Параджанов. Колаж

У Національному художньому музеї — особлива експозиція. Осінена ім’ям Сергія Йосиповича Параджанова. Людини-легенди. Режисера, чий фільм «Тіні забутих предків» став еталоном українського поетичного кіно. Вперше за останніх десять років в Україну доставлено експонати з Єреванського музею Параджанова. Понад 250 різноманітних композицій режисера й художника. Це колажі, малюнки, ляльки, капелюхи. А ще — листи, які Сергій Йосипович писав своїм близьким із далеких місць ув’язнення. За кількістю представлених експонатів нинішня київська виставка Параджанова перевершує всі попередні, які в різний час проходили за кордоном.

Про геній Параджанова, вірменина за національністю, який народився й помер у Тбілісі, але тривалий час жив і творив саме в Києві, вже багато сказано й написано. Світове визнання, нагадаємо, прийшло до нього на початку 60-х, коли його «Тіні...» зібрали неймовірний врожай призів та кінопремій на найпрестижніших фестивалях. Саме «Тіні... «стали точкою відліку його тріумфів і трагедій. А нагороди в Україні знайшли цього героя лише після смерті… Звання народного артиста України йому присвоїли в рік смерті — 1990-му. Шевченківською премією його відзначили через рік після смерті. Символіка, однак… В одному зі своїх інтерв’ю він, до речі, досить двозначно сказав: «Я помщуся Україні… Помщуся своєю любов’ю».

Сили небесні

На київську презентацію параджанівської експозиції прийшли багато тих, хто був близько знайомий із режисером, — Роман Балаян, Микола Рапай, Лариса Кадочнікова, Марічка Миколайчук, Іван Драч, Іван Дзюба… Син режисера — Сурен Параджанов — зізнався «ДТ», що свого часу відмовився змінювати прізвище батька і вніс свою посильну лепту в його звільнення.

Завен Саркісян, директор Будинку-музею Сергія Параджанова, який приїхав до Києва відкрити цю виставку, був знайомий із Параджановим понад десять років.

— Я зустрівся з Параджановим рівно тридцять років тому. Він тоді вийшов із тюрми і приїхав у Єреван. Наше знайомство було просте: «Я — Завен». — «Я — Сергій». Коли я працював директором Музею народного мистецтва, ми з Параджановим особливо зблизилися. Він привіз тоді свою велику виставку в Єреван. Саме після того й виникло рішення про створення його музею. Але, на жаль, через землетрус його було відкрито лише після смерті Сергія —
1994-го. За час існування нашого музею ми провели 50 виставок у різних країнах. Але нинішня — найбільша. Наприклад, у Парижі ми виставляли 60 експонатів. У Римі — лише 30.

Завен Саркісян сам розшукував багато робіт Параджанова. Брав його телефонний записник — і обдзвонював усіх за алфавітом. Потім зустрічався з цими людьми в різних куточках світу. Вони й передавали роботи художника. Ще розповідали про нього різноманітні історії. Завен Саркісян навіть записував усі ці розповіді на відео.

— Цих людей скоро вже не стане, багато хто з них у поважному віці... За рік наш музей відвідують близько 12 тисяч чоловік. Переважно це місцеве населення. Але в Парижі тільки за два місяці виставку Параджанова відвідали
6 тисяч чоловік! Інколи нам навіть пропонують його фальшиві роботи. Людям, мабуть, потрібні гроші, ось вони й приносять колажі, до яких не доторкалася рука Сергія. А в нього ж усі роботи з прихованим смислом.

***

У колажах Параджанова поєднано, здавалося б, непоєднуване — фото, сухі рослини, клапті тканин і мережива, уламки порцеляни й скла. Все це змонтовано настільки майстерно, що навіть звичайний мотлох перетворюється на витвір мистецтва. Сам Параджанов на різних барахолках купував часом безглузді предмети й створював із них свої колажі.

У тюрмі деталі для майбутніх творів йому приносили в’язні. Одного разу, коли його запитали, що йому дала та злощасна відсидка, режисер гірко пожартував: «Безсмертя!» Там він не міг бути кінорежисером, тому малював і майстрував. На виставці, наприклад, експонується лялька Лілі Брік із мішковини. У листі з тюрми своїй дружині Світлані він написав про цю роботу: «Я з мішковини зробив ляльку Лілі Брік — це шедевр, не знаю, як послати Суренчику на 10 листопада...»

