Референдум про російську літературу, або «Вчіть азбуку!»

Освічена людина повинна знати не лише латину, а й давньогрецьку.

Г.Честерфільд. Листи до сина

Син не дослухався поради батька і виріс шалапутом. Ініціатива Партії регіонів про референдум стосовно другої державної мови, щоправда, не давньогрецької, змушує задуматися: які наслідки матиме її впровадження для країни? Чи справді Україні загрожує небезпека — вирости «шалапутом»?

Коріння

Проблема є, і чинний закон «про мови» її, на жаль, не вирішує. Чому? Використання другої мови цей закон передбачає лише у разі локального (компакт­ного) проживання національної меншини, тобто на обмеженій території. В Україні ж — ситуація протилежна, коли не національна меншина, а власне спілкування російською розсіяне по території. Проте дозволимо зауважити, що не по всій, а у великих і важливих містах, тоді як у сільській місцевості беззастережно переважає українська.

Пов’язано це з тим, що міста, як «центри обміну» — товарами, ідеями, людьми, потребують єдиної мови спілкування. Особливо наочно це проявляється у штучних, умовно кажучи, поселеннях, у містах і селищах, створених при плановій економіці для нових заводів, комбінатів, шахт тощо. За набором і направленнями туди приїжджали люди з усього Союзу, і єдиною мовою міжнаціонального спілкування для них ставала російська.

Проте найважливішим чинником поширення мови є потреби адміністративного управління — для забезпечення державної влади. Тому, починаючи з 1654 року, коли території, заселені українцями, поступово ввійшли до складу Російської імперії, російська мова добровільно-примусовим чином приходила на українські землі. Передусім це відбувалося в центрах управління, тобто полкових та сотенних містах і поселеннях.

Знаменитий Валуєвський цир­куляр про заборону друкування книжок малоросійською говіркою зазвичай розглядається як утиск української мови, але це, радше, свідчення неінформованості та обмеженості царського адміністративного апарату в питаннях мови і незнання реального стану справ на місцях. Яким же був результат упровадження російської мови на початок ХХ сто­ліття? Це показують дані про національний склад населення українських земель за результатами переписів у Російській та Австро-Угорській імперіях. Головна їх особливість полягала в тому, що національність визначалася за мовою. (Частина міського населення, котра розмовляла російською, була записана як росіяни.) Це, звісно, коректніше визначення національності, ніж за радянських часів, коли несформований духовно 16-річний підліток міг вибирати її як заманеться — за «татом чи за мамою».

Дані таблиці свідчать, що в семи губерніях переважало україномовне українське населення (від 69 до 93%). У Херсонській губернії і Путивльському повіті трохи більше половини жителів (52,5—54%) послуговувалися українською, але це була найпоширеніша мова. Те ж саме спостерігалося в Таврійській (Крим і Приазов’я) губернії та українській частині Бессарабської, де інші мови (і нації) були у ще менших частках.

У таблицю не включено Східну Галичину і Північну Буковину та Закарпаття, бо немає роздільних даних щодо міського й сільського населення, однак у цілому там переважала українська — 65, 59,2 і 46,4% відповідно.

Таким чином, у результаті 250-річного впровадження російської мови українська збереглася і переважала на всіх українських землях Російської імперії. Фактично російська мова закріпилася лише в містах і містечках, у яких переважало неукраїнське населення, точніше іншомовне. На частку українського населення в містах припадало понад 50% жителів лише у двох губерніях — Чернігівській (62,3) і Харківсь­кій (54,1).

Дивно, але факт: на українських землях було всього два(!) великих міста, в яких українці становили більшість населення, — Суми (70,5%) і Полтава (56%). У решті як великих, так і малих міст переважала суміш росіян, євреїв, поляків та представників інших національностей. Ці крихітні в масштабах чисельності та площі острівці оточував український океан — серед сільського населення, яке становило в усіх регіонах понад 80% (за винятком Херсонської — 71,1%), частка української мови була ще вищою, ніж по губернії в цілому (виняток становить лише бессарабська частина). Прикметно, що на старті індустріалізації (1926 року) і перед початком урбанізації частка сільського населення в Україні залишалася такою ж — 80%.

