РАЙМІСТО: ЩЕ ДИХАЄ, АЛЕ НОГИ ВЖЕ ХОЛОНУТЬ

Снігурівка — місто Микол. обл. УРСР, райцентр, на р. Інгульці (прит. Дніпра). Залізнична станція. Засн. 1812. З 1961 С. — місто. УС. — з-ди: залізобетонних виробів, рем.-мех., маслоробний, кукурудзокалібрувальний, 2 хлібні, госп. виробів, мінеральних вод; райсільгосптехніка, райсільгоспхімія, гол. насосні станції Інгулецької та Явкинської зрошувальних систем. (УРЕ, т. Х, 1983 р.).

Дзвінок із ХХІ століття

— Драстуй, друже! Як ти там? Ніяк не можу додзвонитись, тож набалакаю хоч на автовідповідач. У мене все гаразд, історичну розвідку свою вже дописую. Непогано попрацював у Снігурівці — кілька днів як повернувся. До речі, слухай, що коїться з цим містом? Я наче всі наші райцентри знаю — скрізь не мед, але такого ще не бачив. Ну, не було в Братському чи Казанці промисловості, тож немає й нині, де б вона за ці роки взялася. Але ж Снігурівка! У березні, як я там був, закрився маслозавод. Останній із могікан. Люди, які не сидять у різних конторах і не торгують на базарчиках, тиняються неприкаяними. Надворі холодно, а вдома — не краще. Повіриш, зайшов до товариша, живе на «Семи вітрах», ти знаєш цей мікрорайон, так жахнувся: не працює опалення, немає електрики, не подають газу. Добре тим, у кого засклені лоджії, — вдень посідають там, як горобці, і гріються сонцем. А сплять у куртках, у штанях. Ось куди б ти поїхав, га? Бувай здоровий. Дзвони. Валерій.

«Хто ж платитиме?»

Тут футбольні чемпіонати проводить можна, принаймні з футзалу: цехи, один одного більший, справді нагадували криті стадіони в очікуванні матчу. Просторо, тихо, лунко, й ось-ось пролунає свисток, оживе дійство. У нашому випадку — завищать верстати, загуркотять крани, заметушаться люди. Але нічого тут не оживе ні завтра, ні позавтра: Снігурівський ремонтно-механічний завод, який годував майже півтисячі сімей, наближається до летального порогу. Відоме колись на всю Україну підприємство вже давно не випускає ані підйомних, ані баштових кранів, не виробляє різноманітних металоконструкцій, не ремонтує тракторів. Коли сім років тому реммехзавод став акціонерним товариством «Метмаш», ніхто — ні в районі, ні в області, ні в Києві — палець об палець не вдарив, аби захистити колектив. Акції розповзлися далеко за межі Снігурівки, завод згасав, люди звільнялися, бо не було роботи. Врешті на нинішню весну зосталося 35 чоловік.

І попереду голова правління ВАТ «Метмаш» Валентин Терещенко не бачить нічого веселого: «Недавно приїздили з Мелітополя хлопці, сказали, що представляють власників контрольного пакета акцій. Як воно так сталося, ніхто в нас не знає. І що буде з заводом, не знаємо. Сказали мелітопольці, що скоро ще приїдуть — на збори акціонерів». Важко даються Терещенкові ці слова, бо завод для нього після студентської лави — не тільки весь трудовий шлях, вони ще й ровесники: ремонтно-механічний, народжений 21 січня 1956 року, рівно на п’ять днів старший од Валентина.

Тут-таки, у мертвому цеху, риторичним видається й запитання-зітхання віце-мера Снігурівки Віктора Тодорова: «Хто ж платитиме за світло, за опалення, за воду?»

Справді, платити не дуже є кому. Так званий середній клас, який майже на сто відсотків поповнюють бізнесмени «купи-продай» і який полюбляють малювати на прапорі реформ місцеві керівники, погоди не зробить. А майже вся пролетарсько-інженерна маса — за зовнішніми воротами прохідних: один по одному перестали працювати транспортні, будівельні організації, заводи. Хіба що діють залізнична станція та хлібний елеватор.

У режимі вільного падіння

Звісно, невмолиме згасання економічного життя Снігурівки тривожить не тільки мого товариша Валерія. Розмов, дебатів на цю тему — і в кабінетах, і на вулицях, і в районній газеті. З відповідями, щоправда, складніше. Тож чималі надії щодо аналізу, оцінки ситуації, можливих виходів із кризи я покладав на зустріч із головою райдержадміністрації Сергієм Бунчуком. Тим паче що Сергій Васильович — старійшина корпусу районних керівників на Миколаївщині: ще аж далекого 92-го він очолив виконавчу владу Снігурівки. У масштабах області це абсолютний прецедент.

Одначе тривала розмова з Бунчуком не дала результату. Точніше, дала одне: голова райдержадміністрації нічого екстраординарного в занепаді Снігурівки не бачить. Що робити, як виправляти становище — теж неясно. Ну і, зрозуміло, ніяких власних прорахунків Сергій Васильович пригадати не зміг.