Із фольги, якою тоді закривали скляні молочні пляшки, він створював портрети. І ось одну таку кришечку, перетворену Параджановим на предмет мистецтва, побачить через роки Фелліні, і вона стане прообразом офіційної медалі — на кінофестивалі в Ріміні.

Багато його колажів нагадують маленькі фільми. Наприклад, серія колажів «Перепис описаного майна» (створена у зв’язку з черговим арештом майстра). Майно описує вирізаний із книжки старий жандармський офіцер. Ридає сім’я, зібрана з фотографій початку минулого століття. Тужить, лежачи на підлозі, глава сім’ї. І навіть антикварні меблі «зіщулилися» в передчутті розлуки з господарем.

Для Алли Демидової Сергій Йосипович майстрував вишукані капелюхи. А ось його серія «Кілька епізодів із життя Джоконди» складається з 13 робіт — чортова дюжина. Є Джоконда у стилі Босха, оточена містичними персонажами. А ось вона ж у компанії Плісецької та Висоцького. Ще в одній «Джоконді» Па­рад­жанов побачив уже своє обличчя, прикріпивши до репродукції фото. Наступний колаж — дивна трапеза кількох персонажів, зібраних із фрагментів обличчя Мони Лізи.

Колись ці твори викликали різку критику. Але майстер парирував: «Нічого я з нею не зробив, просто дав племінникові три рублі, і він купив мені репродукції. Я розрізав їх, щось склеїв, щось привніс. А ваша Джоконда висить у Луврі! Ціла й непошкоджена! Можете піти перевірити!»

Вийшовши з тюрми, Параджанов сказав: «Я залишив свою енергію у в’язниці, де став художником. І привіз звідти свої вісімсот робіт».

І ще: «Біографія... я не дуже її пам’ятаю, мою біографію. І що моя біографія? «Дарт» (вірм. — горе, доля) — ось це одвічна її форма».

***

В експозиції представлено й тюремні листи Сергія Йосиповича. Дружині Світлані він писав: «Ще раз попереджаю — нікого не приймати, ні про що не говорити. Звідси виходять на 10—15 днів і повертаються на 15 років. Серед цього світу і я. Ким я вийду? Тут вимикають радіо, якщо це Вівальді чи Шопен. Терплять Огінського. Усе протипоказано. Я божевільний старий, який малює й клеїть квіти. І це більше ніж вирок. Постійно — страх, загроза ножа й побиття...»

Синові Сурену: «Дорогий сину! У моєму житті сталася катастрофа. І до цього ти не маєш жодного стосунку, тому ти повинен реа­гувати на все як чоловік. Прошу тебе не вдаватися в подробиці, проявити характер і знати, що час розставить усе на свої місця...»

Тут-таки кілька його робіт із серії «Притча про сина».

— Мій тато завжди казав, що природа відпочиває на дітях геніїв, ось я й відпочиваю! — каже Сурен Параджанов. — Загалом-то, за фахом я архітектор. Але тепер від архітектури трохи відійшов. Тішить, що ця професія починає відроджуватися.

— Ви пам’ятаєте свого батька у процесі творчості?

— Звісно, пам’ятаю, коли він творив. Це колажі, картини, маски. Дуже в нього це все виходило. Без проблем! Без затяжних мук творчості. Дім його завжди відвідували — що в Києві, що у Тбілісі. І якщо за день до нього чоловік п’ятдесят не при­йшло, то він уже журився: «Ніхто не приходить, нікого немає». А коли було забагато відвідувачів, він скаржився: «Якось мені всі набридли...» Гості йшли, і батько за дві години міг зробити щось значне.

— А час, коли батько був у тюрмі?.. Ті події якось позначилися на вас?

— Я ж не весь час жив із батьком. Мене в основному виховували дідусь і бабуся. Але з татом я часто спілкувався. Пригадую, існував «ліміт» на кількість листів із в’язниці. А я тоді в школі навчався. І мене рідні намагалися від цього захистити — на побачення до батька не возили. Але коли батько звільнився й прилетів у Київ, я разом із друзями зустрічав його.

