ПОСОЛ ВІТЧИЗНЯНОЇ НАУКИ

Він належав до великої, сказати б, типово київської родини, в якій зійшлися шляхи польського роду Піскорських, росіян Саханських, українців Андрієнків та Кулішів. Родинна хроніка Піскорських зберегла імена й події з часів Польсько-Литовського князівства, однак дід і батько Володимира Піскорського вже не мали ані дворянських привілеїв, ані статків. Дід Карл служив у Києві на пошті, батько Костянтин — на газовому заводі. Певно, це від них успадкував Володимир, один із чотирьох дітей в сім’ї, демократизм переконань, звичку до праці і вміння терпіти нестатки. А втім, працювали охоче й заможніші Саханські: дві сестри Олени Степанівни, матері майбутнього вченого, вчителювали у Подільській жіночій гімназії в Києві. Брат разом із відомим інженером-будівельником Струве споруджував залізничний міст у Кременчуці та Ливарний міст у Петербурзі, 1886 року брав участь у створенні київського трамвая. Дружина Володимира Костянтиновича Піскорського, Зінаїда Захарівна Андрієнко, походила з дворян козацького роду: її прапрадід бився під Полтавою у війську гетьмана Данила Апостола, дід Хома Іванович і баба Марфа Василівна Куліші були кріпаками. Колись їх відвідав Тарас Шевченко, і ця подія стала родинною легендою...

Професор Піскорський писав свої праці здебільшого російською мовою. Він не був «свідомим українцем» у поширеному нині розумінні цих слів, проте належав до найвідданіших синів України.

У 1988 р. іспанському парламенту — кортесам — виповнилося 800 літ. Незадовго до цього (1977 р.) у Барселоні вийшла друком праця киянина Володимира Піскорського «Кастільські кортеси в перехідну епоху від середніх віків до нового часу (1188—1520)». Це було вже друге іспаномовне видання цієї книги вченого, якого вважають фундатором російської та української іспаністики. У передмові зазначено: «В 1930 р. завдяки зусиллям найвидатнішого медієвіста нашого часу Клаудіо Санчеса Альборноса побачив світ іспанською мовою твір про «Кортеси Кастілії» російського історика Піскорського, опублікований в його країні 1897 р. Однак і тепер, коли минуло півстоліття, думка Альборноса щодо «найкращого дослідження, яке можна прочитати про історію Кастільських кортесів», залишається слушною. Чи може бути вищою оцінка книги, перше видання якої з’явилося в українському місті Києві 80 років тому?.. Дослідження Піскорського, якому пощастило подолати всі бурі, — це той порт, куди повинен зайти кожен, хто насмілиться мандрувати бурхливими морями Кастільських кортесів середньовіччя. З трьох видатних діячів минулого сторіччя, котрі займалися цією проблематикою, — Мартинес Марина, Кольмейро та Піскорський, — останній, безумовно, залишається найсучаснішим. Не дивно, що виникла необхідність нового видання цього класичного твору, який давно вже став бібліографічною рідкістю».

А починався історик В.Піскорський у Київському університеті св. Володимира.

Як писав його сучасник, відомий український літератор Ігнатій Житецький, ще в ранні роки Володимир Костянтинович вирізнявся як «талановита, сумлінна, науково настроєна молода людина. Ще студентом його хвилювали історико-філософські проблеми». Увагу молодого дослідника привертає Флорентійська республіка початку XVI ст. Наречена Володимира в листі одного разу запитала: «Чому історія іншої країни? Чому така давня?» Відповідь міститься в передмові до першої наукової розвідки Піскорського «Франческо Ферручі і його час», написаної ще в студентські роки: «Нас цікавлять умови падіння демократичної республіки і ті політичні та соціальні обставини, за яких воно відбувалося...»

Безумовно, вирішальний вплив на формування наукових зацікавлень Піскорського справив його вчитель — професор Іван Васильович Лучицький та й весь напрям тогочасної російської історичної думки. Серед учнів І.Лучицького були ще й такі майбутні «світила», як Д.Петрушевський, В.М’якотін, Є.Тарле. Медієвістика виявлялася сучасною й актуальною наукою.

