Позашкільне виховання. 16 років по тому

Поділитися
Пам’ятаєте, як колись після школи всі дівчатка поспішали співати, танцювати, в’язати, а хлопчики майструвати літаки та кораблі, грати на барабанах і готуватися до походу в гори...

Пам’ятаєте, як колись після школи всі дівчатка поспішали співати, танцювати, в’язати, а хлопчики майструвати літаки та кораблі, грати на барабанах і готуватися до походу в гори. Крім цього, прямуючи до секції, всі намагалися перевести бабусю через дорогу і поступитися місцем в автобусі. А за межами школи, здавалося б, невиправний двієчник і недбайло ставав членом команди і другом.

Сьогодні, напевно, кожному доводилося бачити старшокласника з ранцем на плечах і пивом чи сигаретою в руці. Дітьми, котрі дихають клеєм прямо на вулиці, уже нікого не здивуєш. Це те, що ми бачимо. А ще є статистика. За останні десять років майже вдвічі зросла кількість поставлених на облік неповнолітніх школярів, які вживають наркотики. Кожний другий злочин, скоєний неповнолітнім, тяжкий. Понад половина засуджених неповнолітніх на момент скоєння злочину ніде не навчалися і не працювали. Їх кількість порівняно з 1990 роком зросла на 40,4%.

Наукові та соціологічні дослідження показують, що така картина — наслідок поганого виховання, неправильної організації вільного часу молодих людей, низького культурного рівня та розмитості ціннісних орієнтирів. І це закономірно. Адже сьогодні українським дітям, які здебільшого не бачать батьків цілими днями й у кращому разі перебувають з бабусями та дідусями, в обов’язковому порядку дають лише освіту, але не виховують. І якщо вдуматися в те, що записано в Основному Законі держави, то виходить, що з дитини, обділеної з якихось причин увагою дорослих, за не найгірших обставин виросте нечема, котрий має поняття про логарифми, бо виховна роль у нас лежить на позашкільній освіті, а вона не є обов’язковою.

Конституція декларує рівний доступ до позашкільної освіти. Проте, як стверджують науковці, експерти й самі працівники позашкільних закладів, найчастіше в країні немає або рівного доступу (популярні гуртки платні), або тієї ж таки якісної позашкільної освіти з мережею закладів, які можуть зацікавити сучасну дитину.

Звернімося до цифр. Мережа позашкільних навчальних закладів (без спортивних шкіл), які перебувають у сфері впливу Міністерства освіти і науки, із 1524 у 1991 році скоротилася до 1481 у 2005-му. З клубами за місцем проживання та кімнатами школяра, що їх координує Міністерство у справах сім’ї, молоді і спорту, ситуація гірша — тільки з 2003 року припинили своє існування 150. Відкриваються і нові позашкільні заклади. Наприклад, за останній рік їхня кількість у сільській місцевості зросла на шість одиниць, в Одеській області за останні два роки — на три, у Дніпропетровській, Івано-Франківській, Київській областях і в Києві — на дві, а у Волинській, Харківській, Чернігівській, Миколаївській та Львівській — на одну. На жаль, це зростання все одно не компенсує скорочення мережі в цілому. Як контраргумент Міністерство освіти і науки наводить такі дані: попри значні втрати в середині 90-х, нині відсоток дітей із загальної кількості дітей шкільного віку, залучених у позашкільну освіту (порівняно з 1991 роком), зріс на 0,6%. Добре, що дітей вдалося «повернути», але чому ж за такої складної ситуації в країні з неповнолітніми не вдалося залучити більше дітей? Адже позашкільними закладами в Україні охоплена тільки четверта-п’ята частина всіх дітей шкільного віку, тим часом у Росії — близько 40%, а в Бельгії близько 40—
50% дітей відвідують різні клуби при школі.

Перші камінці нового будівництва

Наукові співробітники, які вивчають цей напрям, кажуть, що в перші роки незалежності позашкільну освіту накрила хвиля проблем. Луїза Ковбасенко, науковий співробітник лабораторії діяльності позашкільних навчальних закладів Інституту проблем виховання Академії педагогічних наук України, яка була в перші роки незалежності головним фахівцем із цього напряму в Міносвіти і науки, каже, що фінансування капітального будівництва тоді відразу припинилося, а всі сили були кинуті на збереження мережі. «Тоді по всій країні почали відкриватися нові державні структури, різні комітети і відомства, наприклад, з питань боротьби з наркоманією та безпритульними, — розповідає Луїза Іванівна. — Їм потрібні були приміщення. У шкіл забирати не можна, і тоді почалася війна за найкращі приміщення позашкільних закладів. Як хапали заводи, фабрики та гроші, так хапали й приміщення. Наприклад, у Києві будинок станції на Кловській хотів забрати підкомітет з питань боротьби з корупцією. Таким чином, мережа позашкільних закладів скоротилася не тому, що їх знищили, а тому, що реформували. Ми писали листи, що це робилося без дозволу Міносвіти. За перші роки незалежності ми навіть збільшили кількість закладів, оскільки взяли під свій контроль десятки покинутих профспілкових клубів».