Тоді було досить важко з інформацією. І справжньої правди ніхто не знав. Коли я вступав у Київський будівельний інститут, батько ще був у в’язниці. І хоча я набрав достатню кількість балів, питання про моє зарахування до вузу ще вирішували на рівні парткому. Оскільки ж мій дідусь був членом партії, то парторг сказав: мовляв, Сурен усе-таки довго жив у дідуся й бабусі. Виходить, у нього правильне виховання. Мені тоді навіть пропонували взяти прізвище мами. Але я залишився Параджановим.

Коли навчався на другому курсі, друзі познайомили мене з чоловіком, котрий був членом відомої організації «Амністія-інтернешнл». Я й передав йому матеріали татової справи. Потім кваліфіковані юристи опублікували розлогу статтю у відомій паризькій газеті зі своїми коментарями.

І ось відповідно до цих юридичних коментарів виходить, що майже кожен пункт обвинувачення батька було сфабриковано! Наприклад, одне обвинувачення тягне лише на 30%. Наступного взагалі не може бути. А третє — неправда й підстава.

До речі, батька через півроку після цієї публікації звільнили. Ну, а мене тоді ж активно вербував КДБ... Отож, думаю, є й моя частка участі у звільненні батька.

***

Усі знають, що Параджанов дуже допомагав творчо розкритися багатьом своїм друзям. Наприклад, Лариса Кадочнікова стала активніше заявляти про себе в живописі тільки тому, що Параджанов одного разу похвалив її малюнки, вселив упевненість. Нині Лариса Валентинівна, як відомо, визнаний майстер, її виставки проходять у різних містах.

— Для мене саме ця виставка дуже зворушлива, — зізнається Лариса Кадочнікова. — Адже завдяки Сергієві я в 60-ті приїхала до Києва й закохалася в Україну. Колись напередодні запуску «Тіней...» він побачив мене й вигукнув: «Ось Марічка!» І нікого більше не пробував на цю роль. Він зумів усю знімальну групу закохати в Карпати. Ніхто не заперечить — із Сергієм було дуже складно працювати. Я ж прийшла до нього на зйомки відразу після «Современника», після школи Олега Єфремова. Спочатку нічого не розуміла... І я сказала Сергієві, що йду з картини. Але він мені терпляче почав пояснювати, що в нього не система Станіславського, а поетичний кінематограф. Кожен епізод у «Тінях...» знімали по 50—70 дублів. Вивіряли буквально кожен рух. Дуже хвилювалися і Сергій, і оператор Юрій Іллєнко. Прощання Марічки й Івана знімали в горах під дощовою установкою — воду качали з джерела. Доки встановили цю систему, була вже середина листопада. І я думала, що застуджуся на все життя, стоячи під крижаним душем. Але, хоч як це дивно, ніхто не захворів. Сили небесні, вочевидь, допомогли цій картині.

Коли Сергій Йосипович жив у Києві на площі Перемоги, ми досить часто спілкувалися. У нього завжди був повен дім талановитих людей з усієї України. Сергій Йосипович любив приймати гостей, обдаровував їх. Жартував із будь-якого приводу. І постійно намагався «прикрасити» навколишню дійсність. У нього вдома можна було запросто зустріти знаменитостей — Володимира Висоцького, Майю Плісецьку, Юрія Любимова. У цієї людини була надзвичайна енергетика.

…Запам’яталася мені й наша остання зустріч. Одного разу я зателефонувала йому в Тбілісі і сказала, що в мене запланований творчий вечір у київському Будинку кіно. За два дні до цієї події він приїхав дуже пізно, подзвонив у двері й попросив мого чоловіка спуститися вниз. Коли Михайло повернувся, то в нього в руках уже був коньяк, а також солодощі, фрукти й зелень. Ось такий Параджанов! Неждано-негадано привіз своїй акторці подарунок! На тому моєму вечері він майже постійно мовчав. А коли настав час сказати слово, дістав гарну шаль і просто накинув мені на плечі. І вечір пішов по другому колу... Це була наша остання зустріч. Більше я Сергія не бачила.

