежнєв були зрештою породженням тоталітарної системи, створеної кремлівським деспотом, а отже, особисто причетні до його злочинів. Адже після призначення Хрущова на січневому 1938 року пленумі першим секретарем ЦК КП(б)У Сталіну «вдалося знищити на Україні старі партійні кадри й замінити їх тими, хто вирізнявся дисциплінованістю, виявляв згоду чи ентузіазм щодо нових методів правління». Серед тих, кому чистка партії пішла на користь, був молодий Леонід Брежнєв, який під час правління Сталіна і Хрущова швидко зробив політичну кар’єру.

Якби Конквест хронологічно довів тему до горбачовського періоду перебудови й гласності, він напевне переконався б, що лібералізації тоталітарного режиму не відбулося й тоді, що цей режим просто розвалився під тиском демократичних сил, які пробудилися в його надрах. А до мартиролога представників української інтелігенції він неодмінно додав би ім’я Василя Стуса та інших українських дисидентів, закатованих у радянських концтаборах саме в той час, як Захід охопила шалена ейфорія з приводу горбачовських «реформ».

У книзі «Великий терор» (ідеться про оновлене видання 1990 року) певне місце відведене й Україні. У поле зору Конквеста потрапляє боротьба Сталіна не тільки з націонал-комуністами в КП(б)У, а й проти носіїв «некомуністичного націоналізму». Він торкається сфабрикованого процесу над СВУ, називає імена Михайла Драй-Хмари, Леся Курбаса, Миколи Зерова — «жертв екстремальної чистки», метою якої було знищення українських інтелектуалів.

Виморювання голодом українських селян у 30-ті роки Конквест порівнює зі «спустошеннями ворожих територій, що їх здійснювали Чингісхан та інші завойовники минулого». До україністики дослідник прийшов не одразу. Але «Великий терор» він розглядає в нерозривному зв’язку з присвяченими українській трагедії «Жнивами скорботи».

Геноцид української нації — це не тільки Голодомор

«Жнива скорботи», що й до сьогодні залишаються найвідомішою у світі книгою про Україну, були важливою часткою спонсорованого діаспорою гарвардського проекту, який виявився надзвичайно успішним. У першій половині 80-х років ХХ століття Інститут українських студій при найпрестижнішому у США університеті запропонував впливовому радянологу дослідити тему Великого голоду 1932—1933 років. Завдяки Конквесту діаспора сподівалася привернути увагу до найбільшої національної трагедії України, котру впродовж десятиліть замовчували радянський режим та впливові представники ліберальних кіл Заходу, які були засліплені сталінською пропагандою й уражені вірусом українофобії.

У книзі, що вийшла друком 1986 року в американському видавництві Oxford University Press та британському Hutchinson Press, Конквест слідом за вже покійним Джеймсом Мейсом на основі вивчення архівних матеріалів і свідчень очевидців переконався, що селянство підрадянської України стало жертвою страхітливого експерименту — «терору голодом». «Немає жодного сумніву, що звинувачення в геноциді має прямий стосунок до Радянського Союзу та його дій в Україні». Цей ключовий висновок «Жнив скорботи» спирається на положення ухваленої в грудні 1948 року резолюції Генеральної Асамблеї ООН «Про запобігання злочину геноциду та покарання за нього».

Сформульована у «Жнивах скорботи» концепція геноциду, вчиненого сталінським режимом проти української нації, й до сьогодні є найґрунтовнішою й найпереконливішою у світовій історіографії. На відміну від українських істориків, політиків і громадськості, які зазвичай розглядають Голодомор відокремлено від інших катаклізмів, Конквест і Мейс вважають його одним із трьох злочинів, учинених сталінським режимом. Два інші — українське Розстріляне відродження та заборона Української автокефальної православної церкви (УАПЦ). «Голодомор, — наголошується у «Жнивах скорботи», — супроводжувався руйнуванням українського культурного й релігійного життя та масовим винищенням української інтелігенції. Здоровий глузд не дозволяє бачити у цьому подвійному (насправді — потрійному. — А.С. ) ударі щось випадкове».

Чи можна після цього заперечувати, що проти української нації було справді вчинено акт геноциду, якщо ти не є запеклим сталіністом чи патологічним українофобом?

Відверто ставши на бік поневоленої та скривдженої нації, Конквест доклав чимало зусиль, аби зламати негативні стереотипи щодо України та українців. Він спростовує «хибне уявлення» Заходу про те, що «нібито не існувало ніякої української нації» подібно до польської чи російської. Це «абсолютне уявлення», за його словами, визначає — принаймні на рефлекторному рівні — ставлення до українства і потребує свідомого перегляду. «Історично, — доводить Конквест, — українці — це стародавня нація, яка вижила наперекір усім лихоліттям».

Усупереч поширеним серед політичної еліти Заходу поглядам, що Україна є невід’ємною частиною Росії, він підносить проблему створення майбутньої Української держави до світового рівня. «Прагнення українців створити власну державність було придушене лише тимчасово. Це — справа не просто місцевого масштабу, якщо слово «місцевий» доречне щодо майже 50-мільйонної нації, — наголошує Конквест наприкінці «Жнив скорботи», — …Свобода для України є чи має бути ключовою моральною і політичною проблемою для всього світу» (переклад — А.С.).

