Паломництво до країни слова: тисяча й одне життя Германа Гессе

Свій знаменитий вірш «Компас» Хорхе Луїс Борхес розпочинає словами: «Світ — лише мова, якою він, чи вона від часів Адама, веде свій довгий перелік, куди ми навіщось включені…» Якщо відкинути типово борхесівське «навіщось», нам відкриється екзистенціальне кредо Германа Гессе: світ повний див і загадок, найтаємничішою з яких є слово, мова, поезія. Шлях до мови сплітає перипетії не лише індивідуальної біографії, а й контури доль народів, культур, цивілізацій. Німецький філософ Ханс Георг Гадамер якось зауважив, що «буття, доступне розумінню, є мова». І справді, у мові та за допомогою мови ми приходимо до високих смислів, співпричетність до яких дозволяє чудесним чином подолати відвертий сум­бур і явні недоладності нашої повсякденності. Зокрема і нерозв’язувані, здавалося б, протиріччя між Сходом і Заходом, яким, коли вірити Кіплінгові, «не зійтися ніколи» і конфліктом яких, за Гантінгтоном, визначається розклад сил на кровожерливій геополітичній арені сучасності.

Інше розуміння Сходу було призначене Германові Гессе, народженому 2 липня 1877 року у швабському містечку Кальве. Ад­же його дідусь по матері Герман Гундерт був одним із найвідоміших фахівців з індійської культури, автором перекладу Біблії мовою малаялам, а також упорядником граматики цієї мови і малаялам-англійського словника. В Індії, у протестантській місії в Малабарі, народилася мати Гессе, Марія Гундерт. Та й батько майбутнього письменника, уродженець Естонії і колишній під­даний Російської імперії Іоганнес Гессе, тривалий час перебував там як місіонер. Волею доль рід­на домівка маленького Германа виявилася перехрестям часів, культур і цивілізацій. «Не лише батьки разом із учителями виховували мене, у цьому брали участь також інші, більш високі, більш сокровенні, більш таємничі сили, серед яких був бог Пан, кот­рий стояв за склом у шафі мого дідуся, прибравши вигляду маленького індійського божка, який танцює. До цього божества приєдналися інші, і вони взяли на себе піклування про мої дитячі роки. Вони до такої міри переповнили моє єство первозданними образами і думками країни Сходу, що пізніше я переживав кожну зустріч з індійськими та китайськими мудрецями як побачення зі знайомцями, як повернення до рідного дому», — так Гессе згадує пережите в блискучому есе «Дитинство чарівника».

Пристрасть до письма і пристрасть до Сходу — на перетині цих векторів формується особистість Германа Гессе. Завдяки його талантам у мові європейської культури оживають буддійські притчі, індуїстські легенди, перекази даосів, а пахощі Сходу парадоксально вплітаються в готичну в’язь німецького тексту, надаючи неповторність його аурі. Схід явно чи незримо присутній в усіх відомих творах письменника. Це «Сіддхартха» (1922), «Степовий вовк» (1927), «Нарцис та Гольдмунд» (1930), «Паломниц­тво до Країни Сходу» (1932), не кажучи вже про увінчаний Нобе­лів­ською премією з літератури роман «Гра в бісер» (1943), який став культовим.

Цей синтез різноманітних традицій, настільки органічно поданий у текстах зрілого періоду творчості Гессе, давався письменникові зовсім не просто, можна навіть сказати, трагічно. Ще у червні 1892 року п’ятнадцятиріч­ний Герман здійснює спробу самогубства, після чого юнака на кілька місяців віправляють до лікувально-виправного закладу для епілептиків і хворих на слабоумство у Штеттіні. Показово, що під час цієї першої і серйозної психологічної кризи він приймає доленосне рішення «стати або поетом, або взагалі ніким». Оскільки спроба піти з життя, «ставши ніким», зазнала фіаско, Герману Гессе довелося стати одним із найвідоміших письменників і поетів XX століття.