Діапазон досліджень Володимира Костянтиновича був широким. Не тільки історія Іспанії, Португалії, а й Італії, Англії, Франції, проблеми методології. Він відтворив історичні портрети Франческо Ферручі, Савонароли, Гарібальді, Гамбетти, Меттерніха, Бісмарка, Леонардо да Вінчі, Петрарки, Боккаччо. А проте головним об’єктом його наукових зацікавлень стала Іспанія. «Не буде перебільшенням сказати, — писав учений в одному з листів, — що з усіх країн латинського Заходу найменш вивченою є історія Іспанії». Володимиру Костянтиновичу, людині передових демократичних поглядів, імпонували волелюбний дух, гордість, темперамент іспанців. Він зачитувався Сервантесом, любив музику Бізе.

Після закінчення Піскорським Київського університету в 1890 р. його залишили на кафедрі для підготовки до професорського звання, а в 1893 р. він як приват-доцент був допущений до читання лекцій. Ще через три роки з ініціативи проф. Лучицького молодого вченого відрядили за кордон для закінчення магістерської дисертації і роботи в історичних архівах та бібліотеках.

До Європи Піскорський виїздив не раз. Головною метою цих мандрівок було ознайомлення з першоджерелами та участь у всесвітніх історичних конгресах. Вчений працював в Іспанії, Португалії, Франції, Англії, Німеччині. Відвідав Італію та Швейцарію. В його листах і щоденниках знаходимо живі і яскраві спостереження, пов’язані з перебуванням у Мадриді, Берліні, Лондоні, Лейпцігу, Парижі, Флоренції, Римі, Вероні, Лісабоні, Сарагосі. Труднощів у спілкуванні Піскорський не відчував, адже вільно володів європейськими мовами, у тому числі й польською (батько його — поляк), грецькою та латиною. Колеги називали Володимира Костянтиновича «зразковим працівником на європейський лад, майже панглосом».

Попрацювавши в архівах Саламанки, Ескуріала, Вальядоліда, Мурсії, Мадрида під час першої поїздки до Іспанії, Піскорський опублікував магістерське дослідження «Кастільські кортеси в перехідну епоху від середніх віків до нового часу» і отримав ступінь магістра, а через три роки захистив докторську дисертацію «Кріпосне право в Каталонії в середні віки»; 2 серпня 1901 р. йому було присуджено ступінь доктора всесвітньої історії.

Піскорський вирізнявся надзвичайною працьовитістю. Так, він ознайомився з Сіманкським архівом, де в 53 залах зберігалося 80000 в’язок паперів, з архівами Мадридської національної бібліотеки з її 150-томною колекцією рукописів. Піскорський, до речі, був першим іноземним ученим, якому дозволили працювати у королівському архіві Іспанії.

У Парижі Піскорський працював у Сорбонні, слухав лекції відомих учених Леже й Олара і захоплено занотував думку Луї Леже, який порівнював поезію Тараса Шевченка з творчістю Альфреда де Віньї. Мав також розмови з палеографом Шатільєном, соціологом Лакомбом. Був обраний членом Історичного товариства. Зустрічався у Перпіньяні з поетом Едгаром ля Бребі, секретарем-інспектором Академії Східних Піренеїв, який присвятив йому збірку власних віршів.

В Італії Піскорський побував у Римі, Ватікані, Ф’єзолє, Венеції, Флоренції. «Флоренція чудова, як мрія. Я страшенно задоволений, що нарешті я — в серці Італії». Неважко зрозуміти, як багато для Володимира Костянтиновича важила Флоренція, батьківщина Франческо Ферручі. Думками він не раз линув на землю героїчної Флорентійської республіки. Самі італійці забули і героя, і його 400-річний ювілей, а в далекому українському Києві палкий юнак на честь цієї події запросив свою кохану до театру і влаштував маленьке свято. В Італії Піскорський пробув недовго. Він не міг жити без діла. Ось і в Швейцарії не затримався. «Сьогодні я з висот... бачив майже всю Швейцарію, а назавтра вирішив виїхати відсіль. Дорого і нудно. Природа гарна, але з однією нею нецікаво. Розмаїте тутешнє товариство дратує манірністю» (з листа до дружини).

І все ж його перша незрадлива любов — Іспанія. Вперше Піскорський ступив на іспанську землю 18 березня 1896 р. Шлях його лежав через Францію — Орлеан, Бордо, Ірун. Привабливі краєвиди французького весняного пейзажу «злилися в єдине незабутнє уявлення про Францію як багату і життєрадісну країну. В цьому веселому пейзажі почувалося щось таке, що нагадувало рідну Малоросію... Нарешті приїхали. Розкішний, червоної цегли вокзал зі скляними склепіннями... Жалюгідна річечка Мансанарес, проти якої, я вважаю, Либідь набагато краща».

