Подолаємо бар’єри?

Інваліди мають невід’ємне право на повагу їхньої людської гідності.

Декларація про права інвалідів, прийнята
Генеральною Асамблеєю ООН 1975 року

Так уже склалося, що протягом століть архітектурні стандарти вироблялися на підставі антропометричних і біомеханічних можливостей «здорової більшості», тобто людей із ногами, руками, нормальним зором і гнучким хребтом. Для решти повсякденне середовище проживання стало низкою нездоланних або важко переборних перешкод у вигляді слизьких доріг і тротуарів, сходинок і бордюрів, вузьких проходів і крутих спусків. «Решта» — це не тільки інваліди на протезах чи візках, але й вагітні, жінки з дитячими колясками, люди з травмами і просто немолоді або з ослабленим здоров’ям. Зазвичай такі люди становлять близько третини населення.

Звичайно, робилися і робляться спроби розв’язати цю проблему з допомогою робототехнічних протезів і ортезів, візків-всюдиходів і навіть розселення інвалідів у спеціально відведених районах. Проте якісь спроби не здійснилися через технічні труднощі й високу вартість, інші — через свою антигуманну сутність. Широкий світ залишався так само закритим для людей із проблемами пересування. Вихід був один — адаптувати навколишній простір для інвалідів, зробити його доступним для всіх.

Доступність як норма життя

— Що потрібно зробити для втілення принципів рівних можливостей? — запитую у представника Реабілітаційного інтернаціоналу в Україні, генерального директора асоціації «Укрмедпром» Олександра Ситенка.

— Найголовніше — забезпечити доступність маломобільним людям у всіх населених пунктах до всіх об’єктів інфраструктури, — вважає Олександр Миколайович. — За чверть століття роботи в науковій і практичній сферах протезування й ортопедії мені часто доводилося зустрічатися з тією самою проблемою. Щоб піднятися після травми або хвороби, щоб знову навчитися пересуватися на протезах чи візку, людина докладає величезних зусиль. Самовіддано трудяться для цього лікарі, інженери, інші фахівці. Витрачаються чималі кошти.

Але, на жаль, офіційні установи, підприємства, вузи, магазини, вокзали, бібліотеки, театри, музеї для них залишаються практично недосяжними. Сотням і сотням тисяч людей в Україні до їхніх обмежених фізичних можливостей додаються рукотворні соціальні обмеження, по суті, порушується їхнє право на свободу пересування.

— Як можна позбутися соціальних обмежень?

— Рецепт давно відомий — спочатку потрібно впровадити в життя принципи так званої безбар’єрної архітектури. За кордоном необхідність створення безбар’єрного середовища усвідомили на початку минулого століття, а перші норми із забезпечення вимог інвалідів щодо доступності будівель і можливості користування різними їх приміщеннями були розроблені в Європі і США наприкінці 50-х — початку 60-х років. Ці документи стали основою для розробки міжнародних норм і стандартів, які охоплюють нині всі об’єкти містобудівного, архітектурного і ландшафтного проектування. Вони враховують вимоги не тільки інвалідів на візках, але й усіх категорій фізично ослаблених осіб.

Багаторічні зусилля самих інвалідів, фахівців і ентузіастів створили основу, завдяки якій протягом останніх п’яти років з’явилися укази президента, постанови Кабінету міністрів та інші документи — їх понад 20, — які безпосередньо стосуються безбар’єрної архітектури. Наприклад, віддавна прибічниками і популяризаторами безбар’єрності є такі архітектори, як Вадим Куцевич, професор Київського інституту експериментального проектування, і Віктор Мироненко, професор Харківського університету архітектури і будівництва. Справжньою школою для поширення принципів доступності в Україні став Національний центр параолімпійської підготовки і реабілітації інвалідів, створений завдяки зусиллям голови Національного комітету спорту інвалідів України, народного депутата В.Сушкевича.

— Ці укази і постанови виконуються?