Катерина КОНСТАНТИНОВА

Мудрі притчі генія

Зі своїми колажами — омріяними фантазіями — Сергій Параджанов повернувся до Києва... Туди, де пройшов усіма колами творчого й морального пекла. Туди, де жив, любив, працював, страждав, був ув’язнений, перетворився на легенду. Він тужив за Києвом, як великий вигнанець Данте — за Флоренцією. Вірменія, де спочиває прах майстра, Москва, де він навчався, Нью-Йорк, де був лише три дні, сьогодні мають центри С.Параджанова. Київ — у великому боргу — схиляє голову перед генієм XX століття.

З цього непотребу, з мотлоху народжується диво колажів. Пам’ятаєте:

«Когда б вы знали,
из какого сора
Растут стихи,
не ведая стыда».

(Анна Ахматова)?

***

Він умів те, що вміють робити лише генії та діти. Днями сидів у своїй кімнаті, як у печері Алі-Баби, оточений народженою ним самим красою. Майстер поспішає втілити свої думки, спогади і прозріння якщо не у фільмах, то бодай у колажах. «Веджвуд», «Пам’яті Фаберже», «Моління про Овнатаняна», «День народження Андерсена», «Пам’яті брата, що загинув у війні» і ще десятки (шкода, що не сотні) композицій дивилися на гостей цієї надзвичайної оселі. З особливою любов’ю компонував грандіозні капелюхи-натюрморти, увінчані гірляндами, пір’ям, мереживом. Кожен з них є цілим світом, своєрідним екзотичним сценарієм нездійснених фільмів С.Параджанова. Для майстра колаж був своєрідним записником, для глядача — зоровим утіленням легенд, притч.

Його притчі завжди були мудрі й добрі.

Колаж як мистецький різновид з’явився на початку ХХ століття. Це була одна з фарб на палітрі авангардної доби — часу війн та революцій. І хоч Сергій Параджанов жив в іншу добу, його свідомість теж потерпала від війни, яку проти вільного митця вела держава. Саме тому в його творчості домінує колаж — як знак зламу, розриву, деструктивності.

Колаж — дзеркало свідомості генія, розп’ятого між красою та духовними тортурами, фізичним стражданням.

«У художникові стільки художника, скільки в ньому дитини», — слушно колись зауважив П.Пікассо. Сергій ніколи не розлучався з дитинством, живився ним. Щедрий і теплий Тифліс, що в різні часи причарував серця великих вірменських митців: Акопа Овнатаняна, Габріела Сундукяна, Ованеса Туманяна, Вано Ходжабекяна, Олександра Бажбеук-Мелікяна, Ер-ванда Кочара, Геворка Григоряна (Джіотто) та ще багатьох, був батьківщиною параджановського артистизму.

***

Традиція багато важила для Сергія Йосиповича. Його творча свідомість уособлювала «культурний колаж». У ньому тбіліський «мемуаризм» освідчується в любові до світової культури. «Мемуаризм» золотим гаптуванням наскрізно проходить крізь творчість митця.

В «альбомі» Сергія Параджанова — портрети Сиран Дави­дівни, Світлани, Суренчика, друзів, але й Мікеланджело, Сервантеса, Довженка. Бо родинний космос майстра був би неповним без цих високих співрозмовників. Так органічно, невимушено родинно-інтимне долучається до культурної традиції людства. Мабуть, з ностальгії за мозаїками Софії Київської в композицію «День народження Андерсена» ввійшла смальта. В елегантну казку в дусі рококо органічно вплелися образи школи Фонтенбло, мереживо з Брюсселя, образи смольнянок з полотен Левицького, шитво, троянди — усе це романтичний світ майстра. Стилістика карпатського іконопису на склі рефлектує в ауру родинної інтимності, злагоди й м’якої чуттєвості, коли Параджанов створює образ Христа в композиції «Великдень».

У колажах Параджанова, так само як і в його фільмах, естетизовано кожний міліметр. У його композиціях немає другорядного. Не тільки твір, а й його рама відіграє у цьому «декоративному театрі» значну роль.

Рама — не лише портал, а й дійова особа — така ж активна, якою була завіса в знаменитому «Гамлеті» Театру на Таганці. Рами унікальні, їх зроблено для певної композиції, мов оправу для коштовного каменя. У цьому — продовження життя персько-тифліської традиції. Рами, скомпоновані з кількох видів різнобарвного оксамиту, прикрашені сусальним золотом, декоровані смальтою. У старих дошках, котрі, мов у теплих долонях, тримають образ «Богородиці», навіть шпарини естетизовано — заповнено дрібними уламками золотистої порцеляни.

