Раб волі

Поділитися
Пам’ятник Якщо ви подорожуєте, скажімо, з Києва до Чернівців і перетинаєте автомобілем усю Хмель...

Пам’ятник

Якщо ви подорожуєте, скажімо, з Києва до Чернівців і перетинаєте автомобілем усю Хмельниччину, то в першому ж райцентрі, Летичеві, вашу увагу приверне величний пам’ятник могутньому чоловікові, скутому ланцюгами. «Устим Кармалюк» — лаконічно повідомляє напис на пам’ятнику. А вже на півдні області, в старовинному Кам’янці-Подільському, ви обов’язково оглянете Стару фортецю (куди там англійському Тауеру!) і в дбайливо відреставрованій для екскурсантів Папській башті аж відсахнетеся — так достовірно відтворено тут в’язничну камеру початку ХІХ століття з найвідомішим арештантом — Устимом Кармалюком. І вже тут, у Кам’ян­ці, у цій вежі, давно охрещеній Кармалюковою, вам розкажуть дивовижну легенду про народного героя, шпіцрутенами битого, залізом таврованого, якого десяток разів заарештовували, ув’яз­нювали, заковували в кайдани, засилали на каторгу до далекого Сибіру — а він тікав і знову повертався на своє Поділля...

Втім, якщо ви українець і навча­лися в українській школі — чи за радянських часів, чи вже зараз, — то самі добре знаєте це ім’я. Ще б пак: усі шкільні підручники з історії досі повідомляють про славного народного мес­ника, ватажка селянського руху, що майже чверть століття — з 1812 до 1835 року — очолював повстанські загони проти гнобителів-панів, через які про­йшли понад 20 тисяч селян. Ли­ше в одному підручнику — Ф.Турченка та В.Морока, 2001 року випуску — дається стриманіша оцінка «героїчної і водночас трагічної особистості» Кармалюка. В усіх інших, уже й пізніше створених, — традиційні слова про нещадну боротьбу мужнього, незламного борця проти гнобителів.

Це саме йому — пам’ятники. І саме про нього — легенди. В українській літературній Кармалюкіані — сім романів та повістей, понад десяток оповідань, чотири поеми, вісім п’єс, кількадесят віршів. Фольклорно-етнографічна творчість про Кармалюка рясніє піснями, казками, переказами, прислів’ями та приказками. На початку 90-х років минулого століття подільський ком­позитор Микола Балема створив «народну оперу» про Кармалюка — «Вічний етап». У кожному з цих творів постає незламний бунтар, що присвятив своє життя боротьбі за народне щастя.

Красиві легенди. Та реальність являє нам зовсім іншу людину, з іншим прізвищем і з іншим життям.

Карманюк

10 березня (27 лютого за старим стилем) минає 220 років з дня народження Устима Кармалюка. Точніше, з дня його хрещення, бо 1787 року, коли в метричній книзі села Головчинці Летичівського повіту Подільського воєводства Речі Посполитої (тепер село Кармалюкове Жмерин­ського району Вінницької області) з’явився запис про охрещення Савастияна Карманюка. Дня народження тоді ще не вказували, і між ним та хрещенням могло минути кілька днів.

Пізніше, вже після приєднання Поділля до Російської імперії, у цій книзі з’являлися інші записи: про одруження Устима — у 1806-му і після смерті першої дружини — у 1811 році; про народження в обох шлюбах дітей (їх було двоє в першому — донька й син, і три сини — в другому; донька померла маленькою, а серед синів було два Івани — від першої і від другої дружин, а ще — Остап і Тарас). Ім’я писалося по-різному: Севастиян, Августин, Устин, Устим. А прізвище завжди однаково: Карманюк. Як у батька, Якима. Бо дід Трохим був — Карман. І, що цікаво, навіть у 30-х роках ХХ століття нащадків теж так називали: Кармани. Прямі спадкоємці Кармалюкового роду в Головчинцях (усі — від його старшого сина від другого шлюбу Остапа) до 1955 року так і залишалися Карманюками. А коли село перейменували в Кармалюкове, то їх усіх в одну мить — радянська влада все вирішувала радикально — записали як Кармалюків.

