ПОДОРОЖ У ВЛАСНЕ ДИТИНСТВО

Поділитися
Обережно відчини двері в минуле. Зазирни туди й тихо ввійди. Бачиш себе маленьким? Голопузий хлопчисько, вимазаний шоколадом, з’їденим тишком-нишком...

Обережно відчини двері в минуле. Зазирни туди й тихо ввійди. Бачиш себе маленьким? Голопузий хлопчисько, вимазаний шоколадом, з’їденим тишком-нишком. Або перелякане скуйовджене дівчисько, котре прикриває віником на підлозі уламки матусиної улюбленої вази. Пригадайте, що ви тоді відчували?

Навіщо така подорож? Для того, аби краще зрозуміти свою дитину, сьогодні, зараз, у цей самий період її життя, коли ти їй так потрібний. Ти — невимовно рідний, знаючий, мудрий, досвідчений і сміливий. І найголовніше, той, кому вона потрібна, хто її любить, готовий зрозуміти, підтримати й за будь-яких умов захистити.

Спогад — це місток до порозуміння, пише Володимир Леві. «Якщо важко з дитиною, якщо відчуваєте, що не розумієте її, лише хвилину на день віддайте спогаду про себе в тому самому віці, у становищі близькому, подібному, бодай у чомусь схожому. Зусилля не пропаде, знайдеться, можливо, несподіване рішення...», — підказує психолог.

Діти вірять нам і довіряють нашому досвіду. Вони готові нескінченно слухати про наше минуле. «Виявляється, мами, тата й навіть бабусі й дідусі також були такими, як ми. Що ж вони робили, вміли, що відчували?» — так, можливо, думають наші діти. І щиро дивуються, знаходячи щось дуже близьке, знайоме, коли слухають розповіді «здалеку».

Я спостерігала, як хлопчики й дівчатка, зовсім маленькі, та й старші також, тепло так, затишно підсаджуються до бабусі, матусі, старшого брата чи сестрички, котра дорослішає, із звичним і потаємним проханням, яке не визнає жодних заперечень і відмовок: «Розкажи про своє дитинство!» Особливо малята люблять запитувати в бабусь і дідусів. Адже вони спокійніші, не так поспішають, як батьки, у них великі запаси душевного тепла, котре літні люди з роками не лише не втратили, а й зуміли навіть примножити. І, нарешті, вони мудрі: на багато речей у світі дивляться вже інакше, масштабніше, чи що.

«Гм, — усміхається у відповідь на прохання така добра бабуся, готова без застережень відправитися в довгу подорож. Зазначте, бабусі якось особливо усміхаються, ніби даючи зрозуміти, що лише натякни — вони таке-е-е розкажуть, що й за вуха не відтягнеш. У тій самій розповіді, сто разів перекрученій, щораз знайдеться місце новому слівцю, забутій приповідці, багатозначному жесту чи якомусь «угу» та «м-да-а».

Існує навіть певний ритуал «подорожі в дитинство»: бабуся знімає окуляри, кладе їх на столик, обіймає своїх онучат, багатозначно пригладжує сиве пасмо волосся, яке впало на чоло, і тихим урочистим голосом розпочинає... Цікаво та зворушливо спостерігати, як маля, притиснувшись до бабусі й попросивши розповісти про її дитинство, знімає з її очей окуляри, саме кладе їх у бік, гладить її по голові — тим самим ніби скорочує шлях до найцікавішого. І перетворюється на суцільну готовність слухати, всотувати, навчатися думати й любити...

Ви помітили, що діти більше слухаються старих, ніж своїх батьків? Або, навпаки, вони їх узагалі не слухають, але люблять безмежно? Кажуть: «Мале, що старе». Напевно, тут потрібно розуміти не лише певну беззахисність, безпомічність маленьких і стареньких. А ще, можливо, і те, що вони мають найбільшу потребу одне в одному. Бо й ті й інші ніби однаково ізольовані від багатогранного, повноцінного життя людей, котрі перебувають в квітучому зрілому віці. І дітям, і старим потрібна допомога. І ще тому, що й ті й ті граються. Одні — ще не розучилися й хочуть. Інші — дуже хочуть, але лише вчаться грати. У людяність. У доброту. У любов. Дідусі й бабусі не лише бавляться з дітьми, тішаться з ними, але часто розповідають про своє дитинство та юність, знову і знову переживаючи й дитячі страхи, згадуючи мрії, і нестримні фантазії, і дивацтва, і зухвалі пустощі, що таке зрозуміле і близьке дітям. Подорож у минуле — як гра й водночас серйозна наука, якої не зайве повчитися й молодим батькам.

