Прогниле рядно проблем третього сектору

Становлення і зміцнення демократичної держави залежить від формування сучасного громадянського суспільства. А базисом для розвитку такого суспільства є громадські організації — так званий третій сектор. Проте становище третього сектору в Україні надзвичайно складне. Гіпертрофована роль держави та міцна вертикаль виконавчої влади не створюють умов для розвитку горизонтальних зв’язків між владою і суспільством на всіх рівнях, а отже — не стимулюють участі громадян в об’єднаннях для захисту своїх інтересів.

Чи можна назвати третій сектор у державі впливовим? Над цим та іншими питаннями розмірковує голова Всеукраїнської громадської організації інвалідів «Всеукраїнська профспілка працездатних інвалідів» Володимир ПЕТРОВСЬКИЙ.

— На превеликий жаль, впливові громадські організації можна перелічити на пальцях однієї руки. Всі вони починали свою діяльність іще в Радянському Союзі (як, наприклад, Гельсінкська правозахисна група). Натомість існує цілий пласт відносно молодих громадських організацій (ГО), які лише за назвою громадські, а насправді є ручними для певних державних структур чи партій, оскільки слугують для них засобом «вирішення певних питань». Третій сектор перебуває в жалюгідному становищі. Законодавча база, яка регламентує його діяльність, нібито й існує, але реально робота незалежних громадських організацій заблокована. Приборкати організації третього сектору намагаються й із допомогою недофінансування. Особливо дієвий цей метод проти ГО інвалідів, які отримують кошти зі спеціального фонду державного бюджету. Але про прозорість державної підтримки не йдеться, бо організації, якими керують народні депутати або близькі до органів влади структури, мають преференції. Неінвалідним же ГО держава не надає фінансової підтримки, тому їм доводиться сподіватися на кошти меценатів і благодійних фондів. А це надто ненадійне джерело надходжень, бо конкурентом громадських організацій є державні структури, які за законом також мають право на благодійні спонсорські внески. Кому меценатові вигідніше платити? Зрозуміло — владі. Про будь-яку благодійність третьому сектору не може бути й мови. Рятівною соломинкою для громадської організації є отримання грантів та співпраця з міжнародними благодійними організаціями. Ці надходження, звісно, невеликі, але вони дають змогу виживати. Щоправда, інвалідним організаціям у цьому плані важче, оскільки проекти Міжнародних фондів стосуються переважно правозахисту, медицини, екології.

— Яку мету ставить перед собою ваша громадська організація? Яку роль хочете відіграти в суспільстві, які проблеми вирішити?

— Організація, яку я очолюю, називається Всеукраїнська громадська організація «Всеукраїнська профспілка працездатних інвалідів». Кожен, хто чує нашу назву, думає, що ми займаємося працевлаштуванням інвалідів. Певною мірою це так. Але це не єдине наше завдання. Найголовніші напрями роботи — реабілітація, працевлаштування і юридичний захист людини-інваліда. Інвалідність — це шок для людини. Вижити після автокатастрофи чи хвороби — ще не все. Залишається психологічна травма, людину точить думка: навіщо мені жити, я нікому не потрібна. І, на превеликий жаль, це правда, бо вчорашні друзі, колеги кудись зникають, залишаючи інваліда з проблемами сам на сам. Добре, коли поруч члени сім’ї. Вивести людину з шоку, провести психологічну реабілітацію, переконати, що нічого не втрачено, що можна жити й приносити користь і собі, і сім’ї, і суспільству, дуже складно. Аби довести людині, що доля в її руках, що потрібно боротися за своє життя, що обмежені фізичні можливості не роблять людину гіршою за інших, члени нашої організації здійснили перший у світі масовий стрибок незрячих інвалідів у відкрите море з парашутом.

— Проблеми, які ви назвали, стосуються соціального захисту інвалідів. Цими питаннями повинні перейматися певні державні інституції, це — їхній прямий обов’язок.

— З одного боку — так. Але з іншого — скажемо прямо — в нашій державі на сьогодні не існує ні гуманітарної, ні соціальної політики, ні якихось конкретних програм вирішення проблем інвалідів. Такий стан справ дозволяє маніпулювати інвалідами і проблемами інвалідності в приватних інтересах, не вирішуючи цих проблем. А окремі законодавчі акти викликають, м’яко кажучи, здивування. Як, наприклад, «Державна програма розвитку системи реабілітації та трудової зайнятості осіб з обмеженими фізичними можливостями, психічними захворюваннями та розумовою відсталістю на період до 2011 року», затверджена Кабінетом міністрів України (постанова №716 від 12.05.2007 р.): «Виконання Програми дасть можливість заощадити кошти державного бюджету, Пенсійного фонду України та інших джерел шляхом припинення виплати громадянам пенсій, державної соціальної допомоги, компенсацій та інших витрат у сумі близько 114,7 млн. грн. у результаті здійснення реабілітаційних заходів, що посприяли зняттю інвалідності або переведенню до нижчої групи інвалідності». Судячи з наведеного фрагмента, програма спрямована не стільки на реабілітацію інвалідів, скільки на економію державного бюджету за їхній рахунок. За логікою укладачів програми, пройшовши кілька її ступенів, інвалід має дивовижним чином зцілитися від усіх хвороб. Певна річ, що такий документ створює різноманітним пройдисвітам від медицини грунт для зловживань.

