ПОРТРЕТ НА ФОНІ

Вже давно помічено:
поруч із кожним чоловіком, котрий чогось досяг,
стоїть неординарна жінка

У невеличкому приморському місті Керчі живе дивовижна людина: заслужений художник Автономної Республіки Крим, лауреат міжнародного відкритого рейтингу «Золота фортуна» Петро Петрович Кірєєв. Річ у тому, що свій перший штрих пензлем він зробив... у 40-річному віці, причому вже хворими, безпомічними руками. Петро давно нерухомий. Поступово в нього відмирають м’язи тіла. Але щодня він малює. Яскраво, самобутньо. Так вважають професіонали. А живе й працює Петро Кірєєв лише тому, що поруч завжди — його Люся. Вона буквально носить чоловіка на руках. І в переносному, і — на жаль — у буквальному сенсі.

А у нашім дворі

У дитинстві була Люся Ковальова тихою замкнутою дівчинкою. Училася слабенько, на уроках майже засинала. Батьки багато працювали, займалися громадськими справами. Тож домашні обов’язки — прибирання, куховарення, догляд за молодшою сестрою — майже цілком лягали на тендітні Люсині плечі.

Потім — як у популярній пісні: «Рядом жил мальчишка, местный хулиган». Утім, сусідський Петя хуліганом не був. Хіба що заводієм. Хлопці тягнулися до нього і слухалися беззаперечно. З ним було цікаво. У 13 років спорудив незвичайний, керований тільки ногами самокат. Через багато років такі імпортні іграшки для дітлахів з’явилися в Керчі під назвами «скейт» і «серфінг». Але тоді Кірєєв уже носився морем на своєму — знов-таки, саморобному — глісері. До 24 років засвоїв художнє лиття, кування, карбування. Зі срібної ложечки зробив для Людмили безліч оригінальних прикрас — таких ні в кого не було...

Але це все — згодом. А спочатку... У Керчі часів їхнього дитинства було багато хороших традицій. Скажімо, в День піонерії всі розваги — атракціони, кіно, морські прогулянки — безкоштовні. Уперше пов’язавши галстук, щаслива Люся вибрала гойдалки й стала у хвіст черги. Але, погойдавшись, нахабні хлопчаки знову ставали попереду. А один, зовсім знахабнівши, несподівано кинув дівчинці за комір рештки свого морозива. Вона здригнулася. І мовчки відійшла вбік. Тут і наздогнав її сусід Петя. Допоміг витрусити морозиво. Повернув у чергу. Щось тихо сказав Люсиним кривдникам. І їх неначе вітром звіяло. А потім він гойдав її, поки в дівчинки не запаморочилося в голові. І в прямому, і в переносному значенні. Саме тоді восьмирічна Люся Ковальова твердо вирішила, що заміж вийде тільки за Петю Кірєєва. Років у 15 вона навіть повідомила йому про це: «Мені потрібен такий чоловік, як ти». Він тільки посміювався. Тримав її в полі зору, опікав, застерігав: «Не гуляй із цим хлопчиком, він нехороший». А сам зустрічався зі своїми ровесницями. І перед армією... навіть одружився.

Сказати, що Людмила страшенно переживала, не можна. Просто ніколи було. Навчання в технікумі (ясна річ, у тому самому, який закінчив «її Петюшечка»), концерти агітбригади (займалася в хореографічній студії, була солісткою, інколи виконувала по 40 номерів на день), та й від хлопців відбою не було: висока, струнка, легка Люся подобалася не лише одноліткам — її сватав заїжджий красень-офіцер аж із самого Зоряного містечка, а викладач одного з інститутів Новомосковська, де дівчина проходила виробничу практику, крім руки й серця, пропонував квартиру та машину. Останньому вона навіть дала згоду. І написала про це Петру. Він відразу ж відгукнувся: «Люсенько, ти ж розумієш, що я не житиму зі своєю дружиною, просто в нас так вийшло — з’явилася дитина. А тобі я бажаю найкращого. І сподіваюся, що той, кого ти вибрала, буде гідним тебе». І невдовзі одного дня заявився:

— Знаєш, Люсю, я подав на розлучення.

— Коли?

— Сьогодні.

— А коли з армії повернувся?

— Сьогодні.

Через місяць, другого березня, саме в день свого народження Людмила захистила диплом. Вийшла з аудиторії. А в коридорі чекає Кірєєв: «Я розлучився». Так у них вийшло потрійне свято. І лише тоді вони почали зустрічатися. До речі, до їхнього весілля Петіна дружина вже вийшла заміж. «Тож сім’ю я не розбивала», — каже мені Людмила Олександрівна.

Я — сама

У гуртожитку в них була окрема квартира:

— Петя обладнав розкішну кухню: абсолютно все для молодої господині, — хвалиться чоловіком Людмила Олександрівна. — За натурою він — рибалка-мисливець. Дичину мішками приносив. Готувати-пригощати люблю. Тож друзі завжди збиралися в нас.

Жили весело, щасливо. Усі вихідні — на морі.