Чим не вгодило справжнє прізвище легенді, легко збагнути: карманюк — то дрібний кишеньковий злодій (російською — карманник). Правда, невідомо, чи саме звичка щось цупити дала таке прізвище батькові Устима, чи, навпаки, прізвисько Карман свідчило про заможність його діда, а далі просто доповнилося традиційним для українських прізвищ суфіксом. Але біографія Устима вже цілком відповідала такому прізвищу — і польські джерела завжди подавали й досі подають його саме так. Либонь, через це ( щоб допекти спершу панам, а потім — буржуазним «псевдодослідникам») в ідеалізованому людському поголосі й — унаслідок цього — навіть у пізніших судових документах воно трансформувалося в Кармалюк, а в романтичній літературі, з легкої руки Марка Вовч­ка, — у поетизоване Кармелюк. Тож у другій половині ХІХ сто­річ­чя зазвичай писали його через літеру «е», а згодом, у радянські часи, воно офіціалізувалося через «а» (мабуть, щоб трохи більше відповідати знайденому оригінальному метричному записові — хоч сам він не змусив радянських істориків відновити правду; понад те — навіть очевидна розбіжність між метрикою й офіційно усталеним написанням нікого, здавалося, не обходила й не цікавила). Та й нині знову заведено писати «Кармелюк» — і в художній літературі, і в підручниках з історії.

Проти тільки вчені: вони наполягають на оригінальному «Карманюк». Тим паче після солід­них останніх наукових досліджень із цього питання київського вченого Володимира Любченка та доцента Хмельницького національного університету Валерія Дячка, що саме з цієї теми 2000 року захистив дисертацію. Правда, жодні документальні джерела й наукові розвідки — не доказ для запеклих захисників міфологізованого Устима, що будь-яку історичну правду сприй­мають як посягання на іконний образ лицаря без страху й докору. Ще б пак: у радянські часи цей образ полірувався до блиску, щоб підтвердити марксистсько-ленінську теорію класової боротьби — і, якщо факти свідчили про інше, то горе було фактам: їх замовчували, а то й нищили. Нині ж повернути історичну достовірність — це замахнутися на усталені уявлення про національно-визвольну боротьбу українського народу, в яку так яскраво вписується бунтарство Кармалюка.

Комп’ютеру не накажеш: він не знайомий із новітніми дослідженнями вчених і уперто править прізвище «Карманюк» на «Кармалюк» або «Кармелюк». Та й герой цієї розповіді, на переконання найґрунтовнішого в ХІХ столітті дослідника цієї непересічної постаті — польського письменника та історика подолянина Ю.Ролле, «радо користувався» видозміненим прізвищем, облагородженим народом.

Розбишака

Уперше в поле зору істориків Устим Карманюк потрапляє 1812 року, коли поміщик Пігловський віддав його в рекрути. Навіть тоді, аби «забрити» батька двох дітей — дарма що кріпака, — потрібні були серйозні причини. Усі фольклорно-літературні джерела дають одне пояснення нелюдського вчинку пана — бунтівний характер Устима, що не міг коритися поміщицькій сваволі. Тогочасні ж свідчення сучасників та судові документи говорять про крадіжку кількох пудів панського воску, який знайшли саме в Устима. Та навіть за це винного мали б лише покарати різками, і тільки за повторний випадок — віддати в солдати чи й запроторити до Сибіру. Проте на 25-річ­ного кріпака, як з’ясовується з документів, уже падала підозра в крадіжці срібла. Тож його взяли під арешт. Устим з-під замка втік. Перегодом знову об’явився — без двох нижніх зубів: він вибив їх сам, сподіваючись уникнути рекрутчини. Проте його все одно відправили в Кам’янець-По­дільський до уланського полку. А вибиті зуби стануть довічною прикметою, за якою ідентифікуватимуть Устима, хоч би яке інше прізвище він собі брав.

А необхідність міняти зовнішність, прізвища й біографії згодом стала актуальною для Карманюка. Солдатська муштра — на 25 літ! — вочевидь, була не для нього. Він утік із війська. Ставши дезертиром, Устим поставив себе поза законом. До сім’ї повернутися не міг. Тож і переховувався по лісах разом із двоюрідним братом Микитою Удодовим (Удодюком), що теж уникав рекрутчини. Там і зустрілися з селянином із сусіднього села Дубове Іваном Ткачуком, а той звів їх із дезертиром «зі стажем» — Данилом Хроном. І з березня 1813-го почалося розбійницьке життя Карманюка.