Шторм трохи вщух, і держава почала активніше звертати увагу на позашкільну освіту. За перші роки незалежності була розроблена низка нормативно-правових документів, які регулюють діяльність у цій сфері («Освіта», «Україна ХХI століття», Концепція позашкільної освіти, Положення про позашкільний навчальний заклад). Одна з основних заслуг того часу — позашкільну освіту визнали складником безперервної освіти. Проте, як кажуть експерти, значною мірою все це мало декларативний характер. Проривом став Закон «Про позашкільну освіту», що з’явився на світ через десять років після здобуття незалежності! Тепер це — гордість України, адже тільки в нас з усіх країн колишнього СРСР є такий закон. У 2002 році уряд ухвалив Програму розвитку позашкільних навчальних закладів на 2002—2008 роки, дію якої в жовтні 2006 року Кабміном було рекомендовано призупинити та включити в Державну програму освіти на 2007—2011 роки. У Міносвіти вважають, що це тільки на краще, адже фінансування в такий спосіб подовжено на три роки. А от за словами Тетяни Свірської, директора Київського палацу дітей та юнацтва, голови асоціації позашкільних закладів України, члена президії Європейської асоціації закладів дозвілля і просто людини, яка за обов’язком служби однією з перших мала відчути позитивну дію цієї програми, «якби сьогодні абсолютно чесно можна було підбити підсумки виконання цієї програми, то, гадаю, хвалитися було б нічим. Звернення нашої асоціації та Міносвіти, щоб залишити цю програму, не були почуті».

Про гроші та закон

Усе це зовнішня частина кульки, в якій містяться позашкільні заклади. Всередині теж цікаво. Перше і дуже важливе — питання фінансування. Наскільки позашкільні заклади сьогодні профінансовані, в Міносвіти не знають, мовляв, таких даних в Україні не збирають. Є окремі цифри. Крим, наприклад, профінансований на 10%.

З 2000 року за Бюджетним кодексом (ст. 91) позашкільна освіта фінансується на розсуд місцевих органів влади з місцевих бюджетів за 15 видами інших платежів, серед яких, наприклад, пожежна охорона, транспорт, ремонт доріг, місцеві програми з розвитку фізичної культури та спорту. Усе залежить від того, який з платежів у кожному конкретному районі вважатимуть важливішим. Коротше, в держбюджеті немає рядка про фінансування позашкільної освіти. В аналітичній записці, підготовленій Луїзою Ковбасенко і Ларисою Науменко, старшим науковим співробітником, докторантом кафедри управління освіти Національної академії державного управління при президенті України, сказано, що «окремі керівники місцевих органів виконавчої влади трактують ці положення Бюджетного кодексу України (ст. 89, 90, 91. — Ю.Б.), а також постанову Кабміну України від 5 вересня 2001 року № 195 «Про затвердження формули обсягу міжбюджетних трансфертів між державним бюджетом і місцевими бюджетами» (назва скорочена. — Ю.Б.) як повне скорочення фінансування позашкільних навчальних закладів».

Міносвіти зробило все можливе для вирішення цієї проблеми, і 15 березня 2006 року Верховна Рада ухвалила Закон «Про внесення змін до Бюджетного кодексу України», відповідно до якого в держбюджет повертався рядок про фінансування позашкільної освіти. Проте Міністерство фінансів вважало, що закон не доопрацьований, а на його реалізацію в 2007 році, за попередніми підрахунками, «необхідно спрямувати близько 0,7 млрд. грн.». У зверненні Міносвіти до Кабміну зазначено, що ухвалення закону є політичним рішенням: «Його ухвалення декларувалося президентом, прем’єр-міністром та міністром освіти і науки України. Упродовж шести років майже півтори тисячі позашкільних навчальних закладів, що перебувають у сфері управління Міносвіти, разом з органами управління освітою боролися за право на існування. Застосування до ухваленого Закону «Про внесення змін до Бюджетного кодексу України» права вето зумовить процес перепрофілювання позашкільних навчальних закладів, їхнє закриття, зменшення охоплення дітей позашкільною освітою і призведе в майбутньому до ліквідації системи позашкільної освіти — унікальної в Європейському освітньому просторі». Закон був ветований. На цей час — слово за бюджетним комітетом Верховної Ради, де нині знаходиться законопроект.

Проблема фінансування тягне за собою проблему матеріально-технічного забезпечення. Щоб заклад був цікавий дитині, а особливо «важкій», у ній має бути зібрано все найновіше та найсучасніше — наука і техніка сьогодні приходять у всі сфери. Це в ідеалі. А насправді добре було б мати бодай мотузки для туристів і туфлі для танцюристів. А якщо й цього немає, то чим може зацікавити дитину такий заклад? Наукові співробітники переконані, що близько 60% матеріально-технічної бази сьогодні перебуває у незадовільному стані. Щоб знати на 100%, потрібно провести паспортизацію закладів (останню на державному рівні проводили 1989 року). А тим часом питання забезпечення позитивно вирішується там, де на місці активний директор.

