Прогин сприйняття

Якщо ви вправляєтеся у гнучкості, то згодом у вас однаково добре вдаватимуться як глибокі поклони, так і «місток». Але якщо старанність буде надмірною і випереджатиме навіть реальні вимоги життя, то одного разу ваша голова ризикує опинитися, вибачте, у власній дупі.

Кілька порівняно невинних карикатур на тему ісламу, опублікованих на півночі Європи, викликали в мусульманських країнах неймовірний сплеск публічної антизахідної активності. Європейці почали то низько вклонятися у бік Кааби, то гордо розгинатися до повного прогину.

Вже вкотре європейці, котрі зростили свої культурні цінності на гідропоніці політкоректності і просто максимальної взаємної толерантності, не в змозі відчути справжні причини мусульманського гніву на свою адресу і відокремити, загалом, незначний привід від цивілізаційної суті цього конфлікту.

Сотні років для історичного часу — це пилинка, ніщо. Нікуди не зникли як філософія хрестових походів, так і мрії про Великий Халіфат. Вони дещо видозмінилися і звучать різними мовами. Україна в цю історичну епоху вже зустрічалася (і зустрічатиметься ще) з необхідністю зрозуміти як причини поведінки людей Сходу, так і модель реагування західного суспільства.

Я свідомо розділив Схід і Захід на індивідуальне і суспільне, тому що в карикатурному скандалі, який вибухнув, образа мусульман (або те, що видається за таку) має яскраве особистісне забарвлення, у той час як Захід демонструє колегіальність і общинність у манері реакції на події. До того ж ця реакція видає публічну розгубленість. Ну звільнили редактора газети, який опублікував карикатури. Ну вибачився дехто з вищих посадових осіб. Але ж від Заходу вимагають не вибачень, а — не більше не менше — каяття. Не тому, що мусульмани люблять чимдуж принижувати людей іншої віри, вимагаючи від них дедалі більше самовикриттів. А тому, що суспільна комунікація східного або середземноморського типу містить у собі вже досить призабуту європейцями категорію особистої довіри.

Для європейців соціальний процес — це насамперед міжгрупові відносини. Група — його основний суб’єкт. Для групи європейців завжди будуть важливими дві складові: наскільки непохитні або наскільки потенційно змінювані цінності групи і наскільки законні чи незаконні принципи, які лежать в основі даної поведінки.

Для більш емоційної і реактивної (у сенсі швидкості реакції) східної людини камертоном, який визначає правильну тональність суспільної поведінки іншої групи, буде її ставлення до нього особисто. У цьому значенні східне світосприймання таке саме як північноамериканське: суспільство — це сума індивідів, їхні особисті реакції формують суспільні установки.

Старий Світ розвивався і продовжує розвиватися як колективна реальність. Усе б добре, та лише культурні виклики сучасності перетворюють цей любесенький буколічний малюночок — безжурне європейське співтовариство — у різновид утопії Мора або Кампанели.

Явище, про яке йдеться, називається соціальною категоризацією. Це означає, що людина групує об’єкти і явища за їхнім значенням у системі власних переконань. Людина класифікує і природні явища, але якщо до останніх вона може ставитися нейтрально, то до соціальної дійсності завжди — або позитивно, або негативно, але в будь-якому випадку яскраво.

Наслідком такої категоризації є соціальна ідентичність. Людина, розуміючи себе як члена групи, свідомо чи несвідомо приймає частину правил поведінки цієї групи. Західна людина — значно більшою мірою, ніж східна. Тому що словосполучення «загальні права людини і громадянина» парадоксальним чином перетворилися з дуже індивідуальної категорії в маловиразний соціальний бренд.

Соціальні стереотипи дуже важливі для того, щоб група могла зафіксувати і підтримати свою відмінність від інших груп. Хоча слово «стереотип» у нашому євроазіатському мисленні має негативний відтінок, проте завдяки наявності стереотипів групам вдається досягати своїх цілей — порівнюючи, критикуючи, долаючи і поглинаючи інші групи.

Таке психологічне підгрунтя карикатурного конфлікту. Якби не спалахнув цей, неминуче виник би подібний. Адже були ж багато років тому серйозні хвилювання поміж сикхів, що мешкають у Великобританії, яким намагалися заборонити носити відзнаки своєї віри. А до них, окрім довгого волосся, бороди, тюрбана і гребеня, належав ще й великий кривий ніж. Британці швидко зрозуміли, чим це може обернутися, і зробили вигляд, що пожартували. Конфлікт миттєво вичерпався.

