Повірити в добрий світ

Улаштувавшися за столами, на стільцях, на підлозі, озброївшися фломастерами, олівцями та ручками, дорослі й діти зосереджено малюють. У всіх — однакові великі аркуші паперу, на яких зображено силует людини. Але кожен художник надає своєму чоловічкові неповторних рис. Потім паперові хлопчики й дівчатка вишиковуються у довжелезний ряд, узявшись за руки. Більшість їх усміхаються...

Розважаються й діти. Зал ресторану «Чіполліно» в Київському театрі ляльок повністю віддано їм. Ігри, подарунки, солодкий стіл, спілкування — все це особливо цінуєш, коли значна частина твого життя минає у лікарняній палаті, у виснажливій боротьбі з хворобою, ім’я якій — рак.

У залі зібралися і ті, хто тепер лікується, і ті, хто вже одужав. Спілкуючися, граючись із однолітками, які вилікувалися, хлопчики й дівчатка, котрі проходять курс нелегкого лікування, бачать: хворобу можна подолати! Тихенько перемовляються мами й бабусі (переважна більшість дітей прийшли сюди саме з ними)...

— Щоб міцніла віра в одужання, і діткам, і їхнім батькам необхідно бачити позитивні приклади, — зазначила ведуча свята, психолог-психотерапевт Наталя Заболотна. — А ще ми хотіли показати хлопчикам і дівчаткам, що вони не самі, що поруч із ними — чуйні й доброзичливі люди. Нехай, узявшись за руки — і буквально, під час знайомства одне з одним, і символічно, склеюючи гірлянду паперових чоловічків, — вони відчують взаємну підтримку...

***

— Діти різного віку переживають онкозахворювання неоднаково, — розповіла психолог. — Найменшенькі ще не розуміють, що з ними коїться. Вони багато часу проводять у лікарні, але хвороба для них — щось буденне, на кшталт грипу, хоча лікування і не найприємніше. Батьки кажуть їм, що вони тяжкохворі, але діагноз і можливість смерті приховують. Проте постійно приховувати неможливо. Якось батьки 14-річного підлітка запевняли мене, буцімто їхній син не знає, що від онкозахворювання можна померти. Це, звісно, не так. Старші діти спілкуються одне з одним, бачать і розуміють, що діється із сусідами по палаті, дивляться телевізор, сидять в Інтернеті. Їм набагато важче, ніж малечі, адже вони знають.

Проблема в тому, що з ними про це ніхто не хоче говорити. Батьки бояться злякати, та й не знають, як обговорити з дитиною таку болючу тему, на контакт із психотерапевтами самі не йдуть. І хворі діти, і їхні мами з татами бояться глянути у вічі страшній правді, витісняють її зі свідомості, замовчують...

Та проблеми нікуди не зникають. Діти виснажені тривалим лікуванням, сумують за рідною домівкою. Вони змінюються зовні, худнуть, у них випадає волосся, їх постійно нудить — і це привід для серйозних переживань... Не додають оптимізму і конфлікти в сім’ї — особливо якщо тато, не витримавши постійного страху й напруги, розлуки із сім’єю або з якихось інших причин, іде від мами. І ось діти, на долю яких випало стільки труднощів, просто перестають вірити у щасливий кінець. Вони відчувають втому, апатію, небажання лікуватися...

У такі кризові моменти дуже багато залежить від підтримки батьків, їхньої наполегливості й віри у щасливу розв’язку.

— Що б ви порадили батькам, у яких на руках тяжкохвора дитина? Як себе поводити, аби вселити їй віру в хороше?

— Насамперед потрібно вірити самому. Якщо мама в це вірить, якщо вона спокійна, врівноважена, то цей стан передасть­ся й дитині.

Ще б я порадила просто розмовляти з дитиною. Серйозно, щиро й відверто, як із дорослим, — тяжкохворі діти дорослішають швидко. Називайте речі своїми іменами, не давайте дитині залишитися наодинці зі своїми страхами і тривогами. Слухайте її. Кажіть, що переживаєте, що вам теж тяжко, але ви вірите, що все буде гаразд. Що ваша дитина — любима й чудова, що ви не самі — вдома є люди, які вас люблять і підтримують. Будуйте спільні плани на майбутнє. Загалом, і батьки, і дитина в цій ситуації мають бути опорою одне для одного.

— А якщо до онкологічного відділення потрапляє вихованець дитбудинку, у якого батьків немає? На що опиратися йому?

— Насамперед на себе. Та насправді ситуація така, що в лікарнях, де живуть і лікуються хлопчики й дівчатка з інтернатів, спільне лихо об’єднує всіх у велику родину. Мами, виховательки піклуються про всіх дітей без винятку... Важливо, щоб дитина готова була таке піклування прийняти, відкрилася, повірила в доброту світу. А з цим, на жаль, нерідко є проблеми. Адже діти, яких покинули батьки, втратили довіру до оточуючих, натомість у них накопичуються злість, обурення, образа, що аж ніяк не сприяє боротьбі з хворобою. Цим дітям потрібен особливий підхід, допомога досвідченого психолога, психотерапевта...

***

Щоб подолати хворобу, важливо не тільки відчути підтримку ззовні, а й відшукати її в собі. Уважно прислухатися до своїх почуттів, висловлювати їх — словами і через творчість. А ще — не замикатися в собі, чуйно ставитися до оточуючих, піклуватися про них.

Одним із завдань на зустрічі в «Чіполліно» було написати листи з побажаннями дітям, котрі залишилися в лікарні і не змогли прийти на свято. «Ты помоги тому, кому труднее, и сразу станет легче самому», — співається в мудрій пісеньці з фільму-казки «Золоте курча». І це справді так — розуміючи, що можеш зробити щось для інших, набуваєш упевненості та внутрішньої сили...

Ще одне завдання-гра — «Чарівна крамниця». Дітям пропонувалося «купити» у ній (намалювавши на аркушику) те, чого хочеться найдужче, а «розплатитися» чимось своїм, чого хотілося б позбутися.

— Сенс завдання — в моменті віддавання: позбутися чогось поганого, гнітючого, і одержати натомість щось хороше, — пояснила Наталя Заболотна. — Наприклад, віддаю хворобу — одержую здоров’я, віддаю негативну рису свого характеру — натомість одержую позитивну... Так людина програмує себе на позитив. Щоправда, менші дітки зрозуміли завдання занадто буквально — «купували», наприклад, комп’ютер або мобілку, а «розплачувалися» грошима... Ми просили батьків допомогти, пояснити малятам суть завдання, але вони особливої ініціативи не виявили. Може, не хотіли зайвий раз нагадувати дітям і собі про хворобу. Та й повірити у здійснення бажань, як у казці, дорослому важко, хоча багато що в нашому житті залежить від того, як себе налаштуєш, наскільки повіриш. Та хотілося б, звісно, щоб цю вправу, хоч подумки, зробили всі в залі...

***

Зустріч для дітей та їхніх батьків організували італійська благодійна організація Soleterre, українські фонди «Сподіваюся і вірю» та «Онколог». Ця зустріч має стати початком широкомасштабної пропагандистської кампанії «Рак переможемо!», про необхідність якої постійно говорять лікарі. І сім’ям, на долю яких випало випробування хворобою, і людям, здатним матеріально підтримати лікування дітей, важливо бачити, що онкозахворювання виліковуються і є реальні приклади цього. А дітям та підліткам важливо просто відчути, що світ — добрий, і дива — казкові й рукотворні — в ньому все-таки трапляються.