Саме розбійницьке: не до ідейних протестів було тісній компанії з чотирьох здорових чоловіків. Їм просто хотілося їсти — і вони почали грабувати селянські комори, тягнучи з них сало, масло, борошно, яйця. Треба було забезпечувати себе бодай найнеобхіднішим — і дрібні крадіжки переросли в розбійні напади й відкриті грабежі. Жертвами ставали селяни й дрібні орендарі-євреї. Наприкінці березня ватага, вимастившись у сажу, завітала на хутір до заможного селянина Івана Сала: у нього, як доповіли інформатори, мали бути добрі гроші. Грошей не знайшли, однак господаря катували так, що за кілька днів він віддав Богу душу.

Перша смерть змусила ватагу ненадовго зачаїтися. Та вже влітку в рідних селах «лісових братчиків» поновилися розбійницькі напади, причому жертви були нещадно биті. У червні 1813-го запалала винокурня пана Пігловського: помстився-таки Устим своєму кривдникові.

Незабаром селянські громади впіймали злодіїв. Комісія військового суду покарала їх 500 уда­рами шпіцрутенів і знову відправила служити — до Криму. Однак Кармалюк і Хрон «дали драла» просто з-під Кам’янця і ще з кількома дезертирами, що приєдналися до них, знову з’явилися в рідних місцях. І взялися за знайоме — грабежі й напади, аж поки їх восени 1814-го не зловили головчинецькі селяни.

Під час слідства вони довго відхрещувалися від обвинувачень, надто ж — від убивства І.Сала. Проте провину було доведено. З Літина волоцюг відправили до Кам’янця, а там за сукупністю злочинів військовий суд засудив їх до смертної кари. Од­нак вирок було замінено на покарання 25 ударами батогом, тавруванням (засудженим за гра­бунки на лобі випікали залізом «Вор») і сибірською каторгою.

Дорогою на каторгу Карманюк і Хрон знову втекли — з Вятської губернії. Та до сім’ї Устим навідався аж у 1820 році: до того, зі слів його дружини Марії, він перебував десь у чорноморських степах. Уже наче й землю там купив і повернувся по родину. Однак Марія побоялася кинути насиджене місце й податися бозна-куди за непутящим чоловіком — і Устим зостається на Поділлі. Навідується до сім’ї, допомагає їй у полі. У подружжя народжується наймолодший син — Тарас (1821). Однак документальні свідчення говорять про те, що звички Устима не змінилися. Просто з відвертого розбою він перейшов до прихованого здирництва — такого собі рекету, коли, аби убезпечити себе від відвідин непроханого гостя, попереджені ним жертви відкуплялися визначеною «даниною». А у 1822 році в околицях знову почастішали розбійні напади. Карманюка заарештували — і, хоч він назвав себе австро-угорським дезертиром Василем Гавриленком, його особу встановили і вчергове відправили з Літина до Кам’янця на суд. Суд виніс вирок: 101 удар батогом, повторне таврування і заслання до Сибіру.

Під час слідства Карманюк сидів у Кам’янець-Подільській в’язниці. Як свідчили очевидці, сиділося йому там незле: була повага від арештантів і наглядачів, горілка коли захоче і навіть жінка для розваги — дружина одного з солдатів. Та 12 березня 1823 року арештанти спробували втекти, про що досі у мурах Старої фортеці витає легенда. Спроба не вдалася, а Карманюка все ж таки відправили до Сибіру — на довічне заслання.

Із Сибіру, куди його рік гнали етапом, він утікав двічі. Спершу — через три місяці — з винокурні в місті Ялуторовську (Тобольська губернія). Його впіймали й знову змусили працювати — вже на мідяному заводі. За тиждень він утік і звідти. Через рік знову добрався до України.

Авторитет

1813—1822 роки дослідники визначають як період набуття Карманюком досвіду розбійництва. Жертвами його ватаги в цей час були переважно звичайні селяни (24 документально доведені випадки: 15 крадіжок, дев’ять розбійних нападів, підпал, убивство), євреї-орендарі та корчмарі. Шляхтичі постраждали лише від одного нападу та двох підпалів. Усього зафіксовано 35 злочинних дій.