Мадридське і барселонське товариство, знайоме з діяльністю В.Піскорського, зустріло його доброзичливо. «Мій приїзд до Іспанії з метою вивчення за архівними даними її економічної історії викликав цікавість в тутешній громаді; в столичних і провінційних газетах з’явилися статті, присвячені мені і моїм дослідженням». Відбулися зустрічі зі славетним Едуардо Інохосою та з видавцем історичного журналу Альтамірою, журналістом Наварро де Паленсія, державним діячем Пі-і-Маргалем, поетом Нуньєсом де Арка, вченим Маріо Шиффом. Заприязнився Піскорський з поетесою і перекладачкою Софією Казанова. С. Казанова була близька до королеви-регентші, меценатки, і запропонувала Піскорському посприяти високому знайомству. «Проте від цієї честі я ухилився», — згадував у щоденнику вчений.

На все життя залишилася дружба історика з уславленим вченим, літератором, державним діячем Віктором Балагером, автором 32 томів літературних творів та 11 томів «Історії Каталонії». Балагер відродив до життя іспанську літературу і національні традиції, заснував Міністерство суспільної опіки. Незважаючи на велику різницю у віці (Балагеру — 72, Піскорському — 29), він вважав молодого історика своїм приятелем і цікавою особистістю, цінував його інтелект. Листування між ними тривало аж до смерті великого іспанця. Коли 1892 р. Росію спіткав голод, у Києві вирішили видати збірник на користь голодуючих. В. Балагер на прохання Володимира Костянтиновича долучився до цієї справи і надіслав у збірник вірш. Пам’яті друга, до якого ставився побожно, Піскорський присвятив три публікації, одну з них написано іспанською мовою і надруковано в Іспанії.

Помітну роль у тогочасному іспанському суспільстві відігравали Атенео-об’єднання і місце зборів каталонських учених, літераторів та художників. Киянина обрали членом Атенео. 1897 року він був на т. зв. Jochs florals, поетичному змаганні на призи з квітів. Йшлося про відродження традицій середньовічних провансальських і каталонських поетів. Ось як змальовує тодішнє свято Піскорський: «У прикрашеному національними прапорами, щитами, гірляндами з квітів і зелені залі поети читали свої твори каталонською мовою. Удостоєний найвищої нагороди отримував від журі натуральну квітку і право обрати королеву урочистості. Нагороди були різних ступенів. Найвищий — натуральна квітка, далі — золота фіалка, золота ліра, чорнильниця з срібла та ін., придбані на пожертви приватних осіб, муніципальної ради Барселони, редакцій окремих газет і т. ін. У 1888 р. королевою обрали справжню королеву-регентшу Марію Христину, якій поет, що отримав першу нагороду, підніс квітку. На цих змаганнях був і знаменитий іспанський вчений, мадридський професор і академік Менендес Пелайо. Змагання поетів у каталонській громаді виховували повагу до минулого, дух вільності і відчуття національної поваги».

Вже вдома В.Піскорський напише праці «Змагання поетів у Каталонії в середні віки» (Ніжин, 1900), «Питання про значення і походження «дурних» звичаїв у Каталонії» (К., 1899), «Кріпацтво в Каталонії у середні віки» (К., 1901), «Історія Іспанії та Португалії» (СПБ, 1902) та ін.

Наведемо деякі відгуки тогочасної іспанської преси у зв’язку з перебуванням київського історика в Мадриді й Барселоні. «La Lucha»: «Кажуть, він уже хвалив муніципальний архів за багатство матеріалів і добре зберігання їх. Нам важлива думка такого відомого сеньйора». «Roca y Auquet»: «Професор Піскорський проробив дуже цікаву роботу, вивчав каталонські мови, нашу політичну економію...» А якась із мадридських газет надрукувала такий текст: «Хоч Іспанія — країна гостинна, ми не завжди вітаємо гостей, працівників інтелігентної праці. Річ у тім, що немало французьких видавців і псевдоісториків написали про Іспанію брехливі книжки. Наші дорогі сусіди французи нас зовсім не знають. В їхній уяві іспанка завжди ховає за резинкою панчохи ніж, а іспанець — обов’язково гендлює... Серед серйозних учених випала нагода познайомитися з проф. Піскорським. Можливо, саме завдяки таким людям іспанці перетворяться зрештою на серйозний народ».

