Постдемократична Європа: карикатури з натури

Публікації в данській газеті карикатур пророка Магомета сколихнули весь світ. Шал, торговельні війни та погроми, що чиняться ображеними віруючими, стають підставою для серйозних розмірковувань про долю Європи у ХХІ столітті, долю демократичних стандартів, до яких прагне долучитися Україна, долю свободи слова у глобалізованому світі.

У цій статті пропонуємо поглянути на три культурні стереотипи, що панують нині в європейській громадській свідомості. З їх допомогою можна пізнати сутність європейської моделі демократії і зважити, чи в усьому ці стандарти відповідають нашим власним уявленням про майбутній розвиток України. Однак важливо мати на увазі, що жодна з цих трьох моделей не існує окремо від інших, але кожна в різних пропорціях представлена у свідомості пересічного європейця.

Платон мені друг, але істина дорожча

Такою є філософія найбільш ліберальної частини європейців. Питання про те, що важливіше для Європи — свобода слова чи повага релігійних прав громадян, — ця категорія європейців вирішує на користь свободи слова.

Пояснень для цього існує декілька. По-перше, у державах, виплеканих на засадах демократії, кожен має право висловлювати свою думку, причому саме так, як він це вважає за потрібне. Якщо ж це ображає чиїсь почуття, то кожен може, на власний вибір: а) висловити свою думку в інших мас-медіа; б) звернутися до суду і вимагати сатисфакції; в) зрештою, просто ігнорувати недолугі образи.

Конфлікт із карикатурами ліберали вважають лакмусовим папірцем європейської демократії. Для більшості з них зміст карикатур — недолугий, безпардонний та непорядний, однак зміст у цій справі не відіграє вирішальної ролі. Йдеться про спосіб його передачі. Заборони для лібералів — це шлях до цензури і, як наслідок, — до авторитаризму та кінця Європи.

У чому ж вбачається така визначальна цінність свободи слова? Невже без неї Європа не може повноцінно існувати? Власне, коріння свободи слова прихильники лібералізму виводять із християнства. Христос для них був найбільшим вільнодумцем та радикалом: це він закликав не зважати на догми, це він виганяв торговців із храму, це він ішов по воді…

Малювання коміксів на Христа було б для лібералів абсолютно прийнятним явищем: тут немає місця запопадливому підлабузництву: не там стати, не так вклонитися, не те з’їсти чи сказати. Власне, сучасна канонізована церковність є для лібералів таким самим язичництвом, як і образи з приводу «нещасних» коміксів.

Цивілізоване суспільство не повинне мати заборон: хочеш вживати наркотики? — прошу; хочеш одностатеві шлюби? — прошу; хочеш право на смерть? — прошу…

«Яке варварство!» — подумаємо ми. Однак ні, зовсім навпаки. Ліберальні суспільства живуть на вкрай високому рівні самоорганізації та самоусвідомлення. Рівень інтелектуального розвитку вільного індивіда у ліберальному суспільстві можливо порівняти хіба лишень із рівнем його заможності.

Єдиною суспільною забороною в таких спільнотах є намагання обмежити свободу слова. Вільної особистості не може бути без вільної преси. Навіть якщо така вільна преса не завжди солодко-улеслива, навіть якщо вона колеться їжаком та по-коробовськи єхидно пече кропивою — все одно вона мусить існувати. Не буде вільної преси — не стане справжньої Європи.

Істина — мені друг, але життя дорожче

Друга поширена модель оцінки європейцями скандалу з коміксами полягає у намаганні щонайшвидше владнати конфлікт і змести всі наявні антагонізми під килим забуття. Ця категорія людей, яка сама живе за демократичними принципами свободи слова, визнає, що для належного співжиття між двома різними суспільствами — європейсько-демократичним та релігійно-патерналістським — необхідно шукати баланс для взаєморозуміння і примирення.

«Навіщо розбурхувати непотрібні конфлікти? Якщо вам така дорога свобода слова, то пишіть про себе самих! Не зачіпайте почуття інших!..» Ось де криється відповідь на болючі питання сучасної Європи: Інший… Хто він? Чи може він бути таким, як Ми?

Представники другої групи європейських суспільств щонайсильніше прагнуть не помічати існування Іншого. Ані погромлені авто у Франції, ані спалені амбасади не можуть бути свідченням конфлікту цивілізацій. Для цієї групи вони є лише проявом екстремістів, що злочинно спекулюють на почуттях вірних.