Другий період опришківства (1825—1835 роки) характеризується значно більшим розмахом. «Беглый каторжник» Карманюк став найавторитетнішою постаттю в кримінальному світі Поділля. Проте це лише звучить так пафосно. А насправді було постійне переховування в різних знайомих, зміна місця мешкання, переслідування і чергові арешти. Найпостійнішим у цей час було оточення Устима, бо навколо нього гуртувалися й беззаперечно корилися йому різні кримінальні й напівкримінальні елементи. Втім, про покору — це теж перебільшення. «По­братими» настільки не довіряли одне одному, що коли мова йшла про гроші, то навіть усупереч безпеці намагалися бути разом, аби потім поділитися залежно від «внеску» в справу. Чи не найбільший «улов» — скринька з грішми випадково постраждалого 1833 року при пограбуванні корчми підполковника у відставці Дембіцького, в якій було 400 червінців, 200 рублів сріб­лом та 175 рублів асигнаціями — десь пропала безслідно: навіть погроза Карманюка подільникам «пальцы стеклом стругать» не допомогла знайти пропажу.

Територія дій «хлопців Карманюка» розширювалася — аж до Балтського повіту Поділля й Бессарабії на півдні і до Волині та Київщини на півночі. Дослідни­ки вважають, що це було пов’язано з торгівлею краденими кіньми. Вихід за межі Літинського та Летичівського на землі Могилів­ського, Барського, Новоушицького та інших повітів також пояснювався просто: авторитет Карманюка допомагав знайти притулок і прибічників у найвіддаленіших селах і містечках — і туди разом із ним переміщався центр розбійних дій. Але й на старих «точках» залишалися «досвідчені кадри»: тому документи й свідчать про випадки одночасних пограбувань у кількох місцях одразу. Якщо протягом першого десятиліття активних дій безпосередню участь у них брали лише 13 осіб, і напади зазвичай здійснювали три-чотири людини, озброєні «лопатою, косою та списом («пікою»)», то в 1825—1827 роках — 26 осіб, а в 1830—1835 рр. — близько півсотні (деякі напади мали до десятка учасників із вогнепальною зброєю).

Дії «загонів Карманюка» ставали дедалі зухваліші. За згадане десятиріччя було скоєно 74 злочини. В 31 випадку вони були спрямовані проти селян (1 вбивство, 6 розбійних нападів, 24 крадіжки), у 17 — проти міщан-торговців (1 вбивство, 3 крадіжки, 13 розбишацтв), в 22 — проти шляхтичів (1 вбивство, 5 розбійних нападів, 16 крадіжок), у 4-х — проти духовенства (крадіжки) причому різних конфесій. Та це викликало реакцію зазвичай лише тоді, коли стосувалося сильних світу сього. Та й то не стільки неповоротка владна машина, скільки самі потерпілі (чи ті, що могли ними стати) бралися впіймати злочинця.

Так і трапилося влітку 1827 року в селі Кальна Деражня Летичівського повіту, коли через зраду колишнього товариша шляхтича Ольшевського у нього вдома Карманюк був схоплений місцевим поміщиком Янчевським і його друзями. Їм допомогли місцеві селяни, яким зв’язаний Карманюк гукнув у розпачі: «Чому ж ви їх (тобто панів) не в’яжете за те, що вони вас притісняють?». Це єдиний зафіксований у документальних джерелах вислів, який можна сприйняти як заклик боротися з поміщиками.

Зате бунт у Літинській в’язни­ці у грудні цього ж року, що трактувався радянською історіо­графією як повстання (із замовчуванням причин), насправді був викликаний відмовою тюремного начальства дозволити Карманюкові побачення з полюбовницею Марією Добровольською, що сиділа тут-таки. Обурений каторжанин виламав двері й пішов до коханки. А коли її перевели на гауптвахту, почав підбивати в’язнів на бунт. Не діставши підтримки, відібрав у них добові пайки хліба й забарикадувався з двома спільниками в «секретній казармі», три доби відбиваючись цеглою від наглядачів. На четвертий день бунтівники скорилися: Добровольського (чоловіка Карманюкової пасії) та Сотничука було закуто в кайдани, а ватажка, усупереч офіційній забороні, взято «на ланцюги».