Базові принципи працевлаштування інвалідів регламентуються законами України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» та «Про реабілітацію інвалідів в Україні». Перший з них не містить механізмів контролю за його виконанням, не кажучи вже про відповідальність за його порушення. Тому не дивно, що закон не виконується ніким: ні органами державної влади, ні, тим більше, недержавними інституціями. Закон про соціальний захист є декларативним, а отже, нікого не здатен захистити. Єдиними чітко виписаними його статтями є ті, що містять положення про Фонд соціального захисту інвалідів і Комісію з соціального захисту інвалідів із дуже широкими повноваженнями. Та це не тішить. Бо згадана комісія, за задумом законодавців, стала для інвалідів усім: і податковою з функцією реєстрації підприємств і установ та правом надавати пільги, і контролюючим органом, і гарантом Конституції — тобто такою собі автономною державою у складі держави Україна. Це ненормально, бо не відповідає європейським стандартам і демократичним принципам. Стабілізація роботи Фонду соціального захисту інвалідів конче необхідна, а надані законодавчо непритаманні йому функції серйозно дестабілізують стосунки між роботодавцями, інвалідами і суспільством.

— Як повідомила інформагенція МедіаПорт, ГоловКРУ проводила планову перевірку використання державних грошей у сфері соціального захисту інвалідів протягом 2007—2008 років. Ревізори зробили висновок, що Фонд соціального захисту інвалідів не контролює належним чином використання грошей підприємствами громадських організацій, через що 52 мільйони бюджетних коштів було витрачено неефективно. КРУ повідомило про результати перевірки Кабмін, Мінпраці і надіслало відповідні матеріали до Генпрокуратури. А як саме розподіляв Фонд кошти для громадських організацій інвалідів?

— У Мінпраці проходять наради, на яких нібито колегіально, за участі керівників міністерства і членів громадських організацій, здійснюється розподіл коштів. Але це формально. Реально підписує документи з виділеною сумою на кожну організацію Мінфін, він же і виплачує кошти. Проте вирішується це питання навіть не Мінфіном — у ВР є відповідний комітет. Майже кожна громадська організація перебуває під патронатом певної політичної сили або народного депутата. Сьогодні в нашій державі склалася фактично двопартійна система, коли найбільший вплив на суспільне життя мають БЮТ і ПР. Така ж ситуація і в «інвалідній державі в державі»: є два мегаблоки громадських організацій інвалідів — «Національна асамблея інвалідів України» (БЮТ) і «Конфедерація громадських організацій інвалідів» (ПР). Саме ці організації отримали цього року найбільше коштів зі спеціального фонду державного бюджету — понад два мільйони гривень. Для порівняння — наша організація отримала 30 тисяч. До речі, згідно із законодавством, держбюджет може надавати фінансову підтримку конкретним громадським організаціям інвалідів, а не їхнім об’єднанням, тим більше якщо ці об’єднання політичні.

— Експерти говорять про низьку ефективність співпраці третього сектору з органами державної влади. А як у вас щодо такої співпраці? Чи це, швидше, боротьба?

— Напевно, боротьба. На жаль, практично ніякої допомоги від органів державної влади ми не отримуємо. В тому числі й фінансової. З грошей, що нам виділяють, за законом лише 35% можемо витратити на зарплатню. Один наш працівник отримує 600 грн. на місяць, другий — півставки, тобто 300 грн. Спробуйте уявити, як може працювати всеукраїнська громадська організація при фінансуванні двох людей на півтори ставки. Це робиться навмисно, аби задавити і знищити справді незалежні організації. Ми говоримо: «Нам не треба вже ніякої допомоги, нехай би чиновники вирішували те, що повинні відповідно до законодавства, і не заважали нам працювати, цього було б достатньо». Величезний громіздкий державний апарат не може вирішити наших проблем. І одна з причин — відсутність фахівців. Складається враження, що ті, хто займається питаннями інвалідів у Мінпраці, у проблемах інвалідів нічого не тямлять або роблять вигляд. Коли ми зустрічаємося на нарадах, намагаємося довести елементарні речі. Інваліди — величезний фінансовий ресурс, керований держапаратом. Хто ж захоче випустити такі кошти з рук? Наші пропозиції не знаходять відгуку. Ми пропонуємо дуже простий і ефективний вихід із ситуації: у всіх органах державної влади, починаючи від Кабміну, секретаріату президента, окремих міністерств і відомств, створити спеціальні комісії або ради, куди входитимуть представники громадських організацій інвалідів. Ці комісії повинні мати право контролювати діяльність органів влади і бачити, як використовуються кошти, як здійснюється політика щодо інвалідів, хто за що відповідає і якщо не відповідає — чому, чи немає зловживань. У резолюціях наших конференцій усе обґрунтовано по пунктах. Але державна влада не йде на те, щоб створити згадані структури. Можливо, чогось боїться? Якщо це не так, то незрозуміло, яка шкода буде від того, що третій сектор здійснюватиме реальний контроль за діяльністю чиновників. Тоді ми могли б сказати: органи влади працюють як можуть, просто не вистачає коштів, законодавчої бази, ще чогось. А якщо щось приховується — складається враження, що нас ошукують.