— У постанові Кабінету міністрів України № 863 від 4 червня 2003 року «Про затвердження програми безперешкодного доступу людей з обмеженими фізичними можливостями до об’єктів житлового та громадського призначення» записано: «Затвердити перелік об’єктів житлового та громадського призначення, які підлягають першочерговому пристосуванню для потреб людей з обмеженими фізичними можливостями, і обладнати їх необхідними допоміжними засобами. Термін виконання 2003—2005 роки».

Пройдіть сьогодні будь-яким населеним пунктом України і спробуйте знайти сліди виконання програми або хоча б плани відповідних заходів у місцевих органах влади.

Недоступні будинки і міста

Проблемі безбар’єрності була присвячена цьогорічна Всеукраїнська науково-практична конференція в Євпаторії. Особливу увагу учасників привернула до себе доповідь молодих учених, які очолюють харківську громадську організацію інвалідів «Креавіта», Олени Шингарьової та Інни Ярошенко. За підтримки і фінансування управління праці і соцзахисту харківської мерії та співробітництва з архітекторами вони розробили інноваційний проект «Створення ресурсно-інформаційного центру з проблем безбар’єрної архітектури міста Харкова». Їхня робота була відзначена генеральним секретарем Реабілітаційного Інтернаціоналу Томасом Лагерволем, а заступник міністра праці Віктор Дьяченко прямо на конференції пообіцяв виділити 400 тисяч гривень на продовження й узагальнення цих досліджень.

На початковому етапі роботи автори проекту провели аудит 200 харківських будівель, найважливіших із соціального і культурного погляду, щодо їхньої доступності для людей із проблемами пересування. Це адміністративні будівлі, а також лікарні, поліклініки, вокзали, спорткомплекси, школи, вузи, театри, кінотеатри тощо. «Креавіта» старанно зазначала всі архітектурні елементи, значущі для людини на візку — доступність території перед входом у будинок, наявність паркування, пандуса, ширину ганку і вхідних дверей, а також силу, якої потрібно докласти, щоб відчинити двері. Не менше важливі й деталі внутрішнього простору будівель і споруд — наявність сходів і ліфта, ширина дверних отворів і коридорів, висота порогів, можливість проїхати на візку між меблями, а також наявність адаптованого туалету.

Олена й Інна виділили три ступені доступності будівель — «доступні» (без сторонньої допомоги), «малодоступні» (можна потрапити тільки зі сторонньою допомогою) і «тотально недоступні» (потрібна допомога не менш ніж п’яти осіб). Виявилося, що переважна більшість обстежених харківських будівель — приблизно дві третини — абсолютно недоступні для людей із проблемами пересування. Наприклад, щоб потрапити на прийом у міськвиконком, Олені Шингарьовій, яка пересувається на візку, потрібна допомога хоча б двох людей, оскільки будинок мерії не обладнано ні спеціальними пандусами, ні ліфтами, у які може заїхати інвалідна коляска. Щоправда, для переобладнання ліфтів і будівництва пандуса місто вже виділило гроші, і є надія, що вже нинішнього року харківська мерія стане для маломобільних громадян доступнішою.

— Змінити ситуацію з безбар’єрною архітектурою можна тільки тоді, коли суспільство дізнається про реальний стан справ, — каже Олена. — Тому за результатами аудиту «Креавіта» видає путівник «Доступний Харків» із фотографіями і коментарями. Ми також подали результати обстеження меру міста Володимирові Шумілкіну, котрий запропонував нам разом із управлінням праці і соцзахисту підготувати проект міської програми будівництва елементів адаптації громадських будівель. Звичайно, це непросто, але можливо. Це вимагає відповідних проектних рішень і вкладення капіталу — за розрахунками фахівців, елементи безбар’єрності становлять близько одного-двох відсотків від вартості всього будинку. Є окрема проблема адаптації архітектурних пам’яток, але й вона цілком вирішувана. Наприклад, навіть Ватикан доступний для «візочників» — під час перебування в Італії я переконалася в цьому сама.