Урбанізація й ілюзія російськомовної УРСР

Таким чином, питома вага російської мови в народному середовищі була мізерною і ставала помітною лише в містах, але саме це створювало ілюзію, що в Україні всі розмовляють російською мовою. Російська була не другою, а, так би мовити, міською мовою в Україні, тому кожен приїжджий, хто хотів асимілюватися в місті, мав перейти на російську. При цьому внутрішньородинне спілкування в містах часто-густо велося мовою дитинства — рідною українською.

У часи повоєнного СРСР дер­жавність української мови в середовищі керівної еліти та номенклатури, як і сама УРСР, була абсолютно номінальною. Українську використовували на з’їздах, партконференціях та аналогічних офіційних заходах, а коридорно-кабінетне спілкування в партійних, державних, бюджетних організаціях столиці та великих міст велося російською. На побутовому рівні українська була мовою села і невеличкого прошарку національної інтелігенції.

Усе це — наслідок колоніального становища України в Російській імперії. Це явище не оригінальне: те ж саме відбувалося, наприклад, в Індії, де англійську, колоніальну, досі вивчають у школі і вона є другою дер­жавною мовою. Це данина традиції, як і лівосторонній рух.

Мовний розподіл почав помітно змінюватися у процесі урбанізації, що відбувалася паралельно з індустріалізацією. Саме тоді для потреб розвитку промисловості різко посилився відплив населення з українського села і швидко стала зростати кількість міських жителів. Відтак співвідношення чисельності міського й сільського населення, порівняно з початком минулого століття, змінювалося на прямо протилежне. Останніх 15 років частка міського населення в Україні становить 67—68%. Зрозуміло, що всі селяни, які переїздили до міста, опинялися під пресом мови радянсько-російської імперії — російської. Який же результат цього тиску? Без перебільшення — парадоксальний.

Під час всеукраїнського перепису 2001 року, попри ліквідацію такого поняття як «національність» на офіційному рівні — вилучення її з паспортів та інших офіційних документів, — запитання про національність ставилося, але, крім нього, ставилося запитання «Яку мову ви
вважаєте рідною»? Ось резуль-тати. З 26 регіонів України
(м.Севастополь ми не розглядаємо як непоказове в чисельному плані) у трьох регіонах російську мову вважає рідною переважна більшість населення, це — АР Крим (77%), Донецька (75) і Луганська (69) області. Приблизно однакове співвідношення російської й української ще в трьох областях — Запорізькій (52 і 48), Одеській (46 і 42) і Харківській (54 і 44). У решті 19 областей та Києві українська мова є рідною для переважної більшості населення — від 67% у Дніпропетровській до 98% у Тернопільській.

Це свідчить, що, попри наступні 90 років колонізації і насадження мови імперії, національна мова і нація збереглися у своїй цілісності та своїй самоідентифікації. Незважаючи на потребу в міжнаціональному спілкуванні, голодомори, війни, сталінські переселення народів і процеси урбанізації по Україні в цілому, 67,5% населення вважають українську рідною мовою, тоді як російську — 29,6%. За національністю 77,8% вважають себе українцями, а росіянами — 17,3. Таким чином, можна сказати, що «піддалися» мовній русифікації, тобто стали російськомовними українцями, всього близько 10% населення.

Зараз можна вважати, що проблема другої, російської, мови особливо актуальна для 30% населення країни, для яких російська — рідна. Тією чи іншою мірою вона стосується, звичайно, значної частини населення, частку якої важко оцінити. Це ті, хто під впливом чинників урбанізації — потрапляння в міське середовище, російськомовні преса, телебачення, засилля російськомовної літератури — вимушено перейшов тією чи іншою мірою з рідної мови на нерідну.

