ПОЛЕ БИТВИ, ПАГОРБ СЛАВИ, ТРАВА ЗАБУТТЯ?

Історія давня

Кожна держава має в своїй історії битви, котрі засвідчують силу її зброї і породжують у нащадках закономірну гордість за славу днів минулих та героїзм предків. Гордість, що переростає в патріотизм, без якого не відбулася ще жодна держава.

Україна фактично не має історії держави. Бо держави як такої не було. Але славні битви були, — починаючи з Київської Русі і закінчуючи Другою світовою війною. Проте як власне українські сприймаються хіба що запорозькі походи та національно-визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького 1648—1657 років.

Битва під Пилявцями — на кордоні між Поділлям та Волинню — 23 вересня 1648 року була своєрідним апофеозом усенародного повстання, класичним зразком того, як перемагає не тільки сила зброї, а й сила ідеї. Сили противників були майже однакові: близько 100 тисяч вояків і 100 гармат мали поляки, майже 118 тисяч — Хмельницький, у тому числі — 40 тисяч слабо озброєних селян, які, ясна річ, не сприяли боєздатності повстанців. Так само, як міцності поляків заважав гігантський обоз — 100 тисяч возів із винами, припасами, вишуканим посудом та розкішним одягом шляхти: панство їхало не на війну, а на розвагу, турнір із заздалегідь відомим фіналом — бо ж чи може протистояти навченій армії сірома, голота?!

З’ясувалося, може. Блискучий воєнний стратег, Богдан Хмельницький скористався в цьому бою мало уживаною тоді стратегією розтрощування. За І.Крип’якевичем, суть її полягала в тому, що полководець «велику масу війська кидав у центр ворога, татарська кіннота своїми наскоками викликала дезорієнтацію, а козацьке військо тісним перстенем оточувало шляхетські полки і рушничним боєм їх перемагало». Польські воєначальники — князь Заславський, знаний ученістю Остророг та молодий віком Конєцпольський, глузливо прозвані в народі «перина, латина і дитина», першими кинулися навтьоки, а за ними — все військо. 80 гармат і десятки тисяч возів — здобич на декілька десятків мільйонів злотих — забрали козаки.

«Це високо піднесло самопочування українців супроти поляків, — писав І.Крип’якевич. — …Минули ті часи, коли нас ляхи сідлали! Тепер ми їх не боїмося! …Це свіжонароджене почування вищовартості… стало основою перемог українського війська».

Новітня історія

Ні, не було тут 200 тисяч люду 23 вересня 1990 року. Хоч здвиг народу був до того небачений. Їхали автомобілями й автобусами, добиралися попутками й прибували заздалегідь — з інших областей та віддалених районів Хмельниччини. Родини, студентські групи, згуртовані компанії і самотні мандрівники — всі поспішали до Пиляви на річницю битви. Зовсім некругла дата була — 342 роки — було б чого метушитися... Але рік був такий. Рік, коли Україна повірила у своє відродження і нарешті насмілилась відкрито, вголос, сама собі признатися в цьому. Першим Всесвітнім Собором Духовної Матері-України в Коломиї, грандіозним відзначенням 500-річчя козацтва на Запорожжі, всеукраїнським фестивалем поезії «Золотий гомін» у Києві. І, врешті, Декларацією про суверенітет, прийнятою депутатами Верховної Ради УРСР 16 липня.

Які пісні звучали в той день — козацькі, стрілецькі, давно неспівані або й зовсім забуті. Які убори носилися — старовинні, витягнуті зі скринь матерями для доньок, бабусями для внучок: «Одягни, дитино, хоч нині — бо вже думала, що ніколи його на тобі не побачу».

А потім була врочиста хода до насипаного того літа Пагорба Пам’яті — Кургану козацької слави. Й розділилися одразу ж учасники свята, котрі щойно майже відчули себе єдиним Народом, — на офіційну і «неформальну» колони. І пішла перша під червоними, а друга — під синьо-жовтими прапорами. І міліція оточила Пагорб щільним колом. І стало зрозуміло, що тут хай не два війська — але два ворожих табори. Які забули, що прийшли сюди на поклик Пам’яті.

А які гнівні листи і телеграми почали приходити на адресу редакції обласної партійної газети, де я тоді працювала, після моєї публікації про свято у Пиляві! «Тенденційність висвітлення» палко (і практично одними й тими ж самими словами) засуджували трудові колективи і ветеранські організації: 16... 23... 89 підписів... від імені колективу — директор... голова профкому... «Чи ваша газета ще орган обкому партії — а чи рупор УРП?» — єхидно цікавились респонденти і погрожували не передплатити її на 1991 рік...

1991 рік приніс Незалежність.

Нині

Цієї осені виповнилося 355 літ із часу битви під Пилявою. А п’ять років тому була взагалі розкішна дата — 350-річчя історичної битви. І тоді, і тепер на Старосинявщину — район, на території якого лежить село Пилява — прибували гості. Проводились наукові конференції, на яких робилися відкриття і навіть сенсації. Були концерти, ярмарки, козацькі забави. Було досить багато заходів, які заведено проводити на ювілеях.

А душі було мало.

Чому жодного разу не повторилося оте 13-річної давності відчуття, що ще трішечки — і натовп стане Народом? Чому всі інші дати, окрім оцих круглих, не збирали до Кургану козацької слави практично нікого, крім кількох десятків патріотично налаштованих громадян — активістів національно-демократичних партій? Чому, коли вже нарешті можна — то не хочеться?

Марно шукати відповідь на це запитання у країні, де всі перейняті єдиною думкою — про хліб насущний. У такій країні не до думок про національну об’єднувальну ідею і про те, що мало б цю ідею наповнювати. Була б держава справжня, з державними інтересами, — вона б думала про те, щоб історію національну перетворити на власну праісторію, зробити могутнім засобом виховання рідного народу і особливо — майбутніх поколінь.

Чи, може, ми знаємо бодай одного з найвищих посадовців, хто — хай навіть на найкрутішому джипі, а не пішки, — побував у місцях найбільших українських перемог: на Жовтих Водах, під Корсунем, Пилявцями, Збаражем, Батогом, Жванцем? Чи — у місцях печалі: на Берестецькому полі, під Крутами, у Полтаві й Батурині? Чи в козацькій столиці Чигирині, на Запорожжі, в Шевченкових Моринцях і Каневі, Лесиному Ковелі? І подумав: що слід зробити, аби перетворити ці знаменні для нації місця в символи всієї України, в туристично-екскурсійні маршрути, що стали б відкриттям як для цілого світу, так і для власного народу?

От у тій-таки Пиляві — хто побував? Колись — Плющ, тепер — Ющенко. І все. Владне представництво, у щонайкращому разі, обмежується обласним керівництвом. Але річниця битви під Пилявцями — подія не місцевого масштабу. Проте єдиний захід державного масштабу, здійснений під час відзначення 355-річного ювілею, — це випуск конверта, присвяченого цій події. Тільки тут, на тріумфальному полі, і лише цього дня можна було спеціальним штемпелем погасити поштівки.

Хтозна: може, ще через півстоліття про тріумф українських звитяжців у 1648 році нагадуватиме тільки конверт, випущений до 355-річчя битви під Пилявцями.