Знову суд, 101 удар канчука і довгий етап до Тюмені: там Карманюка чекала рабська праця на Боровлянській винокурні. І знову — не минуло й чотирьох місяців — утеча додому. За однією версією (її запропонував слідству сам учергове затриманий утікач), його схопили в Ніжині й, повіривши, що це дезертир Павло Богданов, покарали сотнею шпіцрутенів і відправили на військову службу в Новгородську губернію, звідки він через місяць утік. За іншою — його поплічників — Карманюк одразу повернувся на Поділля і заходився знову робити те, що тільки й умів, — чинити розбій і здирництво. Він не попадався аж до кінця 1830 року. А коли зрештою знову був заарештований, то зазнав покарання 101 ударом батога, поновленням тавра і довічним засланням на сибірську каторгу. Однак іще до остаточного рішення ясної квітневої ночі втік з Літинської в’язниці.

З того часу головні свідчення про його розбійництво базуються виключно на показах підслідних, які проходили в тій чи іншій справі. Казали навіть, що якийсь час Карманюк відійшов від криміналу й наймитував на якомусь хуторі. Мовляв, там його — з вигляду зовсім діда — і знайшов давній соратник П.Копчук (що за чотири дезертирства був покараний загалом 4500 ударами шпіцрутенів) і вмовив знову прийняти отаманство. Одне слово, дії кримінального авторитета Карманюка, якого всі звали Батьком, Батюшкою, а він себе — Головачем або Головатим, набули такого професіоналізму, що він став буквально невловимим для поліції, хоча розбої та пограбування, що приписувалися його ватазі, вражали зухвальством і жорстокістю.

Слава

Карманюк загинув у ніч на 10 жовтня 1835 року в селі Ко­ричинці Шляхові (нині Деражнян­ський район Хмельницької області) на обійсті своєї коханки Олени Процькової — дружини його заарештованого товариша. «Здав хату» впійманий Копчук. Залякана Олена таки повідомила місцеву владу про очікуваний прихід Устима. І він, хоч і попереджений про стеження, прийшов-таки на зустріч із місцевим своїм помічником, аби уточнити план нападу на поміщика Волян­ського. О 4-й ночі, насторожений, стояв із пістолем біля хатніх дверей. А ступивши до сіней, упав: куля 18-річного шляхтича Рутков­ського вцілила йому в голову.

Оспівана польськими істориками сміливість шляхти, що наважилася виступити проти Карманюка, була значним перебільшенням. За тверд­женням дослідника С.Якимовича, пан Волянський не належав до сміливців. По­чувши про загрозу нападу, поспішив по допомогу до сусіда, пана Хлопицького. Того вдома не було, натомість у його доньки гостював наречений — Рутков­ський. Побачивши розпач Волянського, молода панянка почала нарікати: мовляв, не та вже шляхта, що колись, — і під’юд­жений жених наважився зробити засідку на «хлопа и вора».

Карманюк, мабуть, справді був таким. Пізніше, в 20-х роках ХХ століття, історик Сергій Якимович, досліджуючи його постать, був вражений майже ненавистю до цього «злодія-розбійника» в селі, де він фактично провів останні роки життя і загинув. Діти його сучасників перейняли зневагу до ватажка розбійників від своїх батьків, що були безпосередніми свідками його «подвигів», а дехто навіть зазнав від нього грабунку чи наруги. У пам’яті коричинських селян залишився й страх їхніх матерів, які боялися збирати гриби в лісі, — за переказами, Карманюк «дуже силував і ґвалтував жінок».

Власне, законослухняні громадяни ніколи не мали співчуття до «злодійських кубел». А що криївки Карманюка з поплічниками були саме такими, не викликає сумніву. Щоб збагнути це, досить численних документальних свідчень про те, що і Марія Добровольська, і Олена Процькова, й деякі інші жінки, з якими певний час жив Устим, були законними дружинами його «товаришів по зброї». Чи не через це нерідко трапляються згадки про те, що Карманюк змушував деяких селян ставати душогубами й злодіями не з власної, а з його волі. Хоч переважно до нього приставали декласовані елементи, за якими, як мовиться, «тюрма плакала».

