ПРАВО НА РІДНЕ СЛОВО ЩЕ РАЗ ДО ПИТАННЯ ДОЦІЛЬНОСТІ НАДАННЯ РОСІЙСЬКІЙ МОВІ СТАТУСУ ОФІЦІЙНОЇ

Можна проводити багато різних соціологічних опитувань і соціальних досліджень, але реальність очевидна: головною ознакою мовної ситуації, що склалася в сучасному українському суспільстві, залишається українсько-російська колективна та індивідуальна двомовність. Вона поширюється майже на всю територію України. При цьому в окремих регіонах одна мова майже повністю витісняє другу. В деяких інших — одна мова обслуговує вищі функції соціального життя, а другій відводиться місце лише у сферах повсякденно-побутового вжитку.

Розшарування регіонів, що склалося історично, супроводжується максимальною поляризацією Заходу (Галичина) та Сходу (Донбас) і Півдня у мовному протистоянні. На територіях Донецької, Луганської, Запорізької, Одеської та Миколаївської областей неодноразово сесії місцевих рад стихійно проголошували офіційний статус російської мови. В Автономній Республіці Крим російська, українська, кримськотатарська співіснують як три державні мови, офіційною ж визнано російську.

Україномовним і надалі залишається здебільшого сільське населення країни (йдеться про двомовні регіони). Якщо брати урбаністичне середовище, то україномовним воно є лише в західних регіонах. У великих містах Сходу, Півдня, в окремих регіонах Центру України української мови у вжитку практично немає. Її нечисленними носіями тут можуть виступати працівники сільськогосподарських підприємств, представники інтелігенції, переважно з письменницького середовища, деякі діячі культури й мистецтва, науковці-гуманітарії або діячі відповідних соціальних рухів, політичних партій української національної орієнтації. Останнім дуже часто протистоять російськомовні представники партій лівого напряму.

Не стала українська поки що й робочою мовою «істеблішменту» — тієї самої влади, що свого часу проголосила офіційність та обов’язковість мови. Упродовж останніх років українізація владних структур помітно пригальмувала. Сферами реального функціонування української загальнонародної мови залишаються родинно-побутове мовлення та художня література, а також певна частина центральних та регіональних медіа.

Втім, і тут доречним буде уточнення, що факт українського мовлення наших ЗМІ — писемного та усного — не завжди означає, що мовлення це досконале й висококультурне. Адже для багатьох столичних журналістів українська — така собі іноземна мова, якою вони змушені заробляти на хліб. У побуті, у спілкуванні рідною залишається російська.

Тим часом українськими землями впевнено «крокує» суржик. Причому це стосується не лише Сходу та Півдня України. Чистота української мови в Галичині є міфом: в авангарді вживання суржику йдуть галицькі села і міста. Кожне четверте-шосте слово населення Львівщини, Тернопільщини як не польське, то російське.

За офіційними даними (перепис населення 2001 року), з 48,5 млн. осіб, що живуть в Україні, 8,3 млн., або 17,3%, — росіяни; 2,7 млн. — представники інших так званих «національних меншин»; 14,3 млн. осіб, або 29,6%, — майже третина населення України — вважають своєю рідною мовою російську. Ця кількість відповідає кількості населення середньої європейської держави.

Близько 30% усіх жителів міст України — росіяни. А в ряді регіонів вони становлять понад 50% населення. Так, у Криму 67% населення — росіяни, у Донецькій області — понад 55%, Луганській — понад 55%, Харківській — понад 45%, Дніпропетровській — понад 45%. У Києві живуть майже 600 тис. росіян.

До того ж, за даними соціологічних опитувань (Інститут соціології НАНУ), 2002 року майже 2/3 населення країни в побутовому спілкуванні використовували російську мову, при цьому виключно російську — 34,5%, російську чи українську, залежно від обставин — 26,8%.

Останнім часом Європейська спільнота розглядає російське питання в Україні, Прибалтиці через призму дотримання прав людини в кількох аспектах. У першу чергу — в правовому та духовно-культурному.

Юридичний аспект полягає в масових порушеннях конституційних прав людини стосовно близько 9 млн. росіян, що живуть в Україні, у сфері використання мови, права на одержання освіти рідною мовою, політичних прав, отримання інформації.

Не менш важливий і гуманітарний бік проблеми. Йдеться про незграбні спроби нав’язування українізації, тотальне витіснення російської мови з деяких сфер громадського життя України, особливо з освіти, в т.ч. науково-технічної.

В Україні не залишилося жодного (!) вузу, що має офіційний статус російськомовного. Усі вступні іспити у вузи відбуваються, як правило, державною, тобто українською мовою. Це змушує батьків віддавати дітей до українських шкіл, де-факто порушуючи їхнє право на навчання рідною мовою. За державний кошт відкриваються безплатні українські гімназії, ліцеї та курси, що полегшують вступ до вузів. Є аналогічні заклади з російською мовою викладання, але вони приватні і платні.

Дискримінація дітей за мовною ознакою торкнулася навіть найменших. Так, відсоток дітей, що мають можливість відвідувати російськомовні дитячі садки, останніми роками скоротився з 70 до 1%. Це особливо страшно: малят позбавляють національної ідентичності з перших же років свідомого життя, породжують елементи мовного протистояння в сім’ї, цинізм та нігілізм у ставленні до мови.

Відзначимо, що в багатьох школах і вузах викладання гуманітарних дисциплін, насамперед історії, базується на антиросійських позиціях. Так, тільки Фонд Сороса випустив понад 90 найменувань (!) підручників і посібників з історії (підготовлених в основному канадською діаспорою), де Росія зображується головним історичним противником України.