З безмежжя своїх знань, феноменальності художньої інтуїції-обізнаності С.Параджанов робив нову поетичну реальність. Вона багата до надмірності. У ній є захоплена гра образами, речами, темами — парад імпровізаційності. Цей образотворчий театр — часом патетичний, інколи трагічний, але переважно ліричний, хоча в ньому достатньо й гротеску.

У кінематографі, а згодом і в колажах Параджанов своєрідно розвинув монтажний тип художнього мислення, відкритий ще С.Ейзенштейном. Суть методу полягає в поєднанні, здавалося б, невідповідних елементів у нову художню цілісність. Монтаж, або (за Ейзенштейном) «контрапунктивне зіткнення», — чи не найвиразніша особливість мистецтва XX століття взагалі, яке розвивається з урахуванням категоричного імперативу швидкоплинного часу. Монтаж є якістю постімпресіоністичного живопису, зокрема сюрреалізму, построденівської скульптури, музики та поезії XX століття.

Колажі Сергія Параджанова — класичний приклад контрапунктивного монтажу, де знайоме, вилучене з типової історико-пластичної ситуації, перегруповано в нових взаємозв’язках. Для чого? А для того, щоб під зовнішнім і майже банальним розгледіти приховану структуру дійсності.

Ольга ПЕТРОВА

Історія хвороби: відкрита рана

У день відкриття параджанівської виставки — напевно, це збіг (а можливо, режисерський задум) — в одній із київських газет стали публікувати «документальний диптих», присвячений подробицям закритої судової справи режисера, який прославив українське кіно на весь світ.

Взагалі, обожнюю ці фігури умовчання — «в одній із київських газет», бачте. Втім, кому потрібно, той і так знайде, в якій — у різнокольоровій, репортерській, осіненій патронатом власника заводів, газет, пароплавів, шахт і футбольного клубу. А кому не потрібно — то й узагалі нічого все це читати.

Отож про «диптих».

Важко осмислити, що такого доленосного сталося в житті країни, в долі мистецтва, а також у бутті та свідомості родичів знаменитого режисера, що треба було саме тепер і саме в такій лицемірно «об’єктивістській» формі перетрушувати архіви Київського обласного суду 35-річної давності. Із чітко поставленим завданням — витягнути звідти «справи» давно минулих днів у всіх пікантних подробицях.

…Якщо точно, то це 1973-й, 9 грудня. Дата, коли було зареєстровано фатальний донос на Параджанова. Той самий підкидний лист, котрий і підтяв крила режисерові на зльоті.

Радянські менти тоді спробували встановити навіть авторство. Мовляв, а хто ж цей дбайливець моральності в радянському суспільстві? Тільки Петриченка Семена Петровича — громадянина-заявника — «встановити не виявилося можливим».

А може, просто не там шукали? І «мешкав» він на тій самій вулиці і в тому самому будинку, де базувався головний офіс української філії КДБ СРСР?

Втім, «справа» ж не лише в давній анонімці. Хіба мало стукали? Чи мало писали? І чи мало людських доль поламали об гебістське коліно в різних кабінетах?

«Справа» ж, як на мій погляд, у тому, що тяжке життя й особисту драму великого художника знову й знову — «на потребу!». Не жаліючи нікого. Ані читача — особливо інтелігентного. Ані родину — а є ж дружина, є син режисера. У день «прем’єри» того документального «диптиха» зателефонував Світлані Щербатюк, вдові Параджанова. Вона пригнічена, вона в шоці. «Боже, за що? Я не можу підняти голови... Вони знову його хочуть стратити?»

Звісно-звісно, я все розумію і з усім погоджуюся: нині свобода слова, свобода совісті. І свобода божевілля. Відкриті архіви, відкриті роти, відкриті давні рани. Все правильно. Все сходиться. Але чому так тривожно?..