Чи фатальні ці втрати? Вочевидь, ні. Повернення рідного мовного середовища автоматично і безболісно приведе до відродження мови дитинства, мови матері. Але це питання державної політики, а вона, як свідчать дії наших керманичів, далеко не завжди буває зваженою й адекватною, але предмет статті — інше. У світлі цього екскурсу слід уважніше розглянути й ініціативу Партії регіонів щодо «другомовності».

Що означає двомовність у державі?

Побутує думка, що народ у нас добре знає російську. Саме цим неявно і наївно пояснюється прагнення частини громадян та політиків повернутися в радянські часи і до російської мови. Якщо ж уважно придивитися до безлічі оголошень та вивісок хоч російською, хоч українською, що ними запруджені базари, лотки, інші «торгові точки» столиці, та й інших міст, можна зробити висновок, що це хибна думка. Згадайте, як один помітний, навіть найпомітніший член тієї ж таки ПР, професор, заповнював одну анкету, і ви зрозумієте, що це — глибока помилка. Це пояснити просто: якщо людина добре вивчила у школі одну мову, то вона добре вивчить і другу, а якщо не вивчила навіть однієї, вона не знатиме ні другої, ні третьої — жодної.

Згадалося, в совкові часи обивателя з Києва (зокрема автора), котрий їхав до Львова, лякали — розмовляй лише українською. Насправді і в ті часи російська там звучала не менше, а більше, ніж українська. Те ж саме й сьогодні — на побутовому рівні обидві мови чудово співіснують у найбільш «проукраїнських» регіонах, і важко апріорі сказати, котра з них потребує більшого захисту.

Чим же, однак, є «офіційна, або державна двомовність»? У масовій свідомості це бачиться так: прийшов відвідувач, наприклад у РАГС, приніс заяву російсь­кою (гіпотетично — другою державною), і йому видали свідоцтво, скажімо про шлюб, теж російською. Чудово — не треба мучитися і ганьбитися через своє «знання» української.

Тепер уявімо, що в той-таки ЗАГС прийшов відвідувач із заявою українською мовою, у такому разі він повинен отримати свідоцтво, скажімо про розлучення, саме українською мовою, теж державною і жодною іншою. Не забуваймо, що у нас, гіпотетично, дві державні мови і обидві — рівноправні. Якщо другому відвідувачу видають папір російською, він може подати в суд і стягнути чималу суму за моральну шкоду. І такі випадки в історії сучасної України вже були.

Отже, парадигма «якою хочу, такою й розмовляю» — вкрай поверхове уявлення і наївна помилка. Насправді запровадження двомовності на державному рівні потребує проведення цілого ряду заходів і дотримання безлічі умов.

Друкування всіх(!) законів та постанов Верховної Ради, постанов і розпоряджень КМ України, указів та розпоряджень президента України, різних підзаконних актів, положень, регламентів, інструкцій, наказів — двома мовами. Ведення всієї(!) документації, листування, архівів і навіть бухгалтерії у вищих органах влади. Ведення засідань КМ України, сесій Верхов­ної Ра­ди, засідань Ради національної безпеки тощо лише за наявності синхронного перекладу — двома мовами.

Мовлення державних, регіональних і комунальних, тобто бюджетних теле- і радіокомпаній, випуск державних, обласних та муніципальних газет і журналів, спеціальних видань усіх вищих, регіональних і місцевих органів влади — на рівних правах, тобто двома мовами. Більше того, якщо сьогодні є повністю російськомовні загальнонаціональні канали («Інтер», НТН тощо), то із запровадженням двомовності їх у законодавчому порядку примусять розділити сітку мовлення на дві рівноцінні половини — російську й українську. Які витрати на них ляжуть, і як, цікаво, до цього поставляться їхні власники?

Далі, в усіх міністерствах, держкомітетах, національних комісіях та агентствах весь документообіг доведеться вести двома мовами. В усіх органах дер­жавної і місцевої влади — в АР Крим, в обласних радах і адміністраціях, у міських радах та виконкомах, у селищних і сільських радах — усе двома мовами. Більше того, щоб отримати посаду держслужбовця і службовця місцевого самоврядування доведеться складати не один, а два іспити з мови. Але й це не все.