Бар’єри починаються в... голові

— Нині потенціал можливостей ентузіастів і самоорганізовуваних виконавців майже вичерпаний, — визнає Олександр Ситенко. — А проблема безбар’єрності, незважаючи на укази і постанови, досі залишилася проблемою для сотень тисяч, якщо не мільйонів громадян України. Щоб зрушити цю проблему з місця, потрібен відповідальний господар, котрий ефективно діятиме і на державному, і на місцевому рівнях. Міркуйте самі. Медична і фахова складові реабілітаційної роботи з інвалідами мають своє організаційне, методичне і фінансове забезпечення завдяки діяльності відповідних підрозділів у складі різноманітних міністерств, а також структур на місцевому рівні. Необхідно, щоб і найголовніша частина реабілітаційної роботи — забезпечення тотальної доступності — знайшла своє місце в системі державного управління.

Інакше буде неможливо перейти до науково обгрунтованої, поетапної роботи на всіх рівнях, скоординувати діяльність усіх причетних до цієї справи суб’єктів. Зокрема потрібно організувати промислове виготовлення елементів конструкцій для безбар’єрної архітектури й таким способом підвищити рівень і якість робіт та істотно їх здешевити.

— Я об’їздив усю Європу, де доступність будівель стала звичною нормою життя, — говорить Олександр Миколайович. — Олені запам’ятався Ватикан, а мені — Музей вугілля в Бельгії, розташований у стародавньому замку. Коли ми туди під’їхали на машині, я побачив занадто стрімкі для мене східці нагору... До мене підійшов службовець музею і сказав: «Не хвилюйтеся, містер, у нас є всі умови». Натиснув кнопочку, і згори спустилося старовинне шкіряне крісло, на якому я і піднявся в музейні зали. Як з’ясувалося, цей пристрій був зроблений ще 1904 року, тобто понад століття тому! І хоча за рік, судячи із записів, на кріслі піднімається не більш десяти людей, піднімальний механізм утримується в ідеальному стані.

3 грудня — Міжнародний день інвалідів. У нашій країні ні влада, ні суспільство досі ще не визначилися, у яких доцільних і коректних формах відзначати цей день. Проводити концерти, як на День шахтаря, — та що тут святкувати? Роздавати подарунки — сприймається як образлива компенсація за провали в соціальній роботі... Можливо, цього дня варто організувати громадські слухання із соціальних проблем, у тому числі з проблеми безбар’єрної архітектури? В Україні не лише звичайні громадяни, але й багато фахівців, чиновників і навіть самі люди з обмеженою мобільністю не знають суті цієї проблеми.

Пропоную ще один варіант. Нехай кожен із нас, виходячи цього дня з будинку на роботу, навчання, у справах чи просто погуляти, спробує примітити на своєму шляху всі ті бар’єри, які не зможе подолати інвалід у візку. Я вже спробувала. Виявилося, що така людина не змогла б вийти на вулицю, оскільки в моєму п’ятиповерховому будинку немає ліфта, скористатися метро, піти на роботу в сусідній НДІ через відсутність пандуса біля входу, зайти в аптеку або магазин через стрімкі східці, відвідати кабінет стоматолога, подивитися фільм у кінотеатрі, потрапити в перукарню і так далі. Зазвичай ми цього просто не помічаємо, тому що подумки поставили бар’єри між здоровою більшістю і людьми з проблемами пересування. Чи може суспільство з бар’єрами в душі створити безбар’єрну архітектуру?..

У Великобританії сьогодні живуть близько семи мільйонів людей із фізичними вадами. Близько половини з них працюють. У цій країні три міністри мають «серйозний ступінь фізичних порушень» — глава МЗС, міністр фінансів і міністр внутрішніх справ. «Мати обмежені фізичні можливості — не значить бути в чомусь обмеженим» — упевнені вони. Відомо, що президент США Франклін Рузвельт пересувався на візку. У Пентагоні майже чверть програмістів — «візочники». У Японії обмежені фізичні можливості не завадили кар’єрі міністра закордонних справ. Англієць Стівен Хоукінг, котрий з ранньої юності страждає на тотальну атрофію м’язів, незважаючи на це став одним із найвідоміших учених-космологів сучасності.