Проте скандальна популярність, як відомо, впливає найдужче. Настільки, що, коли Карманюк загинув, цьому довго не йняли віри. Після впізнання його тіло поховали за межами летичівського цвинтаря (справжнє місце поховання так і не відоме) без християнського обряду. Незважаючи на таке свідомо принизливе останнє пристановище, офіційний канцелярський запис про його смерть закінчувався майже неприхованим захопленням: «Сим образом кончил жизнь свою славный злодеяниями (в значенні — відомий. — Авт.) Кармалюк, наказанный три раза шпицрутеном, а три раза кнутом, столько же раз бежавший из каторжной работы, непокоивший многие годы здешнюю округу, имевший чрезвычайные и даже неимоверные почти связи, сделавшийся, сказать можно, водрузителем всего зла и сим ввергший многих простолюдинов в пагубу и самое даже суеверное всеобщее о его силах и могуществе мнение».

Та, як це часто (особливо в нас) трапляється, справжня слава прийшла до Кармалюка після смерті. Спершу — у народних переказах, байках і анекдотах. Щоб ідеалізувати цього розбійника, не обов’язково було його знати, достатньо було лише чути про нього. Особливо — про те, що перед ним тремтіли і влада, і панство. Панство, яке тримало народ у ярмі та покорі і яке, здавалося, не боялося нікого, — Кармалюка боялося! Цього вистачило, аби після смерті розбійника народ почав наділяти його неймовірними здібностями й силою. Тим паче що Кармалюк і справді, за свідченням очевидців, був хоч і невисокого зросту (за поліцейським звітом, «2 аршини і 6 вершків», тобто 171 сантиметр), проте кремезний, дуже широкоплечий, наче вилитий з чавуну. Втім, більше про надзвичайні можливості свідчили його численні втечі. Принаймні ні кримінальна хроніка, ні народний поголос не донесли до нащадків подібних прикладів вражаючої волі до життя. Ні, швидше — волі до волі.

На користь Кармалюка свідчило й те, що він за чверть сто­ліття розбійництва так і не надбав жодних статків: сім’я так і бідувала, а після смерті весь скарб, що був при ньому, — це дев’ять карбованців сріблом. Усе вкрадене йшло на підкупи, плату за притулок, за мовчанку, за хар­чі, за різні послуги. Та й жити за щось було треба — адже навіть вдалі вилазки приносили небагато доходів. Однак на людей впливало не стільки це, скільки рідкісні приклади безкорисливості розбійника: то, обшукавши бідну кріпачку і знайшовши в неї тільки три шаги, він їй цей дріб’язок повернув; то, прийшовши грабувати й побачивши породіллю з новонародженим, залишив усе награбоване й іще сипнув кілька золотих червінців на постіль — немовляті на хрестини...

Та що дивуватися народним міфам? Наш час також багатий на них, і нині серед найвищих українських можновладців є чимало моральних спадкоємців Карманюка — як у прямому, так і в переносному сенсі. Вони вже й зараз — ходячі міфи: суцільний піар і майже нічого справжнього.

Доля й воля Кармалюка не могли не надихати письменників і поетів. З перших творів української романтичної літератури середини ХІХ століття постав образ неймовірної лицарської відваги й благородства. Що візьмеш із митців — вони, відштовху­ючись від прообразу, творять свої фантазії. А вже викохані ними художні образи, у свою чергу, накладаються на існуючий прототип і нагороджують його безміром неіснуючих реально чеснот. Так і відбувається «взаємообіг» героїзму в природі, такий необхідний слабкій людській природі.

Якщо влада і поліція читали доноси, аристократія та інтелігенція — художні книжки, то народ співав пісні. Попри те що нині всі пісні про Кармалюка вважаються народними, серйозні дослідники цього фольклору, зокрема хмельницькі науковці Василь Яременко та Валерій Дячок, наполягають на їхньому літературному походженні. Небезпідставно створення таких псевдофольклорних творів приписується оточенню графа Ржевуського, відомого на той час народофіла й етнографа: зокрема текст пісні «За Сибіром сонце сходить» — кременецькому ксьондзу з Волині Яну Комарницькому, а музики — самому Вацлаву Ржевуському. Опрацьовуючи тексти й музику, докладали до них свою руку і Шевченко, і Лисенко, і, не виключено, інші, менш відомі, митці.