— Коли з’явився Василько, Петя в носі глісера влаштував дитяче спальне місце. Потім, через шість років, там Наталочка носиком сопіла. І син, і донька з півторарічного віку у воді, як риби: батько, бувало, із човна скине, а я біля берега ловлю. Петя їм багато чого встиг дати, поки був здоровий. Особливо Васі — завжди брав із собою на риболовлю, полювання, навчав майструвати...

Тим часом Людмила «робила кар’єру». Починала працювати на металургійному комбінаті в цеху емальованого посуду (його спеціально побудували, щоб створити робочі місця для жінок), на конвеєрі, потім майстром у всіх цехах, вивчала виробництво, а згодом її перевели в диспетчерську комбінату.

«Збирайся, Петю, їдемо на роботу»

Кульгати Петро почав років у 27. Але майже не лікувався: кандидат у майстри спорту зі спортивної гімнастики, аквалангіст, мисливець... Які лікарі? Само минеться. А в 30 таки мусив звернутися до медиків і привіз жахливий діагноз: «Міопатія Шарко-Марі», а простіше — атрофія м’язів тіла. Захворювання рідкісне, тож недосліджене.

— Нагадує назву французьких парфумів, — спробувала тоді розрядити обстановку Людмила.

Петро вперше запропонованого тону не прийняв. Мовчки поклав перед нею заяву про розлучення. Без дати.

Минуло зовсім мало часу, і він уже пересувався, тільки тримаючись за чийсь лікоть (чий же ще, коли не Людмили?) або за стінку.

— А я саме затіяла будівництво дачі й гаражу, — згадує Людмила Олександрівна. — Ми там із друзями метушимося, а Петя — головний консультант.

Відтоді це стало його головним заняттям — і вдома, і на роботі. Спочатку Людмила сама привозила чоловіка на комбінат: інвалідний «Запорожець», а згори — велосипед (авто, либонь, цехом не проїде), садила важкого Петра і штовхала...

З наладчиків Петра перевели в оформлювачі: малював гасла, підказував молодим, як викласти мозаїчну підлогу в кімнаті відпочинку... До нього по пораду приходили навіть технологи, адже він був одним із найкращих раціоналізаторів-винахідників. Усі знали про його здібності. Керівники цеху вирішили, що Кірєєв працюватиме доти, доки сам не захоче піти, а друзі-робітники обладнали йому кабінет, підвели комунікації.

День для Людмили починався о п’ятій ранку. Годувала родину, відправляла дітей у садок і школу, бігла в гараж, підганяла машину, завозила Петра на роботу, йшла в диспетчерську. В обід годувала його й сама щось перехоплювала, після роботи треба було ще запастися продуктами на вечір і забрати Петра... Природно, настав день, коли вона повністю вибилася із сил. І повідомила чоловіковим друзям:

— Усе, хлопці, нехай Петра розраховують.

Ті промовчали. Але наступного ранку прийшов до Кірєєвих начальник дільниці Володимир Кошин:

— Так, Петю, збирайся, їдемо на роботу.

І чотири роки поспіль, щодня, підганяв «Запорожець» Кірєєвих, привозив Петра на комбінат, там їх чекали робітники, пересаджували Петра в автонавантажувач і піднімали на другий поверх, у його кабінет. У відпустку Кірєєв та Кошин ішли одночасно. І так поки Петро міг сидіти в кріслі. Тим часом більш талановиті й енергійні хлопці почали шукати грошовитішу роботу. Колектив помалу розпадався. І з 1993 року Кірєєв «осів удома».

Був у Людмили такий період, коли просто руки опустилися. «Де тільки я не шукала допомоги. У родичів, у відомих журналістів, у держчиновників... А зупинити це божевілля допоміг простий випадок. Щодня я проходила повз велику дзеркальну вітрину. І раптом бічним зором побачила в ній сиву виснажену жінку, що тягнула за собою дитину. Промайнула жалість до неї. І тут... Не розвертаючись зробила кілька кроків назад і побачила знову... себе й сина. Тоді й зрозуміла: у такій ситуації людина, якщо вона хоче залишитися людиною, повинна приймати рішення сама. Тільки від мене залежить, як житиме моя родина. Можливо, моєму чоловікові, а отже й мені, років через 10 буде дуже погано, але вже зараз погано моїм дітям. Я виструнчилася, «начепила» маску благополучної пані. І все стало на свої місця. Ми просто щодня шукали розумний вихід із ситуації, що склалася. Ми не хотіли втрачати одне одного. Мені довелося перевиховувати передусім себе. Відпрацьовувати новий стиль життя, знаходити нових друзів. Утім, друзів у нас завжди було багато. А згодом додалися друзі дочки й сина».

«Я зрозуміла, наскільки дорогий мені мій Петя»

Нерухомість позначається передусім на характері хворого. Людмила розуміла, що Петру вдома нудно. Постійна нереалізованість нагромаджується і час від часу вихлюпується вибухами агресії: «Якби не ти, я вже давно помер би! Що ти мене тягнеш? Краще померти...» Це — хрест її, дружини. Але ж — не дітей.