Від усіх бюджетних організацій — лікарень, шкіл, жеків, сан­епідстанцій, міліції, пожежників, інститутів, вузів, Академії наук тощо — цілком можуть зажадати ведення тієї ж таки документації і спілкування з відвідувачами, співробітниками, вищими органами двома мовами.

Чи треба далі перераховувати ті органи, котрі напевно залихоманить від самої перспективи запровадження двомовності?

Окремо стоїть питання — скільки ця «ідея» коштуватиме бюджетові? По-перше, підготовка будь-якого документа забиратиме більше часу (після перекладу, перед підписанням його муситиме особисто вичитати керівник). По-друге, знадобиться додаткова оргтехніка і витратні матеріали. По-третє, швидше за все, доведеться залучати додатковий штат працівників, а не просто перекладачів та редакторів. Підрахувати суму неможливо, але витрати державного бюджету на утримання апарату управління на всіх рівнях можна сміливо множити на два.

Цілі та результати референдуму про другу мову

Уявивши певною мірою картину двомовності лише в адміністративній сфері, закономірно ставиш собі запитання: а чи не простіше буде спрямувати ці кошти на щось актуальніше? На безплатне вивчення української мови, наприклад, якщо в когось із цим проблема? Більше того, соцопитування свідчать, що за рівнем важливості питання мови для людей замикають другу десятку злободенних проблем.

Які ж результати передбачають отримати автори ідеї про референдум? Важко припустити, що вони не знають результатів перепису, національного і мовного складу населення. Дані, наведені вище, свідчать: навіть якщо україномовна частина еліти не розгорне активної контрпропаганди стосовно цієї ідеї, важко очікувати від опитування подолання бодай 50-відсоткового бар’єра. Але припустімо, що результат буде на п’ять-сім відсотків вищим, чи потрібно через це запроваджувати двомовність в усій країні?

Як було продемонстровано раніше, це аж ніяк не звільнить «незнайок» від обов’язку працювати і вести адміністративне, наукове, виробниче спілкування українською. У такому разі частина населення, котра не знає української мови, не виграє абсолютно нічого. Більше того — програє, бо обсяг діловодства зросте, а грошові надбавки (якщо вони взагалі будуть) навряд чи компенсують додаткові навантаження.

Яку ж тоді мету ставлять перед собою автори цієї, скажемо прямо, бездумної і руйнівної для країни ідеї? А дуже просту — елементарно попіаритися серед прошарку пенсіонерів, які до кінця життя вважатимуть СРСР найбагатшою і найдемократичнішою країною, а також серед інтелектуальних маргіналів та неосвіченої міської молоді, яка не лише англійської не знає, а й по-українському читати лінується.

Автор порадив би ПР спрямувати сили на референдум не з мови, а з літератури — запровадити для всіх політиків, державних діячів і чиновників обо­в’язковий мінімум знання творів усесвітньої літератури, і російської зокрема. Пригадуєте, що кричав один із персонажів толстовської «Кисі» (не Льва, не Олексія, а Тетяни Толстої), коли «вдячні співвітчизники» спалювали його на вогнищі? — «Азбуку вчіть, азбуку!»

Що далі, або Висновки

Панування мови метрополії в містах колонії, як ми казали, не є оригінальним явищем. Однак, окрім Індії, можна навести протилежний приклад — Прагу початку ХХ століття, тоді провінційного міста Австро-Угорської імперії, де всі поголовно розмовляли німецькою мовою. Чи чути там сьогодні цю мову, окрім як від туристів?

Не слід, втім, очікувати, що ситуація зміниться сама собою, — надто довго, століттями, у середовищі польських аристократів, російських офіцерів, єврейських шинкарів (хай тільки вони не ображаються) українська була мовою принижених і скривджених. Тому створити українській мові всі умови для відродження та розвитку не лише для держави, а й для всієї української еліти — прямий обов’язок перед нащадками і неповернутий борг перед предками.