Під покровом святої Женев’єви

Може, найточніше й найгіркіше описав ситуацію, що передувала трагедії Російської імперії, політичний діяч цієї імперії В.Шульгін (до речі, він був певний час редактором газети «Киевлянин»):

«То, что мы умели только петь, танцевать, писать стихи в нашей стране, теперь окупалось миллионами русских жизней. Мы не хотели и не могли быть «эдисонами», мы презирали материальную культуру. Гораздо веселее было создавать мировую литературу, трансцендентальный балет и анархические теории. Но зато теперь пришла расплата. «Ты все пела... Так поди же попляши». И вот мы плясали «последнее танго» на гребне окопов, забитых трупами».

Як українцю сприймати цей цвинтар, що є найсумнішим доказом приреченості державної структури «тюрми народів», — адже тут поховано і тих, хто вогнем пройшов по землі України й ніколи не сприймав її інакше, ніж Малоросію? Справді, Петлюра, Винниченко, Коновалець, Бандера поховані не тут. Але скільки тут лежить українців і не українців, місце народження, чи доля, серце і розум яких були пов’язані з нашою Батьківщиною! Великий киянин Серж Лифар, Надія Теффі (Лохвицька), яка разом із Аркадієм Аверченком написала сатиричну «Історію Малоросії», поет, письменник, бард, народжений у Катеринославі, Олександр Галич, геніальний кінорежисер Андрій Тарковський, чиє коріння — теж в Україні. Найбільшою дурницею буде, якщо комусь заманеться на цвинтарі влаштовувати расову чи національну сегрегацію, і недоумки почнуть трафаретами набивати на граніті тризуби або двоголових орлів. На жаль, я вже читав в Інтернеті — «Евреям не место на православном русском кладбище». Ну, не встрявати ж у дискусію з ідіотами. Хіба, може, процитувати Нобелівського лауреата Івана Буніна, який теж знайшов вічний спочинок на Сен-Женев’єв дю Буа. Він пригадував: «Наш древний род значится в шестой родословной книге дворянства. Но как-то гулял я по Одессе и наткнулся на вывеску «Пекарня Сруля Бунина». Каково!».

P.S. Біля пам’ятника письменнику Віктору Некрасову я не втримався і сказав паризькому гідові Дмитру: «Знаєте, а я закінчив той самий архітектурний факультет того самого Київського інженерно-будівельного інституту, випускником якого був Віктор Платонович». — «А я викладав французьку мову на тому ж факультеті! — промовив Дмитро. — Може, ми зустрічалися?». Здається, ні. Зустрілися тут, під Парижем, — киянин колишній, киянин нинішній та киянин вічний…