ПОДВИГ МИЛОСЕРДЯ

...Восени 1941-го жителі села Кучакова, що неподалік Борисполя, перебуваючи у фашистській окупації, організували підпільний госпіталь і врятували життя понад п’ятистам пораненим бійцям і командирам Червоної Армії. Нещодавно в Національному музеї історії Великої Вітчизняної війни відбулася зустріч громадськості міста й області з учасниками підпільного госпіталю під девізом «Їхній подвиг у пам’яті назавжди».

Історія госпіталю унікальна. У другій половині вересня, коли за Дніпром горів Київ, частини 37- ї армії і Пінської військової флотилії, чекісти міста, пробиваючись крізь вороже оточення, дійшли до села Артемівки й зав’язали тяжкі бої. Проти багатьох беззбройних, поранених воїнів — у гітлерівців танки й артилерія. Пелена смертоносного вогню не дозволяла бійцям і командирам ні на крок пройти вперед, наближаючи трагічну розв’язку. Бої тривали дві доби.

20 вересня Кучаковим поповзла чутка. На болоті, яке розквасилось від дощу, є багато поранених воїнів Радянської Армії. До Артемівки поквапились на допомогу бригадир Ольга Комашенко з дівчатами Уляною Хобут, Ганною Лукаш. За ними потягнулися інші селяни. Зав. медпунктом Є.Горкунович підняла своїх дружинниць. З ними пішов директор школи Л.Білик. Голова колгоспу Г.Кравчун перебував у підпіллі.

Вони побачили страшну картину. Поруч з убитими — обгорілі машини, розбиті візки, підбиті танки і бронетранспортери. Безперестанку лунав стогін поранених, хто з відірваними ногами, руками, із розбитими головами, розпоротими животами. Вони стогнали, просили пити. Їх слід було терміново оперувати. А болотом ходили взяті в полон червоноармійці під конвоєм гітлерівців, підбираючи вбитих і поранених фашистів. Дівчата, незважаючи на небезпеку, підходили до поранених, накладали шини, робили перев’язки.

З настанням темряви поранених помістили в колгоспному сараї, а зранку з колгоспних подвір’їв із Кучакова потяглися підводи в Артемівку. Два дні, ховаючись від гітлерівців, вивозили поранених, розміщували їх у колгоспних хатах. У хатині бригадира Комашенко й Ольги Расич — по шестеро, у Григорія Тригубенка — четверо. А тяжкопоранених розміщували в трьох шкільних залах. Як прогодувати більш як півтисячі людей, де дістати медінструменти й ліки? Діставали їх у сусідніх селах, у розбитих німецьких вагонах на залізниці, автомашинах. Усім селом доглядали за пораненими: годували, вдягали, кожен селянин ніс до школи все, що міг, із продуктів.

Підпільний госпіталь очолив військовий лікар другого рангу з Пінської військової флотилії Панас Гришмановський, його помічниками були хірург Рафаель Попов’янц і терапевт Сара Бумагіна з медсанбату 147-ї стрілецької дивізії, яка опинилася в оточенні.

Так розпочалася епопея порятунку поранених, яка тривала з вересня по грудень. Були потрібні термінові операції. Але не було медінструменту. Ні пилки, ні скальпеля, ні шовку. Вихід знайшли. Замість скальпеля користувалися звичайною бритвою чи теслярською ножівкою, головним дезінфікуючим засобом був самогон. Чимало клопоту було й у терапевта Сари Бумагіної.

Госпіталь працював, але ризик був великий. Селяни знали про страшний наказ Гітлера без суду і слідства розстрілювати осіб за приховування полонених. Знали і все-таки робили цю гуманну справу. Щоправда, на руках у Гришмановського був документ, виданий німецькою адміністрацією з Борисполя, на право лікування поранених із вимогою після одужання відсилати їх до концтабору в Дарницю. Лікували, але відправляли їх не до концтабору, а до партизан. Гришмановський розумів, що рано чи пізно гітлерівці довідаються про підпільний госпіталь і тоді лиха не минути. Підпільники — голова колгоспу Кравчун і залізничник Андріян Заноза —постійно інформували його про ситуацію в Бориспільському районі.

Радів Гришмановський, що один за одним ішли поранені до партизанських загонів. Спочатку сто чоловік провела відомою їй стежкою на болоті до партизанів Уляна Хобут. Потім триста. І ще поодинці й групами. Ішли не до табору військовополонених, а до партизанських загонів, за лінію фронту, щоб боротися з ворогом. Ішли не лише ті, хто видужав, а й з ранами, що не загоїлися, на милицях.

Холодною грудневою ніччю з Кучакова пішли лікарі Попов’янц і Бумагіна. Вони вдало перейшли лінію фронту і ще довгі роки служили в Радянській Армії.

Начальник госпіталю Гришмановський пішов останнім. Він продовжував службу в армії, звільнився у званні полковника, жив у Баку. На жаль, його вже немає серед живих.

Гестапо і жандармерія жорстоко покарали жителів непокірного села і членів Бориспільського підпільного райкому партії. Всі шестеро комуністів Кучакова, у тому числі й голова колгоспу Григорій Антонович Кравчун, були заарештовані. Вони загинули у фашистських катівнях, як і члени підпільного райкому партії.

До 40-ліття Перемоги Кучаково, раніше перейменоване в село Кірово, було нагороджене Почесною грамотою Верховної Ради України «За мужність і відвагу, виявлені жителями села за порятунок поранених воїнів». Про їх порятунок московський письменник Анатолій Полянський написав книгу «Село милосердя», потім перевидав її українською мовою. І ось зустріч із живими героями підпільного госпіталю. Прибуло семеро: Софія Тригубенко, Варвара Соляник (Петрик), Уляна Хобут, Василь Томілін, Ольга Комашенко, Наталя Соценко, Іван Дворник. Від імені Київоблдержадміністрації їм вручено подяки, грошові винагороди, книги з автографами письменника і, звісно ж, букети квітів, а від обласного товариства Червоного Хреста — продуктові набори. А ініціювали зустріч Київський міський історико-патріотичний клуб «Пошук», організації ветеранів міста й області.