Ще в 1918 році теоретик побудови української незалежної держави В’ячеслав Липинський попереджав: «Нація для нас — це всі мешканці даної землі і всі громадяни даної держави, а не «пролетаріат» і не мова, віра…», «…говорити українською мовою і репрезентувати народ — це замало для того, щоб збудувати українську державу…». Липинський ніби деяких сьогоднішніх політиків застерігає «…прикривати свою духовну пустку і своє політичне руйнівництво: отже зрадництво, хиткість, безвольність, отаманію, самозакоханість, кар’єризм, здекласованість — фанатичними вигуками про «Неньку Україну», про «рідну мову», про «ми Українці», про клятих «Московітів і Ляхів» і т.п. Борони Вас, Боже, від такого роду «націоналізму», який може принести тільки те, що вже приніс: руїну України».

Російськомовне, у першу чергу — корінне російськомовне, населення України пережило первісний шок обвинувачень у чужинстві, на певний час зайняло вичікувальну оборонну позицію. Більше того — процес стрімкого зубожіння всього населення України призвів до того, що проблема порушення основних прав і свобод за мовною ознакою взагалі тимчасово відійшла на другий план. Однак не можна не розуміти: така вичікувальна, оборонна позиція є тимчасовим явищем, і питання лише в тому, як багато часу мине до моменту, коли ця позиція може змінитися. Причому змінитися кардинально — аж до діаметрально протилежної.

Ставка на конфронтаційну політику в межах мовного поля країни не тільки недалекоглядна, а й гранично небезпечна. Вона загрожує катастрофічним розколом у суспільстві й усіма тими наслідками, що вже не раз нам демонструвала історія, в т.ч. новітня (Придністров’я, Абхазія, Карабах…)

Особливу тривогу викликає послаблення конституційних основ культурно-мовної рівноправності громадян України шляхом вибіркового застосування положень тільки першої та другої частин статті 10 Конституції України при повному ігноруванні її третьої частини, що гарантує «вільний розвиток, використання й захист російської, інших мов національних меншин України».

Відстоюючи право російської мови в Україні, необхідно пам’ятати найважливіший момент — російська мова є в Україні корінною. Роль Києва і Львова в її становленні, розвитку та кодифікації не менш значуща, ніж роль Москви чи Петербурга.

На нашу думку, зміна статусу російської мови, надання національним групам (компактно розташованим) права вільного використання, навчання рідною мовою багато в чому сприяли б розв’язанню низки складних соціально-економічних проблем, зняттю соціально-класової напруги.

До того ж для України забезпечення прав національних меншин є актуальною проблемою насамперед прикладного характеру. Вступ до Ради Європи не тільки додає Україні нових прав, а й покладає на неї всю повноту відповідальності за підтримання безпеки й стабільності як в Україні, так і в регіоні та зобов’язує виконувати взяті на себе міжнародні зобов’язання. Зокрема й ті, що визначаються ратифікованою нинішнього року Європейською хартією регіональних мов або мов меншин.

Основою для наближення до європейських норм у мовному питанні може стати остаточне раціональне розв’язання питання статусу російської мови в Україні. При цьому може бути використаний міжнародний досвід гармонійної мовної політики.

Так, зокрема, у Фінляндії кількість шведів у відсотковому співвідношенні значно менша, ніж росіян (і російськомовних осіб) в Україні, однак шведська мова визнана в цій країні другою державною. У моноетнічному й націоналістичному Ізраїлі дві державні мови — іврит і арабська.

Існує також приклад Ірландії, де, незважаючи на обтяжені історичною спадщиною відносини з англійцями, англійська залишається мовою переважної більшості населення і має рівний з гельською (ірландською) мовою офіційний статус. За конституцією Ірландії, всі закони мають прийматися у двох варіантах — англійському та ірландському, і обидва варіанти мають бути підписані президентом та оприлюднені як офіційні.

Заслуговує на увагу досвід Придністров’я, здобутий у кривавому протистоянні, де мовам трьох основних національних груп (молдаван, українців, росіян) надано державний статус. Такий підхід усунув навіть потенційну можливість міжнаціональних конфліктів, сприяв консолідації суспільства й спрямуванню його зусиль на вирішення економічних проблем.

В Україні надання російській мові офіційного статусу, що випливає із зобов‘язань дотримання прав людини, конституційного захисту російської мови, могло б сприяти не тільки утвердженню міжнаціональної толерантності й плюралізму вітчизняних мов та культур, захисту суспільної моралі, психіки та здоров’я від негативних наслідків поширення закордонної псевдокультури, ворожої світосприйманню нашого багатонаціонального народу. Такий крок сприяв би взаємній самоідентифікації української й російської культур у їх справжній, гідній ролі — без надання одній із них державної і культурно-духовної винятковості та віддалення іншої до становища закордонної. Реальним стали б визнання України перед світом як консолідованого культурного суспільства з високим рівнем розвитку всіх національних мов і культур, запобігання однобічним трактуванням, суб’єктивістським оцінкам, усунення упереджень і недоброзичливості в подальшому розвитку рівноправного та продуктивного українсько-російського співробітництва.

Відтак ми переконані, що надання офіційного статусу російській мові переведе правові відносини навколо російської культури в Україні з заборонених, обмежувальних, конфліктопровокуючих норм на позиції гідної правомочності і практичного використання цієї мови й культури у всіх сферах державного життя. А це, в свою чергу, приведе до зміцнення громадянського миру, суверенітету й безпеки Української держави.