Чому, скажімо, жовта преса — до якої вже звикли — тотально підглядає (це заданий жанр). А інша, вже й не знаю яка, — з єзуїтською поважністю вивертає п’ять пудів «документального» фальшу, явно замовленого бруду, на дуже різних читачів і на конкретні голови родичів людини, котра давно залишила цей світ… Безумовно, суперечливої, скандальної, карнавальної, геніальної, історичної і міфічної особистості. Особистості — у дуже різних її спектральних проявах. Але цінної для батьківщини головним: шедевром, який підняв українське кіно у всьому світі на недосяжну висоту.

Наче моралізаторськи? Наче банально? Ніби ж і так усім зрозуміло: про мертвих або добре, або нічого. Але з «нічого» (не кажучи вже про «добре») — не виходить. Без етичних гальм, без контролерів на ім’я Совість і Такт у хитромудрому, нібито об’єктивному форматі «цитування» можна один за одним — із номера в номер — верстати «документи» судових перипетій 1973—74 рр... Їх сфабрикованість — із цим згодні — майже ні в кого не викликає сумнівів. Але їхня руйнівна сила (у повновагому публічному форматі) — не слабша тротилу.

Ця вибухова хвиля особливо сколихне ту частину «освіченого» соціуму, яку й класики, не мудруючи, величали «черню». Саме так. Контрастно уявляю тих, хто з пляшкою пива в зубах і з цією самою кольоровою газетою під пахвою глумливо потішається-гогоче над особистою драмою, над розп’яттям художника. Мовляв, «викрили» нарешті цього режисерика... Далі, як ви розумієте, з цих солодкоголосих вуст поллється неприйнятний для преси пейоративний синонімічний ряд, що характеризує режисера. Вони в житті не додивляться жодного його фільму до фіналу — заснуть! Та й не демонструють цих картин сьогодні по ТБ. Зате завдяки доскіпливій підкидній «документалістиці» вони дізнаються і корешам по пляшці розкажуть... З ким переспав? З ким хотів переспати? Кого прихистив у своєму будинку заради інтимної вигоди? А кого вигнав за поріг, не дочекавшись взаємності? Як був у юності спокушений високопартійним кавказьким горцем? Чому дружина його заплющувала очі на все «це»? Чи «опускали» на зоні? Чи сам когось «опустив»?

Це справді «важливі» саме «сьогодні» подробиці. Тим паче в матеріалах закритої — як перелом кістки — судової справи початку 70-х.

***

Пригадую, ще в школі навіть на піонерських лінійках навчали, що читати чужі листи — негарно, підглядати в замкову шпарину — негідно.

Можливо, й тепер десь навчають цього самого. Тільки «чужі листи» тепер публікують із усіма каліграфічними вигинами. На всю країну. Не спитавши відправника, адресата, родичів їхніх. Сотні тисяч примірників «чужих листів» (а ще Інтернет).

Навіть дніпропетровським відморозкам, які недавно вбивали «просто так» старих і дітей, судячи з публікацій у тій самій газеті, належало мати адвоката (він, якщо не помиляюся, навіть давав інтерв’ю).

А для великого режисера, образно виставленого на загальний огляд збоченцем і содомітом (судячи зі щедрого цитування), так і не знайшлося ані адвоката, ані завалящих осудних свідків. Тих, які, можливо, сказали б: «Хлопці, що ви коїте? Адже в цього місяця — два боки... І як-не-як — це гордість рідного мистецтва. Кому треба, той знав... А комусь, можливо, взагалі знати не належить... Оскільки справа «закрита», а рана «відкрита» — й досі кривавить. Це та «заборонена зона» інтимного людського життя, в якій можуть наслідити лише гебістські чоботи. Ми ж не судимо про Висоцького виключно за «свідченнями» московських наркоторговців у період Олімпіади-80. Ми ж не розглядаємо Шпаликова тільки крізь призму спустошеної ним склотари. Ми ж не трусимо на кожному розі історією хвороби Івана Франка. І не сифіліс же залишив в історії світової літератури великий Гі де Мопассан!..»