На жаль, ці думки видатного дослідника в українському виданні його книги відтворено не зовсім точно. Поняття «державність» підмінено іншим — «незалежність» (хоч, як засвідчило більш як
15-річ­не існування декларативної незалежності України, це аж ніяк не одне й те саме). А «ключову проблему» подано в перекладі як «одну з ключових». У Конквеста акцент виразніший. Мовою оригіналу авторську думку сформульовано гранично чітко. І цей останній акорд «Жнив скорботи» звучить як імператив для світових політиків на тлі найбільшої національної трагедії України, яку автор сприйняв не лише розумом, а й серцем.

Огуда і слава

Роберт Конквест виконав щодо української нації благородну місію, яку взяв на себе добровільно. Чи оцінили її належним чином Україна та українці?

У радянські часи дипломатичні представники за квотою так званої УРСР у радянських посольствах і в ООН намагалися спаплюжити його ім’я, зокрема у західній пресі. Декотрі з тих, хто сьогодні удає з себе переконаних націонал-патріотів і борців за незалежність України, таврували автора «Жнив скорботи» як «фальсифікатора історії» (тема заслуговує на окрему увагу, однак не в ювілейній статті).

Після проголошення незалежності ставлення до Роберта Конквеста в Україні змінилося. Щоправда, не такою мірою, як він на те заслуговує. 1993 року, за сприяння Крайового комітету із вшанування жертв голодомору (США), книга «Жнива скорботи» вийшла друком у київському видавництві «Либідь» і вже стала бібліографічною рідкістю. Нещодавно фонд «Україна-3000» масовим накладом перевидав цю книжку. Шкода, що сам Роберт Конквест ніколи не бував в Україні і, певно, вже ніколи не побуває.

Тим часом злостиві нападки на нього не припинилися. Під час обговорення в листопаді минулого року у Верховній Раді президентського указу про Голодомор фракція КПУ розповсюдила російськомовну брошуру «Миф о голодоморе. Изобретение манипуляторов сознанием». У ній маловідомий доктор філософських наук (для довідки — Г.С.Ткаченко) таврував Роберта Конквеста й Джеймса Мейса як «идеалистов и метафизиков, которые на «древе познания» плодят пустоцвет, а вторгаясь в политическую сферу — ядовитые плоды: апологетику расизма, фашизм (неофашизм) и расизм». Смішно. Коли б не було так сумно. Ставлення комуністів до тих, хто викрив злочини тоталітарного режиму, не змінилося...

Викликає подив інше. Віктор Ющенко президентським указом нагородив Роберта Конквеста орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня «за привернення уваги міжнародної спільноти до визнання Голодомору 1932—1933 років актом геноциду українського народу». Утім, після цього сталася незрозуміла річ. Таким самим орденом, до того ж вищого — III ступеня, президент відзначив пана Потебенька. На шальках державних терезів України IQ і коефіцієнт відданості демократії та українській справі сумнозвісного суржикомовного екс-генпрокурора України чомусь переважили розумові й моральні чесноти інтелектуала зі Стенфорда.

Такі дива можливі лише в Україні. Проблема в тому, коли їм, зрештою, буде покладено край.

Штрихи біографії інтелектуала

Роберт Конквест народився 15 липня 1917 року у Грейт-Малверні (Велика Британія). Його батько — американець, мати— англійка. Освіту здобув в Оксфордському та Гренобльському університетах. Історик, політолог, дипломат, письменник, літературний критик, лінгвіст, перекладач, журналіст. У 1946—1956 роках працював на дипломатичній службі. Згодом — літературним редактором лондонського Spectator, у Лондонській школі економіки, у Колумбійському університеті, у «мозковому центрі» Республіканської партії США — «Фонд спадкоємства». Був постійним радником Маргарет Тетчер під час її перебування в опозиції та на посаді прем’єр-міністра. Нині — провідний науковий співробітник Гуверівського інституту Стенфордського університету.

Автор поетичних і прозових творів, перекладів і літературознавчих статей. Особливе місце в його доробку посідає серія книжок про Радянський Союз та комуністичну систему. Ось їхній неповний перелік: «Влада і політика в СРСР», «Про Росію зі здоровим глуздом», «Мужність генія: справа Пастернака», «Росія після Хрущова», «Убивці нації», «У чому помилився Маркс», «В.І.Ленін», «Колима: табори смерті в Арктиці», «Жнива скорботи», «Великий терор», «Сталін і вбивство Кірова», «Теперішня небезпека: про зовнішню політику», «Ми і вони: громадянські та деспотичні культури». «Що робити, коли прийдуть росіяни» (у співавторстві з Дж.Уайтом), «Таємна сталінська поліція зсередини: НКВС у 1936—1939 роках», «Сталін, винищувач націй».

Останні книги Роберта Конквеста «Роздуми про сплюндроване сторіччя» (2000 р.) і «Дракони сподівань: реальність та ілюзія в історичному процесі» (2005 р.) присвячені не тільки історичним, а й геополітичним проблемам.

З величезного доробку Конквеста українською мовою перекладено лише два його твори — «Жнива скорботи» та «Роздуми про сплюндроване сторіччя».