Проте тінь безумності періодично нависала над його життям і надалі. Так, у 1916 році на серйозну форму шизофренії захворіла перша дружина письменника, Марія Бернуллі, яка, до речі, була старша за Гессе на дев’ять років. На тлі воєнного лихоліття, цькування за принциповий пацифізм і важкої хвороби молод­шого сина це призводить до нер­вового зриву самого Гессе, котрий був змушений узяти понад сто сеансів психоаналізу в учня Юн­га, психіатра Йозефа Бернхарда Ланга, а згодом і в самого засновника аналітичної психології Карла Густава Юнга. Відтоді Гессе уважно стежить за психоаналітичною літературою і часто її рецензує. Можливо, містичний і духовний ореол юнгіанства йому імпонував, але головний порятунок усе-таки приходив у творчос­ті, у можливості, подібно Протею, вичерпувати різноманітні образи реальності й проживати інші людські життя, щоб втілити у текстах драму власної душі.

«Поетом можна тільки бути, а не стати», — пізніше проникливо зауважить Гессе в одному зі своїх оповідань. Справді, поетична натура, розуміння і віртуозне володіння чарами римованого слова — одна з характерних рис творчої манери майстра. Поет для Гессе — це не просто людина, яка вміє створювати римоване мереживо речень. Поет — це маг, який до самозабуття відкритий світові та своєю відкритістю створює безтурботні чари дива. Міра світобудови вимірюється ступенем такого поетичного одкровення, ступенем відкритості мови для вираження основних максим людського буття. Підби­раючи єдино правильні слова, поет відкидає у своєму одкровенні практично все, створене раніше, наново створюючи словом універсум.

Тому він постійно балансує на межі життя і смерті, світла і темряви, радості та суму. «Смерть є життя, і життя є смерть, вони сплелися навіки в божевільній любовній сутичці, і лише в ній був останній результат, кінцевий сенс світу, і лише з неї йшло світло, яке опромінює сяйвом будь-яке нещастя, лише з неї народжувалася і тінь, що затьмарює будь-яке блаженство і красу. Та в темряві сильніше палає блаженство, й яскравіше світить любов у цій ночі», — так в оповіданні «Сон про флейту» Гессе передає світовідчування тих, хто пережив екстаз поетичного одкровення.

Проникати поглядом усередину слова, бути у слові й бути як слово, — у цьому трагічне та велике завдання поета. Йти за межі простору й часу, дослухатися до споконвічного мовчання і прорікати його одвічність — от де криється краса поетичного покликання. Слово кличе людину у свою Таїну, зливаючись із ним і проголошуючи долю, а доля постає як повернення. Юнак зустрічає біля річки старця, щоб потім, старцем, повернутися до тієї самої ріки. Ріка життя тече крізь сло­во, а річки слів течуть крізь жит­тя, передбачаючи того, хто виявиться спроможним їх прорікати. В оповіданні Гессе «Поет» Хань Фук і його вчитель, Майстер Божественного Слова, по суті, одна особа, одна сутність. Інтуїцію цього єднання виявлено в почутті. «Він відчув, що ніякі свята, ніякі веселощі на цій землі ніколи до кінця не позбудуть його серце туги й суму, що навіть у киплячому вирі життя він так і залишиться чужаком, самотнім глядачем; він відчув, що лише душа його, одна серед безлічі інших, улаштована так, що він приречений відчувати радість, побачивши земну красу, й ковтати вод­ночас гіркоту чужини». Самітність — справді фатальна плата за можливість прожити тисячі жит­тів у творчості й знайти символічне безсмертя, ставши частиною потоку світової культури.

«Дуже важливою частиною мого єства я живу в майбутньому, а тому не маю потреби завершувати мій життєпис сьогоднішнім днем, але вільний преспокійно дозволити йому продовжуватися далі», — зауважив Гессе у своєму «Короткому життєписі». І справді, життя його текстів і його героїв тривають донині. Тому дата смерті письменника, 9 серпня 1962 року, так не схожа на крапку.