У розпал «Огонька» В.Коротича, пригадую, з’явилася докладна публікація Алли Босарт «Сергей-Иосиф: апокрифы» — ніби на ту ж саму тему. Отож — «ніби». Тюрма і сума — ніби про те саме. Але знаменита письменниця тоді знайшла особливий стиль, особливу манеру недомовленості, щоб сказати начебто про те саме — але тонко, людяно. Зі співчуттям, а не зі зневажливою холодною байдужістю. Вона тоді «допитала» навіть Євгенія Макашова, слідчого з особливо важливих справ Київської прокуратури, одного з авторів «Справи Параджанова». Макашов їй каже: «А в мене й не було завдання посадити його! Коли я отримав цю справу, то Параджанов уже сидів. І мені треба було з’ясувати, чи справжні обвинувачення» — «То, виходить, його посадили, коли ще вину не було доведено?» — «Я нічого не кажу, він був здібним...»

Це не свідок. Це слідчий. Але про що це я, ще б «Новый мир» згадав часів Твардовського.

У нашій же місцевій «справі», все ж, прошу вибачення, знайшли одного єдиного «безстороннього свідка».

Це Іллєнко Юрій Герасимович — відомий режисер, оператор «Тіней...». Вже не один рік він веде з покійним Параджановим якийсь важкий і незбагненний для мене «діалог». При цьому виступає в підтекстах своїх дискурсів у досить образних іпостасях — то Понтій Пілат, то апостол Петро... Мотивацію цього «діалогу», мабуть, міг би краще пояснити письменник Юрій Олеша в одному своєму найпопулярнішому творі під назвою...

Чергові «свідчення» Юрія Іллєнка у старій «справі», на мій погляд, мали б жахнути українську інтелігенцію. Тільки знову ніхто не почув «пострілу» — на захист Параджанова.

Друг Бєліков, напевно, в цей час п’є черговий гіркий літр — на своїй заміській дачі.

Друг Балаян завершує фільм про «райські пташки». Хоча давно б уже треба зняти про «божевільні бджоли».

Зате в друга Іллєнка завжди знайдеться час для розмови на улюблену тему.

На щастя, він не намагається живописати в усіх художніх завитках, «як опускали» Параджанова на зоні. Але зізнається, що збереглися аудіозаписи з розповідями про це. Отож спасибі, пощадив населення.

Зате Іллєнко ну ніяк не може змовчати, коли мова заходить про дисидентство в рідний Україні. «Це дисидентство — такі ж самі міфи, як і інші... Що, Дзюба цього не розумів? Тоді він був дурень, але це далеко не так?..»

Іване Михайловичу, а ви як на це дивитеся? Не хочете передати привіт цьому «учителю Параджанова», як він сам себе одного разу назвав у бульварній газеті?

Як взагалі всім нашим подвижникам поетичного кіно (пані Брюховецькій, наприклад) жити й працювати після досить сміливого публічного пасажу з приводу того, що... «Параджанов став робити все, щоб його... посадили!» На думку Іллєнка, в Параджанова виникла тривала творча криза, він усе не міг розродитися шедевром рівним «Тіням» — і ось, виходить, сам себе й запроторив на зону... Таке друкує українська преса. Це читають діти. Після цього хочеться помити руки.

Все може статися у довгому творчому житті — художні ревнощі, вишукана підлість, навіть взаємне захоплення — але навіщо такий «сюр»?

Невже думає, що не залишилося нікого з тих, хто міг би згадати, як один за одним гинули задуми Параджанова — «Бахчисарайський фонтан», «Київські фрески», фільм про Андерсена, «Сповідь». Зберігся його дивний текст за мотивами «Інтермеццо» Коцюбинського. І залишилася стенограма студійного «судилища», коли Левчук енд компані попросту завернули цей текст — і Параджанова послали «на доробку». Зберігся і лист Сергія Йосиповича секретареві ЦК КПУ Ф.Овчаренку, в якому режисер не пише, а волає: дайте працювати, не заради власного марнославства, а заради України хочу кіно знімати... І ці тексти залишилися. А не тільки оприлюднена судова базгранина зі скрупульозними подробицями — кого? коли? скільки разів?

Лише в одному, мабуть, має рацію високошанований Юрій Герасимович... Деяких режисерів, яких Всевишній чи то одночасно, чи то поетапно позбавляє розуму, таланту й совісті, можливо, справді треба посилати в місця недалекі — для відсидки, для відпочинку, для відновлення креативу. І не на зону — Боже збав! А в комфортну клініку, де так само скрупульозно вивчать одну застарілу «історію хвороби»... Одного побоююся: чи вистачить ліжок у палаті під номером шість?

Олег ВЕРГЕЛІС