Оточений доброзичливою увагою, вчений, проте, тужив за батьківщиною:

«Я тут зовсім самотній, і мені невимовне смутно»... «Страшенно важко бути так далеко від Вітчизни, не маючи ніяких звісток...» У листах і щоденнику він згадує любу серцю Україну та Київ. «Тутешній клімат і природа нагадують Крим...». «В Іспанії ще більше свят, ніж у Малоросії».

18 квітня 1901 р. за заслуги перед іспанською наукою В. Піскорського обрали членом-кореспондентом Барселонської королівської Академії красного письменства і природничих наук, до яких належала й історія.

З цього приводу журнал «Revista critika de Historia y literatura» писав: «Не так давно ми мали можливість познайомитися з молодим викладачем Київського університету Володимиром Піскорським, чия працьовитість і любов до іспанських традицій, до вивчення іспанської історії швидко завоювали симпатії не тільки корифеїв науки, а й кожної освіченої людини. Дон Піскорський справді дуже швидко став приятелем усім нам, тим, з ким він спілкувався і дискутував. Після від’їзду він залишив по собі найкращі спогади і чудові надії. Його праці в галузі іспаністики складаються з чотирьох монографій, що викликають велику зацікавленість. Ми завжди будемо вдячні таким людям, як викладач Піскорський, які спромоглися присвятити всю свою любов і сили питанням внутрішнього життя іспанського народу».

Але в тому-то й річ, що йшлося про «внутрішнє життя» не лише іспанського народу. «Допитлива думка сучасної людини, — зазначав В.Піскорський, — іноді обертається назад, щоб визначити, як зародилися і виросли ті сили, котрі виборюють тепер владу над світом». Праці київського вченого спонукали до роздумів над сучасними суспільно-правовими відносинами, що склалися і формувалися на його батьківщині. Піскорський гостро переживав негаразди вітчизни: «Читаючи французькі газети, — писав він у щоденнику, — розмовляючи з французами на конці, в ресторані, не раз я відчував уколи національного самолюбства, не раз мені було боляче за свою батьківщину, не раз обурювався я пихою французів, котрі вважають себе центром всесвіту і ставляться більш чи менш зарозуміло до інших націй, надто — до нас. Прикро, що ми самі почасти винні в такому ставленні до нас, плазуючи перед французами і принижуючи перед ними свою вітчизну, свою культуру, свій суспільний лад тощо… Справді, чим можуть допомогти нам іноземці, якщо ми самі не можемо допомогти собі? Багато у нас недоліків, багато чого треба виправити, багато що треба усунути, але це ми повинні зробити самі, кожен сумлінно виконуючи свої обов’язки, дбаючи про поширення освіти в народі, свідомі того, що ніщо не робиться раптом, що міцним може бути тільки суспільний лад, створений не окремою групою осіб, хай і запалених добрими намірами, а цілим народом, який розуміє власні інтереси». Як актуально звучать ці слова в наш час!