Дивно, але жоден із моїх численних співрозмовників не спромігся на похвальне слово щодо діяльності людини, яка рекордно тривалий термін керує районом. Депутат обласної ради Володимир Луста — не з числа відвертих критиків Бунчука, але й він не завжди здатен приховати розчарування. 18 березня ц. р. у своєму депутатському зверненні до голови райдержадміністрації Луста, зокрема, написав: «…навіть зараз, коли після провальної кампанії підписання (або навпаки — непідписання) договорів купівлі-продажу засобів захисту рослин «Агроторговий дім «Снігурівський» практично стоїть на межі фінансового краху, я вважаю за потрібне звернутися до Вас із деякими своїми думками». Луста має право на докір. По-перше, він теж, хоч і молодший од Бунчука, але вийшов із комсомольсько-партійних інституцій. По-друге, залишивши кілька років тому в Миколаєві крісло першого заступника генерального директора СП «Нібулон», він повернувся до рідної Снігурівки і заснував «Агроторговий дім «Снігурівський». Усього п’ять працівників торік попрацювали так, що відрахували в бюджети різних рівнів 80 тисяч гривень, а ще 20 тисяч виділили на благодійництво. Ось таким би підприємцям, особливо на тлі економічного розвалу, — руку сприяння і підтримки від райдержадміністрації! Аж ні, швидше, навпаки.

Звичайно, тема економічних змін гаряче обговорюється і кожної четвертої весни, коли насуваються вибори. Ось і торік велемудрих прогнозів та обіцянок було хоч греблю гати. Особливо помпезно місцева та обласна преса висвітлювала кампанію віце-губернатора Івана Шульги. То «І.Шульга вважає за справу особистої честі сприяти створенню в кожному населеному пункті району сучасно оснащених шкіл, ФАПів, клубів, дитсадків, бібліотек, регулярного автобусного сполучення», то «Шульга висловив думку, що Снігурівка і район у цілому можуть стати повністю газифікованим районом», то кандидат «за дорученням губернатора Миколаївщини О.Гаркуші вручив районній гімназії чудовий подарунок — усе необхідне для обладнання комп’ютерного класу».

І все ж таки нардепом віце-губернатор не став. Як не стали за рік реальністю економічні обіцянки, як припинилися вояжі у Снігурівку з дармовими комп’ютерами. (Задачка про мораль: хіба необрання депутатом звільняє віце-губернатора від конкретної роботи з усунення соціально-економічних негараздів в області?).

— Та й не міг Шульга стати депутатом, його і в нашому районі добре знають! — вибухнув завжди гарячкуватий Микола Скорий, голова колгоспу «Прометей» Березнегуватського району (розповідь про Скорого та про те, як він викупив у снігурівців могутню колись птахофабрику, — у «ДТ» від 25 січня ц. р.) — Ось недавно він був у нас із цілою бригадою: вивчали, чи готові в районі до посівної. Наприкінці — нарада в райдержадміністрації. Не доповідь, не аналіз, а суцільний крик, погрози: того — під суд, на того — штраф. Ми, керівники, сиділи, як мішком прибиті. Сподівались бодай на якусь пораду, виходячи зі специфічної весни, із того, що озимі пропали, — де там!

Репліку Миколи Скорого на центральній площі Снігурівки я навів не так задля характеристики Івана Шульги, як для того, аби підкреслити не зовсім приємний для обласної влади мотив: з довір’ям населення до її висуванців є проблеми. Так, вагомо програв ставленик облдержадміністрації вибори мера Миколаєва, поразки зазнали і два віце-губернатора. За бажання є над чим замислитись.

Поки що ж такі раймістечка, як Снігурівка, зостаються з бідою наодинці, а влада — і районна, і обласна — дивиться кудись повз них.

Лист із ХІХ століття

«… При всій нашій праці і старанні господарями бути не сподіваємося, як ми, так і діти наші муситимемо зостатися у злиднях і убозтві» — так 180 років тому писали генерал-губернатору Новоросійського краю М.Воронцову жителі Снігурівки, доведені до розпачу свавіллям місцевих можновладців і багатіїв.

…У свіжому номері газети «Вісті Снігурівщини» — матеріал Володимира Литвиненка з ремонтно-механічного заводу, чи, по-нинішньому, «Метмашу». Гадаю, останні події на «Метмаші» певною мірою доповнюють лист із ХІХ століття.

Отже, вищезгадані побоювання Валентина Терещенка справдилися. Ще й у найгіршому варіанті. Таки приїхали мелітопольці на збори. Маючи 60 відсотків акцій, переобрали наглядову й ревізійну комісії, правління, до складу яких не ввійшов жоден корінний метмашівець. Новий голова пообіцяв, що всі будуть забезпечені роботою, але вже через кілька днів видав наказ про скорочення з 3 червня всіх до єдиного працівників «Метмашу». Затим з’явилася бригада газорізальників, які почали шматувати на брухт верстатне обладнання, козлові крани.

Новий голова правління на жодне з численних запитань снігурівського журналіста не відповів. Мовчить, зрозуміло, і влада.