Про людей,
які продовжують працювати всупереч грошам і закону

Ентузіастом у позашкільному закладі має бути не тільки директор, а й усі співробітники. Хоча зарплата позашкільника ще менша, ніж у педагога в школі, бо він нижчий за соціальним статусом. Крім того, методист позашкільного закладу не має права піти на пенсію за вислугою років. Адже методист — це «вчитель» педагогів. Тетяна Свірська каже, що є приклади, коли доплата від держави керівникові колективу із званням «зразковий» чи «народний», під чиїм керівництвом працює до 10—15 педагогів і виховується близько 500 дітей, становить 16—19 грн. Така ситуація призводить до старіння кадрів. І те, що в педагогічних університетах нині з’являються спеціалізації «керівник гуртка» і створюються нові кафедри, навряд чи може змінити той факт, що дозволити собі працювати в позашкільному закладі може тільки той молодий фахівець, який має серйозну матеріальну підтримку родичів. Адже хороший педагог особливо важливий для позашкільного закладу. Якщо в школі дитина повинна слухати вчителя, навіть якщо останній їй нецікавий, то в позашкільному закладі діти до поганого викладача не прийдуть. Авторитетний керівник — єдиний аргумент для дитини. Він друг, порадник, наставник, мама й тато разом узяті. Крім того, позашкільник повинен мати енциклопедичні знання, почуття гумору, бути психологом від Бога, часто працювати позаурочно, а також уміти знайти індивідуальний підхід до кожної дитини. Наукові дослідження показують, що близько 40% молодих педагогів можуть назвати себе спеціалістом-позашкільником тільки через п’ять—сім років роботи в такому закладі, а близько 60% — тільки через 10. На наукових конференціях з позашкільної освіти в останні роки ті самі обличчя.

Проте навіть якщо ситуація зміниться кардинально, навряд чи позашкільна освіта зможе вирішити всі проблеми виховання дітей. Адже один-єдиний яскравий образ чи подразник може вплинути на дитину більше, ніж систематичне вдовбування якихось правил. І картина, яку ми бачимо сьогодні на вулиці, свідчить, напевно, і про погану реалізацію закону «Про суспільну мораль» (особливо стосовно реклами і телебачення), і про моральне здоров’я дорослих, котрі є прикладом для своїх дітей.

План дій

Наукові співробітники вважають, що ситуація з позашкільною освітою в цілому зміниться лише тоді, коли на державному рівні відпрацюють національну ідею — якого громадянина ми повинні виховувати. Те, що заклади позашкільної освіти не просто місця, де танцюють і співають, а єдині на сьогодні інститути виховання дитини, має бути не просто задекларовано, а підкріплено діями. Інакше усе, як і раніше, залежатиме від конкретних чиновників на місцях та їхнього ставлення. Гроші з бюджету так і спрямовуватимуться на боротьбу з наркоманією, СНІДом, безпритульними і правопорушниками, а не на превентивні заходи та виховання законослухняних і високоморальних громадян.

Необхідно розробляти програму реформування цієї гілки освіти, передусім створити координаційну раду з позашкільної освіти (яка, до речі, відповідно до Програми розвитку позашкільних навчальних закладів на 2002—2008 роки, уже давно має існувати). Адже після того, як позашкільні заклади виявилися розкиданими по різних міністерствах і відомствах, їхнім співробітникам і управлінцям стало важко узгоджувати свою роботу. Далі, вважають науковці, неодмінно потрібно поновити збір статистики на належному рівні: щоб вирішити проблему, її потрібно добре проаналізувати. Необхідно створити бази даних по кожному місту — які є позашкільні заклади, платні вони чи безплатні, в якому районі діють. Ця інформація має бути доступна для батьків і дітей через інформаційні центри. І обов’язково в Україні має бути омбудсмен із прав дитини. Від держави має виходити ініціатива щодо залучення меценатів до цієї сфери.

І ще раз про важливість питання

Про це свідчить і той факт, що наша система позашкільної освіти справді унікальна. Західні колеги-позашкільники (або, як це в них називається, працівники неформальної або додаткової освіти) не перестають стверджувати, що цю систему просто необхідно зберегти. Адже якщо Білорусь і Росія рухаються приблизно в одному напрямі з нами, то Польща, Чехія та інші західні країни колишнього радянського блоку цю систему май­же втратили й працюють, як у країнах Центральної і Західної Єв­ропи, де секції та гуртки платні й доступні далеко не всім. У Прибалтиці діє принцип «гроші ходять за дитиною»: секції та гуртки відкриваються на основі грантів. Є замовлення від батьків на такий гурток — проводиться конкурс, найкращий колектив відкриває гурток, а коли грант закінчується, гурток закривається.

І останнє — залишається сподіватися, що закон «Про внесення змін до Бюджетного кодексу», який вирішує сьогодні дуже багато проблем і від якого значною мірою залежить не тільки розвиток, а й існування мережі позашкільних закладів, буде швидко доопрацьований і ухвалений Верховною Радою.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі