ПО КОНЯХ І ПО ГОЛОБЛЯХ… ЗЕЛЕНОГО ТУРИЗМУ

У середній течії — на півдні Тернопільщини — ріка Дністер змією в’ється. Круті урвисті схили заворожують уяву мандрівника. На окремих ділянках річкової долини століттями нашаровувалися скам’янілі рештки гірських порід з унікальною первісною рослинністю. Це — мальовничий Дністровський каньйон. Багата флора, дивовижні пейзажі для потенційних туристів — аргумент доволі переконливий. А у тих ділянках, які оточує гряда низьких Товтр — Медоборів, ще й лагідний клімат, майже озонове повітря. Усі вітри, які несуть шкідливі викиди, проходять стороною. А декілька поколінь мешканців села Скоморохи Бучацького району — типового поселення в районі каньйону — вписали і свої штрихи у загальне полотно райського куточка — великий сосновий ліс із розмаїттям лікарських трав. Приїжджай, туристе, та оздоровлюйся тут упродовж усього року! Але у переважній більшості люди відпочивають у тернопільському Подністров’ї лише влітку. І лише на туристичних базах — за профспілковими або чорнобильськими путівками. Тим часом можливості сільського туризму просто поховані. Багато селян, які б хотіли допомагати туристам відпочивати та оздоровлюватися, уже змирилися: ну і нехай, чи ми єдині, хто ніколи не реалізує свого покликання. Та білі ворони, які самотужки долають опір обставин, на щастя, ще не пропали.

Місце, просто створене для туристів

Михайло Феськів — корінний мешканець Скоморохів. Його батько тривалий час був сільським мірошником, відтак керував млинарським промислом. Збіжжя віз до млина кожен селянин. Але попри надзвичайну зайнятість господар рукотворного дива техніки зумів створити атмосферу щирих взаємин між селянами.

Михайлик ріс балакучим і допитливим. Більшість часу він проводив серед розкішної природи. Сільський хлопчина поріднився з прадавнім, майже первозданним лісом, що неприступною стіною розкинувся за селом, оцінив його невичерпні багатства і невикористану силу. Михайло приручив білочку, навіть дикого кабана і довго доглядав їх у домашньому господарстві. У шкільні роки почав збирати лікарські рослини і вивчати їхні цілющі властивості. І це раннє захоплення визначило його життєвий інтерес.

У сивочолого чоловіка — Михайла Дмитровича, місцевого вчителя — донині зберігається велика колекція сушених коренів та плодів лікарських рослин. Він може годинами розповідати про лікувальні властивості кожної з них і читати вдалі віршовані поради про помічну силу дерев і трав. Ці ліки цілитель роздає усім охочим.

Поблизу села, вздовж річки Стрипи, природа утворила цілий каскад водоспадів. Вже їхні поетичні назви — неабияка принада для мандрівників — водоспад Срібний, водоспад Доброї Змії, який витікає з ущелини, що має вигляд змії, Русилівський та інші. У лісовий масив гармонійно вписалися сім мальовничих джерел. Довколишню місцевість поцяткували майже сто малих озер, у яких вода чиста, мов сльоза. Та властивості цих водних артерій досі залишаються невикористаними.

Учитель-філолог, показуючи відвідувачам місцевих туристичних баз гряду скель, що важкими кам’яними стінами відділяють лісову гущавину, захоплено і до найменших деталей розповідає легенди, пов’язані з цим краєм. Щоб послухати їх, одного відпочинкового туру явно забракне!

Оповідь про походження Скоморохів, власне, є візиткою села. Бо саме натрапивши на живильні джерела, веселий хлопець з-над Дністра Влод заснував тут перше поселення.

Інша легенда свідчить, що в часи татарських набігів місцеві жінки з дітьми подалися до однієї з них і заховалися на так званій Рівній Скалі, вкритій густими чагарниками. Невдовзі побачили вони кіннотників, які швидко наближалися. «Краще смерть, аніж татарська неволя», — заголосили жінки. Полилися густі сльози, які розкололи скелю. Усі жінки провалилися у безодню. Але — о диво! — вершники були їхніми чоловіками, які перемогли татар, забрали в них одежу і поїхали кликати додому своїх жінок та дітей. Та не знайшли нікого. Піднялися страждальці на іншу скелю, посідали і проплакали до вечора. Сама природа співчувала їм. Зі скелі потекла вода, утворивши водоспад. А від сліз тих чоловічих камінь не розколовся, а став наростати, збільшуючи скелю. Об неї розбивалася вода, напуваючи трави, які буяють тут по сьогодні.

Пройшли роки, повиростали діти. Але не забули вони тих трагічних днів. Щороку приходили нащадки слухати плач матерів, дивитися на сльози батьків. І назвали природні перлини просто: нижній водоспад — Жіночі Сльози, верхній — Чоловічі Сльози.

В різні періоди української історії придністровські скелі давали людям реальний і тривалий захист. Знайдено Печеру монаха. Він насправді переховувався разом з іншими ченцями після захоплення у XIII столітті Києва монголо-татарами. А вже у ближчі до нас часи в одній з вапнякових печер, якими багате Подністров’я, відвідувачі виявили кімнату. В ній переховувалися члени ОУН і частина воїнів УПА. Але на початку 50-х років органи держбезпеки, не вагаючись, підірвали вхід — він довго був завалений.

Пісні, вірші, легенди, історичні бувальщини, пов’язані з даною місцевістю, знає кожен учень, якому дав дорогу в життя пан Михайло. Невтомний збирач місцевого фольклору, він зміг об’єднати ці перлини у книжку-путівник «Скоморохи». Скарби народної творчості надихають Михайла Дмитровича на створення власних пісенних текстів. Я був просто вражений, як в його руках дзвінкими мелодіями озиваються гітара та баян. Ну просто тобі сонячні переливи води зі Срібного водоспаду!

«Унікальний чоловік», — кажуть про Михайла Феськіва друзі та знайомі. А він оцінює себе доволі скромно: «Я постійно в пошуку. Вік уже літній, але не залишу мистецтв, доки житиму. Бо їх поєднання допомагає краще пізнати душу природи і душу людську…»

«Зелена» ініціатива на тлі провінційного мислення

Оселя Михайла Феськіва часто гуде, як вулик. Тут бувають і учні, і сусіди, і випадкові мандрівники. Сільський учитель готовий приймати відвідувачів звідусіль. Ще кілька років тому він запропонував свої послуги через журнал «Туризм зелений сільський». Але як приватний підприємець реєструватися не наважився. Бо для того, щоб легалізуватися, потрібно заощадити хоча б декілька тисяч гривень: туристи хочуть жити у теплій оселі, з водопостачанням, сучасною кухнею, санвузлом. Такі капіталовкладення для пересічного українського пенсіонера — проблема із проблем. Фонду підтримки внутрішнього туризму і, зокрема, зеленого не створено досі. Як наслідок — комерційні банки не практикують довготермінового кредитування під невеликі відсотки. Бо немає у типового пенсіонера середнього стабільного доходу — і все.

— Держава мене жодним чином не підтримала, — дивується Михайло Феськів. — Проте мені кажуть: реєструйся, купуй ліцензію, бо туризм — це ліцензований вид діяльності, плати податки. Але при такому рівні сервісу скільки можна прийняти туристів? Одиниці! Та я згоден був би усе це зробити, якби мені надали фінансово-кредитну підтримку і належне рекламно-інформаційне забезпечення.

Хоч як це дивно, на Тернопіллі поки що не зареєстровано жодного підприємця, котрий приймав би туристів у себе вдома. Якщо люди і дають притулок мандрівникам, то роблять це нелегально. Але підпільний бізнесмен не може широко рекламувати свої послуги у пресі, в спеціалізованих довідниках, на туристичних виставках. Місцеві ентузіасти зеленого туризму лише мовчки заздрять сусідам. Бо у минулі роки за програмою ЄС-ТАСІS сільським фермерам чотирьох областей — Львівської, Івано-Франківської, Закарпатської та Чернівецької було надано мікрокредити. Тернопільщина не ввійшла в так званий Карпатський регіон. Її обминули і кошти фонду «Євразія», з яких було профінансовано видання інформаційних матеріалів і підготовлено нові маршрути для туристів у сільській місцевості. А, наприклад, в Івано-Франківській області нинішнього року налічується понад 200 офіційно зареєстрованих підприємців, які готові прийняти туристів у своїх садибах, деякі з них уже рекламували свої послуги навіть на міжнародних туристичних виставках.

Заступник начальника управління з питань фізичної культури, спорту і туризму облдержадміністрації Михайло Лисевич на недавній регіональній нараді, де йшлося про перспективи розвитку туристичної галузі Тернопільщини, щиро запевнив: область є туристично привабливою. І навів такі цифри: торік регіон відвідало майже вдвічі більше іноземних туристів, ніж у 2001 році. Відчутно зріс інтерес внутрішнього туриста. Бо коли у 2001 році в регіоні їх побувало 18702, то в 2002 — 20,3 тисячі.

Місцеві райські куточки — Кременецькі гори, Товтри-Медобори, Дністровський каньйон — просто вражають. Як про це дізнатися туристу? Адже не знайде він ні великотиражного туристичного путівника, ні відеофільмів про область.

Тернопільщина не має потужних джерел генерації, високотехнологічних виробництв, які б могли приносити відчутні доходи у місцевий бюджет. Усі високі чини області та районів уже розуміють, що компенсувати нестачу бюджетоутворюючих галузей може туризм. Бо потенціал для відпочинку та оздоровлення в регіоні справді великий. Проживання у господарів дає можливість і активно відпочивати, і споживати екологічно чисті продукти — козяче молоко, фрукти із саду, овочі прямо з грядки, мед із пасіки. Туристи, що завітали сюди, можуть вибирати ще й цікаві маршрути — піший, автомобільний — як в області, так і поза її межами. Плюс невисока вартість «зеленотуристичних послуг». А такі всебічно обдаровані, добрі і привітні люди, як Михайло Феськів, — це взагалі особливий подарунок долі.

Але далі роздумів про «невикористані можливості» справи майже не просуваються. Та це, мабуть, і є один з парадоксів глибоко провінційного мислення: що більше посадовці говорять про перспективи туризму, то швидше зростають втрати.