Патріархат «Україна»

Кожен представник здорового демократичного суспільства здатен розрізнити себе як «індивіда» (із важливою роллю релігії для відповіді на власні богопошуки) та «громадянина» (із повним відкиданням релігій­ного детермінізму і поясненням соціальних явищ та процесів сту­пенем розгніваності богів чи злих сил). Зрештою, мультиіден­тичність — невід’ємна складова кожного з нас. Не є шизофренією відчуття себе, в залежності від кон­тексту, у статусі пасажира, покупця, батька, сина, онука, начальника, підлеглого, абонента, курця, пацієнта, студента. Радше навпаки, міряння усього безміру суспільних контекстів одним цін­нісним «аршином» і є ознакою психічного розладу: релігійного фанатизму і фаталістичного детермінізму.

Хоч як дивно, для української християнської ментальності, віками зрошеної смертельними дозами імперського самодержавства та комуністичної пропаганди, релігія вже давно перестала бути лише справою індивідуального спасіння-вдосконалення, але перетворилася на спосіб політичного становлення. Багато хто щиро вірить у те, що Біблія дає відповіді на усі питання соціального розвитку. Мій добрий приятель, доктор права, оце недавно переконував мене у тім, що він віднайшов і розшифрував застереження про Чорнобильську катастрофу в Одкровенні Івана Богослова! Наша цілісна свідомість неспроможна загалом відрізняти алегоричність від буквальності, а індивідуальність — від публічної сфери. Біблія є нам як Книгою Спасіння, так і кришталевою кулею для передбачення майбутнього, євангелісти водночас є благовісниками Христових правд та конспіраторами-нострадамусами, котрі знають усе наперед: лиш варто знайти код!

Якби відважився хтось винести на референдум питання про те, чи повинен загальновизнаний патріарх об’єднаної в майбутньому української православної церкви вважатися духовним главою нації — відповідь народу була б, поза сумнівом, схвальною. Патріарх бо — не лише «звучить гордо», але він напевне краще знає «як й куди нам всім вступати: чи в ЄС, чи в СОТ чи в НАТО»…

Питання свободи — що й етимологічно, і сутнісно є стрижневим для ліберальних концепцій — споконвіку належало до основних у філософських поясненнях світу, соціуму і Людини. У ХІХ столітті всесвітньо визнаний класик релігійного екзистенціалізму киянин Микола Бердяєв «перекладає» на прийнятний нашому культурному архетипові «християн-сковородинців» код давню тезу про позитивну й негативну свободи в контексті осмислення сутності феномену творчості Бога й Людини.

Негативна свобода — це акт скасування кордонів і меж, а її прямим синонімом є поняття «звільнення», «визволення із» та «свобода від». Натомість свобода позитивна передбачає наявність цілі, осмисленості і «доданої вартості», що ототожнюється з актом творчості — причому «творчості» не як мистецтва, але перманентного феномену кожної осмисленої людської дії, думки, міркування, богоспілкування, тобто «свобода для».

Негативна свобода — недостатній для індивіда стан; «звільнення від» — є лише проміжним етапом на шляху до «звільнення для». Задля досягнення останнього, можливим є проходження горнила випробувань та покладення на вівтарі власних духовних практик низки чеснот. Релігійне вдосконалення майже апріорі передбачає упокорення, страждання, смирення: опущену голову і повне прийняття негараздів як даності на шляху до «Свободи», «Блаженства», «Раю» абощо. Природно, що позитивна свобода у ціннісній шкалі такої філософії є вищим і більш бажаним станом: станом, на який органічно «запрограмовані» душі й серця кожної людини.

Однак, коли дана парадигма мислення екстраполюється на суспільні відносини, коли держава стає церквою, і навпаки, «раби Божі» враз стають «рабами кесаревими». Світоглядна пастка, що криється у такому висновку, полягає у тім, що ідеї, які є вигідними для Людини, необов’язково (а й навіть «досить рідко») збігаються з рецептами суспільного розвитку. Те, що для внутрішнього світу людини є ознакою покори, самоорганізації та акту творчого пізнавання, на рівні суспільних програм перетворюється на знаряддя для одурманення народу, середньовічне мракобісся та ідеологічне обґрунтування авторитаризму.

Євангельська формула «Богові — Боже, кесареві — кесареве» й є тим «дешифрувальним ключем», що допомагає відділити світ індивідуальний від світу колективного — «світ цей» (тобто зорганізоване у державу суспільство) від «Царства Небесного» (що індивідуального світу, що «всередині нас»).

Протиставлення цих двох світів здебільшого пояснюється як боротьба із «гріховним світом, яким панує диявол», однак суть не в цьому. Основа тези про «меч, що приніс Христос у цей світ» полягає у наголошенні на світоглядному розсіканні, відділенні духовних вчень та рецептів самовдосконалення від суспільних ідеологій та уявлень про управління державою. Саме на цю ідеологічну недугу страждають усі світові релігії, саме у ній плекали свої ідейні корені палії відьом та борці з інакомисленням, середньовічні інквізитори і сучасні терористи-смертники.

Буквальне тлумачення релігійних вчень, та перенесення їх індивідуальної суті на суспільний контекст є і буде невмирущим джерелом релігійного і політичного фанатизму. Лише світськість, поміркованість та віднайдення у власній душі істинних фібр гуманізму і самоповаги є шляхом для обмеження тотемізації релігійних доктрин чи їх перетворення на виправдальні формули для політичних шахраїв-пройдисвітів.

Теза про боротьбу двох світів є світоглядним парадоксом, оскільки ідеї, що є цілющими для індивіда, є згубними для суспільства, і навпаки. Християнська етика є виключно індивідуальною, а соціальні експерименти та намагання запровадити її ідеали у суспільний контекст завжди закінчуються фіаско. Релігійне місіонерство щодо людини є священним актом навернення, релігійне місіонерство щодо громадянина — брутальним актом зомбування, джерелом авторитаризму та соціального рабства.

Світобачення комунізму є апогеєм соціалізації християнства: де «Царством Божим» є «світла мета», «раєм» — «комунізм», «Спасителем» — «дідусь Ілліч», «пророками» — «Маркс і Енгельс», «мучениками» — «герої війни і революції», «Сатаною» — «Захід», «церквою» — «партія», «Отче Наш» — «Інтернаціонал», «соборами» — «з’їзди», «Іудою» — «вороги народу», «Великим Постом» — «Голодомор»… Усі жили для «колись-в-майбутньому». Кожен ладен був терпіти страждання, аби потім десь його діти увійшли до раю-комунізму. Ніхто за авторитаризму не думає про «тепер». Кожен, хто думає про «тепер» автоматично стає ворогом системи.

Відрадно, що «осуспільнене» християнство, перенесення релігійних індивідуальних уявлень на суспільну організацію, не має нічого спільного із візуально подібним явищем — соціальною доктриною церкви, а також її суспільним служінням. Адже в останнім разі йдеться про привнесення гуманістичних християнських начал милосердя у практику щоденних дій індивідів, тоді як «осуспільнення» християнства передбачає тлумачення Євангелії у системі координат публічної самоорганізації громадян.

Коли церква освячує танки — вона діє як допоміжний інструмент легітимізації зовнішньої публічної агресії. В такім разі танкіст — не просто громадянин, котрий виконує перед державою свій публічний обов’язок. Після освяти, цей танкіст стає також і людиною, яка на індивідуальному світоглядному рівні вірить у власну правоту та богоугодність справи: він ненавидить своїх ворогів, готовий покласти власне життя та долі десятка своїх близьких на вівтар служіння. Така цілісна свідомість боронитиме оголошені ідеали більш заповзято, терплячи пекло війни, втішаючись космічною істинністю своєї місії.

Зрозуміти потребу дійового відділення церкви від держави, а церковної свідомості від публічної, необхідно кожному з нас безпосередньо, аби уникати наївних хиб, що виникають при так звичних для нас намаганнях пояснити усю трагіку й непередбачуваність суспільного життя «хитромудрістю Божих задумів».