Але ж то британці, котрі за цілу епоху колонізації Індії наробили безліч тупих імперських помилок, досить безславно відтіля пішли, але, як стара і мудра нація, взяли з цього багато корисних уроків (достатньо почитати вірші Кіплінга). Материкова Європа має мозаїчний досвід розуміння Сходу, в основі якого — знову ж таки хрестові походи, до слова сказати, невдалі і безглузді. І ще пізній колоніальний досвід, який грунтувався на марнолюбних спробах позмагатися з Великобританією.

Європейці дивуються, чому після офіційних вибачень вони ще досі бачать на екранах телевізорів юрби мусульман, які палять їхні національні прапори. Так само ще зовсім недавно вони не розуміли прихованих причин масових підпалів своїх автомобілів.

Як нам до цього ставитися? Із запальністю Сходу чи зі стриманістю Заходу?

Давайте за порадою безсмертного Гоголя, даною ним у «Тарасі Бульбі», «обернімося» на себе. Згадаємо... не підберу навіть цензурного слова, людожерське ставлення комуністичної влади до християнської релігії, її храмів, священиків і віруючих. Ще років п’ятнадцять тому будь-який правозахисник (а тоді це було круто!) з легкістю перерахував би всі ленінсько-сталінські бузувірства — починаючи із Соловків і закінчуючи гоніннями на греко-католицьку церкву аж до «перебудови».

Пригадаємо юрби лекторів, агітаторів і пропагандистів, котрі через товариство «Знання» і вроздріб боролися з «опіумом для народу». Комсомольсько-вчительські патрулі, які чергували у релігійні свята біля церков. Попів — політичних збоченців, які доносили на своїх мирян у КДБ. Чекістів у рясах, які працювали під цим прикриттям за рубежем. Цілування патріархів із генсеками...

А тепер пригадайте: чи обходилося у ті часи хоч якесь друковане видання без антирелігійної карикатури?

А тепер згадайте: може, хтось із наших співвітчизників відреагував на все це печатне, а точніше — непечатне свинство так, як це зробили мусульмани сьогодні?

Звісно, були мученики за віру. Були священики, які пішли в підпілля. Були люди, які поважали і допомагали і першим, і другим. Але я кажу про цілком побутову реакцію, адже в протилежному випадку на Сході повинні були б протестувати лише всебічно освічені мулли і радикально налаштовані учні медресе — їхніх семінарій. Йдеться про ідентичність особистості, яка категорично не бажає приймати західні правила гри, які нав’язуються усьому світу.

Навіть якщо перенести суперечку про цей конфлікт у сферу глобалізму-антиглобалізму, суть проблеми все одно зведеться до того, що Захід перестав відчувати світ серцем, воліючи розуміти його розумом.

Українці намагаються зробити свій вибір між світоглядом і світосприйманням настільки, наскільки їх підштовхує до цього життя. Поки що, загалом, не дуже підштовхує. Емоційність і споглядальність роблять виступи наших політиків практично неперекладними іншими мовами. Практична кмітливість і тверезість оцінок у зовнішньополітичній поведінці (підписання угоди про газ, конфлікт навколо маяків у Криму) ставлять у безвихідь наших східних сусідів, котрі щиро вважають, що ми такі самі азіати, тільки дуже ополячені.

Світоспоглядання припускає, що ми повинні розділяти обурення пересічного мусульманина з приводу жарту, який стверджує: через численність шахідів у мусульманському раю тимчасово закінчилися незаймані дівчата. А світосприймання пропонує пригадати, що ці самі шахіди разом із собою рвуть на шматки десятки безневинних людей. І що від цього ми теж не дуже застраховані.

Український світогляд, який бачив мерзенні карикатури сам на себе і на інших, начебто б такий толерантний і близький за формою вираження до європейських стандартів. Хоча, швидше, це звичайне історичне боягузтво — важко визнати, що доводилося десятиліттями миритися і допомагати самовідтворюватися одному із найбільш мерзенних політичних режимів на землі. Наше світосприймання відразу поспішає на допомогу, підказуючи, що для цього були вагомі причини, невідворотні обставини та інші подібні «відмазки».

Незрозуміло, за які заслуги історія настільки милостива до українців, що терпляче показує їм на навчальній дошці Заходу всі прописні і розділові знаки, як несумлінним, але чимось симпатичним учням.

Ми не повинні якось негайно по-мавпячому реагувати на факт, котрий нас безпосередньо не стосується. Але ми зобов’язані, йдучи в Європу, зберегти відчуття «шляху серця», притаманного Азії. Можливо, у цьому і є наша місія як нації і як держави. Адже в стані нинішньої соціально-політичної лоботомії, заохочуваної політиками, коли серце і розум, особисті устремління і громадянська відповідальність не лише керовані самі по собі, але ще й підвладні маніпуляціям, нас сприймають як клоунів і Схід, і Захід. Веселих, різнобарвних, кумедних... Залишилося тільки, пардон, голову в дупу засунути...