Людмила наполегливо привчала доньку й сина бути терплячими з батьком. Коли виходило, коли — ні. Шестирічна Наташа одного разу почала допитуватися:

— А коли буде березень?

Людмила подумала — донька чекає її дня народження, потім — жіночого свята. Зрештою запитала:

— Навіщо тобі березень? Уже квітень.

— А що — тато в лікарню не ляже?

Дитина звикла, що навесні тато на обстеженні, тоді вдома «повна розслабуха».

Їм із дітьми поталанило. Василько з 14 років «шабашив» (альпініст, то в люльці під стелею цехи фарбував) і все ніс додому. Потім поїхав у Сніжногірськ, нині працює в авторемонтній фірмі чоловіка Людмилиної сестри. Там ним задоволені. Недавно одружився, з’явилася донька Анютка.

А Василеві друзі досі навідуються до Кірєєвих-старших. І Наталчині теж. Петро Петрович їм радіє. Підказує, що і як змайструвати, поговорять про спорт, про політику. А коли в домі з’явився інвалідний візок, хлопці вивезли Петра Петровича в парк. Він там стільки часу не був — років вісім узагалі не залишав оселю. Був у повному захопленні!

— Оце сидить перед вами такий яскравий вродливий чоловік із синющими очима, на будь-які запитання відповідає, — зітхає моя співрозмовниця, — хто не знає, відразу й не здогадається про нашу біду.

Не витримую, запитую Людмилу Олександрівну, чи ніколи вона не пожалкувала, що так склалося її життя.

— Що вийшла заміж за Петра? — уточнює вона. — Та я ж із дитинства про це мріяла. А те, що сталося, — мабуть, плата за наше величезне щастя. Не в кожної жінки було вісім таких чудових років, як у мене. І, знаєте, я жодного разу в житті не зустріла когось іншого, на кого б захотіла проміняти свого Петюшу. Між іншим, якби він так не захворів, я прожила б сірою мишкою за спиною в чоловіка. Не спілкувалася б із такими дивовижними людьми — медиками, митцями. Стільки дізналася від них, стільки досвіду запозичила. А недавно, коли в Петі був інсульт, не розгубилася, знала, як його рятувати. І врятувала ж. Лікарі приїхали, хвалили. І зрозуміла, наскільки дорогий мені мій Петя. Тепер я інакша. І напрям життя в мене цілком інакший.

«Тепер помирати не хочу»

«Напрям» з’явився випадково. Коли в чоловіка почали відмовляти руки, Людмила Олександрівна вклала в них олівець: і тренаж, і заняття. «Картинки» сподобалися друзям — їх розбирали. Потім з’явилися картини — Петро писав їх по пам’яті: відтворював свої улюблені місця навколо Керчі. Одного разу до Кірєєвих завітало молоде подружжя архітекторів із Санкт-Петербурга. Вони... купили все, що було. З труднощами Людмила пробилася в Спілку художників і почула: «Це зроблено професійно, дуже високий рівень». Потім було кілька виставок — одна у Верховній Раді Криму. На її закритті Кірєєву й надали звання. Він плакав. І сказав дружині: ось тепер помирати не хочу!

Почав малювати не тільки море, гори, а й яскраві пейзажі. Коли міськрада вперше подарувала йому рами для картин, відмовлявся:

— Ну навіщо такі дорогі? Не треба. Мені й простіші згодяться...

Його заспокоїли:

— Треба. Щоб гідно представляти наше місто картинами керченського митця.

Навесні Кірєєвим подарували комп’ютер. Можна лише здогадуватися, що це означає для людини, котрій не те що з дому вийти, книжку втримати вкрай важко.

— Тепер, — радіє Людмила Олександрівна, — Петюша сам зможе спілкуватися з художниками, листуватися з ними.

Недавно до них зателефонував оптовий покупець із Москви, мовляв, куплю все, що написано.

— До Петиного інсульту я б, можливо, і зраділа такій удачі. Але тепер відмовила. І Петра відговорила. Гроші швидко розійдуться. А потрібно все написане Петром зібрати (і так картин 80 роздарували й продали) та зробити виставку. Можливо, пересувну. Адже незвичайні роботи, незвичайна доля! А потім уже нехай розходяться й по колекціях.

Можливо, прочитавши про Людмилу Олександрівну й Петра Петровича, ті, кому нині погано, зарядяться Кірєєвськими оптимізмом та енергією і знайдуть у собі сили вистояти. Ще одного життя ні в кого, на жаль, не буде. Потрібно це прожити. По змозі — щасливо.

А ті, кому вже добре, можливо, запропонують Кірєєвим свою допомогу. Приміром, організують виставку робіт Петра Петровича. Є на що подивитися й чого повчитися. Це багато вартує. Адже є і серед нас унікальні особистості. Я передусім — про їхню любов. І, ясна річ, про спільну творчість.

Тримайтеся, Кірєєви!