Професор був людиною прогресивною. Його обурювали спроби вищої адміністрації обмежити права і самостійність вищих навчальних закладів. Принципи академічної свободи він висвітлив у статтях «Початок академічної свободи в Західній Європі» (Ніжин, 1899) та «Болонські університети» (Казань, 1910). Він активно обстоює надання автономії навчальним закладам і вступає до Академічної спілки діячів вищих навчальних закладів, членами якої були К.Тимірязєв, М.Ковалевський, М.Карєєв, В. Вернадський. Беручи участь у роботі з’їзду спілки в Петербурзі, Піскорський зустрічався в редакції журналу «Русское богатство» з письменниками М.Гаріним-Михайловським та В.Короленком. Піскорський гаряче привітав революцію 1905 р. Це було в Ніжині, де в Історико-філологічному інституті імені князя Безбородька він завідував кафедрою всесвітньої історії. Володимиру Костянтиновичу пропонували посаду професора Лучицького в Київському університеті, коли реакційна адміністрація вирішила позбутися небажаної людини. Піскорський не погодився і виїхав до Ніжина. Власне, з професури лише він до кінця підтримував революційних студентів, брав участь у мітингах, визволенні політв’язнів. І студенти шанували свого вчителя. Відомий фольклорист, вихованець Ніжинського інституту В. В. Данилов писав: «Аудиторія на його лекціях завжди була переповнена. Зоровий образ його стоїть переді мною і тепер, через 60 років. Це був, у повному розумінні цього слова, джентльмен; добре запам’ятався його суто «індивідуальний» голос. В пам’яті залишилася його публічна лекція про Бісмарка і промова на річних урочистих зборах про середньовічні університети. Розповідав він змістовно, гарно, літературно, дохідливо. Студенти-історики дуже цінували Володимира Костянтиновича, тому що він залучав їх до наукової праці» (лист до Є. В. Піскорської від 3. VI. 1968). Коли місто захлеснула хвиля реакції, саме студенти наполягли на від’їзді професора, врятувавши йому життя, а науці — видатного вченого. Історик О. О. Добіаш-Рождественська пригадувала: «...У Ніжині, де я зустрічалася з професором у далекій юності, залишилися спогади, як 1905 р. професор Піскорський здивував усіх, діючи як марксист, і ліві оратори зверталися до нього «товариш» Піскорський. Це було неабищо для провінційного міста і для 1905 р.» («Культура західноєвропейського середньовіччя». М. 1987, с. 241).

Останній період життя В.Піскорського пов’язаний з Казанським університетом, де йому неодноразово пропонували кафедру всесвітньої історії. Працюючи тут з 1906 року, професор створив курс «Основи господарського життя Європи», досліджував питання історії Англії, Франції, організував кабінет всесвітньої історії. В місцевій газеті писали: «Днями проф. Піскорський подарував бібліотеці при кабінеті для практичних занять з всесвітньої історії кілька десятків книжок... і має намір всю свою бібліотеку пожертвувати на потреби студентів... Бажано, щоб приклад викладача знайшов наслідування серед його колег та інших громадян міста Казані». Вчений викладав і на вищих жіночих курсах, читав публічні лекції на користь нужденних студентів. У той період написані «Нариси з історії Західної Європи», курси лекцій «Історія середніх віків», «Історія парламентських установ», а також популярна «Історія Іспанії і Португалії», яка вважається основоположним дослідженням з історії цих країн у вітчизняній науці.

Володимир Костянтинович загинув у віці 43 років внаслідок нещасного випадку на залізниці. Його рання трагічна смерть вразила громадськість і науковий світ. У газетах і журналах Казані, Петербурга, Москви, Харкова, Києва з’явилися некрологи. Ігнатій Житецький писав: «Як учитель, професор і людина В.К.Піскорський завжди проявляв себе з серйозного і симпатичного боку: вчитель — розумний, доброзичливий, професор — знаючий, світла голова, він уперше поставив на європейський рівень практичні заняття на історичному семінарі. Був людиною делікатною, м’якою, щирою і чутливою».

Життя та діяльність В.Піскорського тісно пов’язані з Києвом. Тут він навчався в І гімназії і закінчив Університет св. Володимира, де потім викладав. Був учителем історії в III жіночій гімназії, гімназії Дучинської, кадетському корпусі. Активно працював в Історичному товаристві Нестора Літописця при університеті, журналі «Киевская старина», був членом і певний час головою Товариства грамотності. Спільно з товаришами, учнями проф. Лучицького Д.Петрушевським, В.М’якотіним, Є.Тарле, захоплювався історією України і краєзнавством, разом їздили в Китаєво, до Канева на могилу Т.Г.Шевченка. В.Піскорський збирав матеріали про Переяславську Раду.

Відірваний обставинами життя від землі предків, він завжди пам’ятав рідне місто («Нема нічого прекраснішого за Київ») і мріяв повернутися додому. На жаль, доля розпорядилася інакше. У Києві проф. Піскорський знайшов тільки своє останнє пристановище. Ховали його на Аскольдовій могилі рідні, друзі та історик Георгій Омелянович Афанасьєв, старий учитель, що пережив улюбленого учня. Могила В. Піскорського на Звіринецькому цвинтарі охороняється державою. Його науковій і громадській діяльності присвячено один з розділів експозиції в Музеї історії Києва. Світлий образ цієї благородної людини заслуговує на пам’ять і пошану нащадків.