Потрібно робити конкретні кроки, щоб ситуація змінилася, щоб органи державної влади працювали на суспільство, а не на себе. Між іншим, це також було метою нашої парашутної акції — привернути увагу органів державної влади. Із цим пов’язаний, до речі, ще один неприємний досвід співпраці з чиновниками. Ми хотіли відзначити п’ятьох учасників стрибка, подали документи на нагородження до секретаріату президента, Кабміну, ВР, держадміністрацій. Місцеві органи влади і пан Литвин підтримали пропозицію, а Кабмін спустив лист Мінсім’ї. Уявіть собі цинізм міністерства, представники якого сказали, що парашутного спорту для інвалідів не існує, а отже, нагородження неможливе. Секретаріат президента спрямував наш лист до Мінпраці, яке також відмовило людям, котрі прославили Україну на весь світ (наш стрибок ввійшов до Книги рекордів Гіннесса).

— З якими ще пропозиціями ви зверталися до органів влади?

— На сьогодні немає фахівців, які були б готові працювати з інвалідами. Раніше існувала спеціальність «фахівець з фізичної реабілітації». 2008 року цю спеціальність скасовано. Є кілька освітніх закладів, які готують фахівців для роботи з інвалідами (Інститут корекційної педагогіки при Університеті Драгоманова і Університет «Україна»). Але реально випускники цих вишів не працюють за спеціальністю через невелику зарплатню. Наближається Євро-2012. Ми зверталися до Міносвіти з пропозицією щодо підготовки таких фахівців, оскільки приїдуть люди з особливими потребами з усього світу, і з ними потрібно буде працювати. Міносвіти поки що не дало нам згоди на спеціальну підготовку МЧСників, працівників міліції, волонтерів. Або ця поважна установа не розуміє важливості питання, або її не цікавить окреслена проблема.

Проте є й позитивний досвід співпраці: наша організація взяла участь у розробці будівельних норм для парків, скверів, прибудинкових територій. Але цього замало. Ми розробляємо надзвичайно багато законодавчих ініціатив, і якби не партійні та кланові інтереси, зробити можна було б чимало. Намагання змінити щось кардинально викликає спротив партійно-кланових лобі. Вирішити дрібні неістотні питання — будь ласка. Але латати прогниле рядно немає сенсу. Європа давно пішла вперед і вирішила проблеми інвалідів та інших малозабезпечених верств населення. Ми надіслали багато пропозицій до Міжнародної організації праці щодо кардинальної зміни ситуації в країні.

— Нещодавно ваша організація провела конференцію з приводу ініціативи влади замінити пільги для інвалідів адресною соціальною допомогою. Було вирішено не допустити цієї реформи, ухвалено спеціальну резолюцію. Чи надіслали ви її до державних органів влади?

— Звісно, надіслали. Інваліди сьогодні перебувають за межею бідності, без пільг їм буде важко вижити. Жодна адресна допомога (мізерні доплати до пенсії) не допоможуть. У цьому переконує і негативний досвід Росії, де було запроваджено таку реформу. Ми вже кілька разів зривали намагання Мінпраці спільно з громадськими організаціями інвалідів, які відпрацьовують патронат впливових посадовців, підтримати цю ідею. Але спроби не припиняються, щоб не києм, то палицею вирішити це питання.

— Чи співпрацюєте ви з іншими громадськими організаціями, зокрема неінвалідними?

— Безумовно. Насамперед — з організаціями, які опікуються питаннями правового захисту громадян, екології тощо. Ці проблеми хвилюють усіх однаково. Що ж до організацій інвалідів, то ми плідно співпрацюємо з тими, хто не перебуває під впливом політичних і кланових інтересів. Хоча намагаємося налагодити партнерство з усіма.