Зрештою, заповзятих європейських радикалів вони вгамовують справедливими посиланнями на історичні кривди, заподіяні в добу колоніалізму та фашизму європейцями своїм близьким і далеким сусідам, а отже, брак комфортного співжиття в Європі — це, в тому числі, й покута за гріхи минулого.

Позиція толерантності — найбільш миролюбна з усіх інших європейських політичних дискурсів. Шануючи коріння європейської цивілізації, представники цієї групи зводять його не до свободи слова, а до визнання і розуміння Іншого. Для них є злочином навіть натяк на дискримінацію у питаннях мови чи релігії. Права віруючих — недоторканні. Якщо карикатури ображають почуття індивіда — вони просто не повинні з’являтися в пресі.

Ця категорія європейців продовжує сповідувати цінності вільної Європи і вважати свободу слова її основою, однак заради спокою та злагоди вона готова поступитися цими принципами, оскільки шлях конфлікту — це шлях у нікуди. Вони не підтримують підпалів та погроз, вони хочуть миру собі і всьому світові.

Істина мені друг, а Платона я знати не знаю

Нарешті, третя група європейців — це найбільш заповзяті поборники будь-чого іншого. Не маючи особливого інтересу ані до свободи слова, ані до толерантності, вони дивляться на життя із власного вікна. Те, що (і кого) вони бачать у ньому, і визначає їхню реакцію на довколишні події.

Ця частина європейців підсвідомо втомлена від засилля і вторгнення Інших у своє віками усталене життя. Масовий наплив іммігрантів із мусульманських та пострадянських країн примушує їх бути уважними й стерегти-оберігати власну ідентичність. Вони з острахом сприймають тих, хто не сортує сміття, вживає багато алкоголю, збирає на смітниках стару побутову техніку й існує за рахунок соціальної допомоги.

Чужинці, що прийшли в Європу, не стали її частиною. Вони продовжують жити власним корпоративним емігрантським життям. Не вивчаючи мову, не шануючи культуру народу, серед котрого знайшли собі прихисток, вони стали настільки «європейськими», що відчувають Європу своєю Батьківщиною, однак залишаються «іншими», і ця «іншість» мусить толеруватися самими європейцями.

Однак не всі готові до щоденного співіснування з незвичним і небажаним світом. Ця категорія європейців висловлює своє категоричне «ні чужинцям». Проводячи паралелі з власним будинком, вони обстоюють своє право господаря на встановлення порядку та ладу в ньому.

Цю частину європейських суспільств заповзято обробляють ідеологи популістських партій. Понад те, їхня впливовість у Європі чимдалі зростає. До чого це може призвести — запитання риторичне. Як боротися з ксенофобією? Вочевидь, не ховаючи голову у пісок (особливо якщо довкола сам асфальт). Небезпека приходу до влади у Європі правих ідеологічних рухів — велика, і кожна підпалена амбасада насправді ллє воду на млин популістів.

Для таких не мають значення ані свобода слова, ані толерантність. Вони лише вміло інтерпретують почуття виборців і влучно підспівують, вириваючи із загального контексту необхідні ноти. Користаючи зі свободи слова, маючи вільний доступ до преси, популістські сили набирають дедалі більшої підтримки виборців.

Європейські інтелектуали дедалі більше переймаються питанням: що робити? Як знайти вихід із конфлікту цивілізацій? «А може, немає ніякого конфлікту? Можливо, річ тільки в некерованих рефлексіях окремих груп?» — кажуть одні… «Хтозна. Може, й так. Ось тільки що робити, якщо гасла популістів ставатимуть дедалі більш очевидними?» — б’ють на сполох інші.

***

Згаснуть підпали, забудуться образи, прозвучать вибачення, і Європа знову почне жити планомірним бюргерським життям. Однак якою прокинеться нова Європа? Чи не запанують у ній ксенофобія та замкненість? Чи не зійдуть нанівець усі багатовікові прагнення свободи слова та широта думки? Чи не прийдуть до влади популістські праві сили, які перетворять Європу у соціально-культурне гетто? На всі ці запитання світові ще належить знайти відповідь. Парафразувавши класика, визнаймо: «Якщо ви не хочете шукати відповідь — відповідь знайде вас!»…