Вітчизна

Проте, хай там як, але Кармелюк був тією особистістю, що здатна народжувати міфи й ставати джерелом натхнення для митців. За покровом часу залишилися загадки його натури й справжні причини крутих поворотів, що визначили простому кріпакові таку тяжку й незвичайну долю. Втім, із походженням теж є питання. За деякими переказами, грабуючи панів, Кармалюк завжди казав, що то він «у своїх батьків забирає»: побутувала думка, що насправді Устим ніякий не селянський син, а панський байстрюк — плід чи то кохання, а чи ґвалту. Та ця деталь не привабила дослідників: новонароджена радянська влада шанувала тільки чисте пролетарське походження своїх героїв. А що саме вона перетворила романтизований ореол над тричі таврованим чолом розбійника Кармалюка на героїчний німб борця за справедливість й народного месника — не викликає жодного сумніву.

А, між іншим, якщо вдивитися в цю складну, сповнену протиріч постать — не можна не помітити в ній рис, притаманних саме польському національному характерові. «Упертим і завзятим», тобто затятим — уже замолоду — називали дослідники Устима Кармалюка. Сучасники підкреслювали його доглянутість (за таких умов життя!), звичку голитись і вдягатись як шляхтич: після смерті в його кишенях тільки й знайшли, що туалетні засоби. Він вільно володів усіма мовами, якими доводилося спілкуватися: крім рідної української — також польською, російською та єврейською. Коли ж справді повірити у версію батька-пана, то не дивною буде озлобленість Устима не стільки щодо панів, скільки щодо всього несправедливого устрою життя, яке, на його переконання, облаштовували саме вони, всемогутні...

Але це авторська версія. Документи про це мовчать, тож можна висувати які завгодно гіпотези. Припустити, наприклад, що хтось із предків Устима був циганом: ото й украсти він любив, і коритися не міг, і над усе любив волю.

Таким невгамовним бурхливим натурам тісно й нудно жити у звичайному світі сірим звичайним життям. Згадаймо інші при­клади, ближчі в часі. На Вінниччині є ще одне село — Порик у Літинському районі, теж переназване на честь земляка-героя — тільки вже з іншого часу. Ва­силь Порик, радянський утікач-полонений, у роки Другої світової війни став героєм французького Руху опору і згодом — Геро­єм Радянського Союзу. Посмертно. А в рідному селі легендарного «лейтенанта Базіля» досі пам’ятають старожили як найпершого хулігана й зухвальця.

Герої потрібні тільки тоді, коли звідусіль чигає небезпека. За інших часів герої — небезпечні.

Втім, усе, що нам насправді відомо про Устима Кармалюка, переконує в тому, що ця непересічна людина була тією «пропащою силою», котра ніколи не була потрібна Україні. І річ не лише в кріпацтві, хоча й у ньому теж. І не тільки в національному гнобленні — хоча й у ньому, неминуче, також. І не обов’язково в тому, що той час не вимагав героїв.

Річ у тому, що в народу, який не має власної держави, народжені героями діти найчастіше перетворюють свою шалену енергію в щось протилежне, часто низьке й злочинне. Вони не стають мореплавцями — бо їхня земля насправді є колонією іншої держави, і їй не потрібен власний флот. Вони не виростають дослідниками невідомих земель — бо в колоній генетично не може бути великодержавних устремлінь. Вони якщо й досягають кар’єрних висот — то найчастіше за рахунок абсолютного розчинення в іншій нації, чужому народі. Вони безпомічно витрачають свою колосальну силу на мандри в 15 тисяч верст — на каторгу і з неї, на каторгу і з неї, на каторгу і з неї, замість того, щоб обійти й пізнати цілий світ.

Але й сьогодні, коли наша Віт­чизна стала державою, — дер­жавною вона себе так і не усвідомила. Як не усвідомила й того, що стати рівною серед рівних можна тільки завдяки енергії своїх синів і доньок — фантастичному животворному потоку, спрямованому в потрібному для народу руслі. І поки вона бездарно роздаватиме своїх дітей у найми по всьому світі — вони зоставатимуться пропащою силою, що не має виходу, а Україна — територією без майбутнього, в якій кармалюки так і вмиратимуть карманюками, не пізнавши волі.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі