Політичний маркетинг: А може, краще-такичерез двері?

Відгриміло… В очах не рябітиме від еклектичної реклами-пропаганди, під ноги не лізтимуть надокучливі тинейджери, втискуючи в руки листівки, прапорці й інший партійний мотлох, зітхнули з полегшенням двірники — вибори-2006 відпливають в історичне (не?)буття.

Залишковий шал політичних емоцій ще трохи ятритиме душу українських громадян, цікаво ж бо: об’єднаються — не об’єднаються? Хто? З ким? Де? Коли? Як?... Чи надовго? Але й він невдовзі стихне, і суспільство повернеться до свого буденно-щоденного повсякдення. А яке воно? Та ми вже й забули...

Однак на політичні партії ще чекатиме довга й копітка робота над власними й чужими помилками, що їх аналізуватимуть як виборчі чемпіони, так і призери з невдахами. Про політичну долю і суспільну роль останніх — невдах — слід замислитися передусім.

Політична всеїдність та брак ідеологій

Березневі вибори довели: за гарні очі та ласі обіцянки ніхто в Україні свого голосу вже вам не віддасть. Хіба, либонь, очі прегарні чи обіцянки пресолодкі — але тут уже нічого не вдієш: проти харизми не попреш, втім, і на базарі її не купиш, і на тренінгах нею не оволодієш. Полишаючи «харизми-спіритизми» за дужками, визнаймо, що єдиною вільноконвертованою валютою, за яку партіям годиться купувати голоси своїх виборців, є ідеологія.

Цікаво, що становлення політичної системи розпочалося в Україні якось не з того боку: в нас не ідеологія розвиває партію, а «зліплена» партія-група намагається «осідлати» ідеологію. Проте такими вже є реалії пострадянського життя: як кажуть, «не питай мене, де я заробив свій перший політичний мільйон».

В кожнім разі, однак, країна приречена на ідеологічну структуризацію. Гасла «Даєш союз із Росією!» чи «Даєш союз із Європою!» можуть експлуатуватися лише в часи перехідної доби. В Україні ж вони невпинно скочуватимуться на політичний маргінес.

Не «з ким?», а «як?» розвивати нашу державу — ось де серцевина партійної ідеології. Натепер же, навпаки, українські політики не формують і не відстоюють жодної виразної ідеології, але, підкорившись всесильним технологам-гуру, вистрілюють пригладжені гасла в залежності від контексту ситуації: для народу вони виступають в образі Робін Гуда, для бізнесу — надійними лобістами. На Заході — про ЄС, на Сході — про ЄЕП: такий собі політичний шампунь два в одному.

Хіть і намагання здобути голоси виборців — річ цілком зрозуміла, проте народ наш уже настільки натренований політичними баталіями, що самими лиш гаслами цю фортецю не візьмеш. А щоб здобути її, потрібно вчинити одну дію, за яку українським політикам може добряче «перепасти» від їхніх маркетингових консультантів, а саме — почати працювати: і не заради проформи, але на совість.

Довіру й авторитет здобуває тільки той, хто робить дійові кроки із розбудови власного політичного обличчя. Без галасливих промоцій, без гучного струсу повітря — півкрок за півкроком, проект за проектом.

Якби знав, де впадеш, то б соломки підстелив

У 2006 році з політичної авансцени сходить цілий ешелон першокласних лідерів — осіб, що десятиліттями формували і роками представляли політичне обличчя держави. Дехто з них, можливо, відійде у політичне забуття, дехто міністром заскочить в останній вагон управлінського потяга, однак більшість буде змушена провести ревізію власних електоральних досягнень та розробити стратегію подальшого активного існування на небосхилі владного олімпу України.

Кожен, хто отримав у 2006-му політичного гарбуза, мусить забути про звичні для себе «халявні» дивіденди, які випливали із розпорядження державним бюджетом та мали форму нарочитого гарцювання перед телекамерами з нагоди «царського» виділення коштів на латання сільської школи, лікарні чи дороги.

Важливою і, можливо, єдиною нішею, яку вони зможуть зайняти вже тепер, щоб згодом успішно конвертувати її в політичні дивіденди на виборах-2011 (дай Бог дожити), є активна праця у громадській сфері.

Першим золотим правилом громадської діяльності є хрестоматійне: неможливо усе зробити пріоритетом! Саме його ігноруванням, між іншим, грішила більшість українських політичних гарбузоносців: і нашим — і вашим, і чужим — і своїм, і в процесі — і над процесом. Така стратегія виправдана лише при виборчих системах, коли виборці мають право обирати не одну, а кілька політичних симпатій: уявімо на мить, що кожен українець міг би проголосувати, приміром, за три виборчі блоки у пропорції голосів три-два-один.

За такого політичного пасьянсу електоральна констеляція мала б зовсім не такий вигляд, як при системі «або пан, або пропав» — вона б цілком виправдала інвестиції тих політичних сил, що розраховували «світитися» де тільки можна. Перепустку на Грушевського, 4 отримав би й Блок Литвина, і «Віче», й Костенко з Плющем, і Пора з ПРП, і, безумовно, Вітренко з вічним генератором…

Але це було б, «якби»… А оскільки історія не визнає умовних форм, а всі ми мудрі зазвичай лише заднім числом, варто політичним аутсайдерам та невдахам (а це різні речі) припинити бутафорії з перерахунком голосів і визначати нішу для подальшої громадської діяльності — ось де доречним є «перекувати мечі на орала».

Міф про три гілки влади

Як відомо, щоб заховати річ, її треба покласти на видному місці. Так само з ідеєю: хочеш звести її до кліше — перетвори її на лозунг. Скільки порожніх гасел уже стало могильниками чудових ідей, а скільки ще стане: «Бандитам тюрми!», «Не зрадь Майдан!», «Справедливість є!» — хіба усі злічиш!

Ідеї слід плекати, вони ж бо тонкі матерії! Як важко не відчути цвіль несмаку, побачивши облізлий придорожній білборд «Україно — ти моя молитва!», так само важко зберегти інтимно-тендітну чистоту будь-якої цінності при її тиражуванні й бездумному повторюванні.

Однією з таких цінностей, яку пересолодили пострадянські ми з вами своїм бездумним і не до місця повторюванням, є ідея демократії. Насправді вона не зводиться ані до рівності та регулярності виборів, ані до можливості бути представленим у владі завдяки «доброму дяді».

Суть демократії — у можливості суспільства, тобто нас з вами, самим визначати власні пріоритети, здійснювати їх і вимагати при цьому від держави активної підтримки.

Саме політичні гарбузоносці виборів-2006 можуть, і повинні, стати активними суспільними інституціями, що мають зосередитися на генеруванні, розвитку та поширенні певних ідей і вартостей в суспільстві — але, знову ж, не як виборчих проектів, а як сумлінної щоденної ініціативи.

Ніш для зайняття навіть ексклюзивної позиції суспільство пропонує безліч: від вічно глобальних питань розвитку прав людини, охорони довкілля, гендерних студій, зеленого туризму чи сільської освіти до боротьби з алкоголізмом чи захисту прав тварин. Вистачить усім.

Прикладом сумлінного і (вочевидь) щирого експлуатування і розвитку ідей доброчинності є результати виборів міського голови столиці. Їх переможець, на відміну від усіх опонентів, творив справи, а не розголос про них. Як творив — питання не до місця. Є результат, оскільки є довіра. А довіру навіть у жебрака не купиш за тарілку борщу, якщо йдеться про технологічні кроки. Українці — народ уже стільки разів обдурений, що дмуть на холодне і впізнають хитрість інтуїтивно.

Від того, наскільки тонко відчують вимоги життя та суспільства лідери партій, що не потрапили до Верховної Ради, залежить їхнє власне політичне майбуття, але також і наше з вами, адже вміле управління та потужні ресурси, що можуть бути виділені на розв’язання спільних громадських проблем недавнім політичним істеблішментом, здатні стати істотним чинником у розбудові суспільних інституцій. Тоді й на вибори можна йти, спираючись на чіткі пріоритети, а не лише на порожні гасла та технології.