У яких родинах стосунки між батьками й дітьми тепліші, щиріші? Там, де дорослі граються із дітьми. Відомий американський психолог Бенджамін Спок пише: «...якщо батько хоче, аби його син виріс справжнім чоловіком, він не повинен накидатися на хлопчика, коли той плаче, соромити його, коли він грає в ігри для дівчаток, змушувати його займатися лише спортом. Батько має із задоволенням проводити час із своїм сином, даючи йому відчути, що він «свій хлопець»...У батька з сином мають бути свої, спільні секрети». А це вже серйозна гра у вірність, відданість, надійність друга.

Попри нашу відмінність, суперечливість, неоднаковість у життєвих ситуаціях, діти безпосередньо й точно сприймають нас, повертаючи нам дзеркальне відображення нашої особистості з усіма її сильними та слабкими сторонами. Тому паралельно з дорослішанням дітей самим батькам слід багато працювати над власним самовдосконаленням. Вони мають прагнути до розширення власних інтересів, аби прищепити дитині потяг до пізнання, потребу до власних досягнень, здатність до любові, зокрема й до власних майбутніх дітей.

Занурюючись у власне дитинство, дорослий згадує себе слабким і беззахисним, невмілим і недовірливим, егоїстичним і жорстоким, боягузливим і жадібним. Але водночас чуйним і добрим, щирим, таким, що обожнює своїх батьків, закоханий у друзів, жаліє кошеня, розуміє доброту й турботу...

Пам’ятаєш, як ти колись розбив до крові колінця й боявся показати їх матері? А раптом лаятиметься, татові розповість? І як стало спокійно на душі, коли вона лише злегка тобі дорікнула, дбайливо змазуючи ранки зеленкою. «Ой боляче! Подми, подми!» — просив ти, готовий заплакати. Чи то від ніжності, чи то від безмежного щастя...

А пам’ятаєш, як ти в свої 14 років бігла з подругою на танцмайданчик? У твоїй голові музика лунала гучніше, ніж насправді, і в цьому потоці звуків тобі хотілося танцювати до знемоги. Разом он із тим кучерявим хлопчиною, заради якого ти сюди і прийшла. І часу не помічала. А потім ти почувалася винною перед батьками, котрі не спали, а все визирали тебе з вікна. І хвилювалися. Можливо, і твоя підростаюча донька так само переживає, запізнюючись додому, і не варто її надто сварити за це... Завтра, коли вона заспокоїться й відпочине, поговори з нею спокійно.

Діти сподіваються на розуміння, їм важко давати пояснення, особливо хлопчикам. Тому молодий батько ніколи не назве сина, котрий скиглить, боягузом і слабохарактерним, якщо пригадає, як десятилітнім хлопчиком йому довелося стати жертвою підлітків-хуліганів. Вони били та сміялися. А тобі було боляче й гірко. Роки завзятої праці над собою, заняття єдиноборствами — все заради того, аби сказати собі: «Я не боягуз!». І, можливо, саме чоловіча підтримка, порада, дружнє співчуття найбільше потрібні зараз твоєму синові?

Ми всі родом із дитинства. Тільки в кожного воно особливе, неповторне, по-своєму унікальне. І незабутнє. Подорож у власне дитинство, як повернення до живого чистого джерела, дозволяє дорослому почерпнути й передати дитині безцінний дар бачити в хмарі білого пухнастого зайчика чи солодку повітряну вату. А на старому казковому горищі пам’яті, де вічно живе добро, яке неодмінно перемагає зло, завжди знайдеться чарівна річ, що допоможе дітям почуватися любленими, захищеними, сильними, готовими й сьогодні, і в майбутньому простягнути руку допомоги кожному, хто її потребує.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі