Пал ТАМАШ: «Казкові образи й сьогодні діють безвідмовно, треба тільки вміло ними керувати»

Поділитися
Будь-яка точка зору суб’єктивна, оскільки це єдина реальність, у якій ми можемо бути самі собою. Особливо цікава розумна суб’єктивність, що базується на воістину енциклопедичних знаннях і таланті аналітика...

Будь-яка точка зору суб’єктивна, оскільки це єдина реальність, у якій ми можемо бути самі собою. Особливо цікава розумна суб’єктивність, що базується на воістину енциклопедичних знаннях і таланті аналітика. Директор Інституту соціології Угорської академії наук професор Пал Тамаш — із цієї унікальної категорії людей. Тому, гадаємо, думки, якими він поділився з учасниками семінару «Переосмислення національності і громадянства в пострадянській Євразії», що відбувся в грудні 2005 року на факультеті соціології Санкт-Петербурзького державного університету за підтримки Інституту відкритого суспільства фонду Джорджа Сороса, як і його оригінальне розуміння помаранчевих подій в Україні, будуть цікаві й корисні українським мислячим читачам.

— Пане Пал, розпочнімо з терміна «революція». Як, по-вашому, змінилося його смислове наповнення в епоху постіндустріального інформаційного суспільства та глобалізації? У чому відмінність революцій епохи постмодерну і революцій епохи модерну?

— У соціальних теоріях існує велика кількість визначень того, що таке «революція». Їх єднає елемент сприйняття зламу, розриву в природному перебігу подій і процесів, їх незворотність. Але сам факт того, що безпосередні учасники подій називають їх «революцією», мало що означає. Справжнє значення подій стає зрозумілим лише з часом, й інколи виявляється: те, що називали «революцією», безслідно розчиняється в морі повсякденності. Якщо на хвилі тих чи інших великих політичних подій з’являються раніше не відомі національні герої або ж народжуються нові соціальні інститути та потужні політичні партії, то в цих подій більше шансів і через десять років вважатися революцією.

Що стосується «класичних» революцій та революцій епохи постмодерну, то слід підкреслити істотну різницю. Насамперед, «класичними» революціями епохи модерну в основному (а не виключно) рухали усвідомлені соціально-економічні інтереси певних груп. В умовах постмодерну суспільство, роздрібнене на різні культурні угруповання, з огляду на потреби екстраординарної ситуації, саме й вимагає підвищення рівня рефлексії цього роз’єднання. Як результат — об’єднання людей, розділених різними мовами, культурними кодами. Але ситуації, що виникають тут, створюють рамки, в яких колишні групові ідентичності зберігаються, а раніше пригноблені – емансипуються. У цьому плані можна назвати зазначений тип революції «революцією ідентичностей». Традиційні економічні чи соціальні інтереси учасників політичного процесу надто приховані, законспіровані, тому ідентифікація за принципом «близьке—далеке» здійснюється за стилем мовлення, мовою, культурними цінностями співрозмовників. І ідентичності людей у цій дзеркальній системі постійно трансформуються. Попередні цінності відкидаються приблизно так, як змії час від часу скидають шкіру. Іноді «скидання» має колективний характер. І якщо цей колективний процес може бути описаний у політичних термінах, то перед нами — новий тип революції. Форми її можуть бути різноманітними — бунт поколінь, великі культурні конфлікти різного роду, зміна стилю керівництва і геополітичної орієнтації еліт. Проте все це пов’язано з певною свідомою інженерією, менеджментом ідентичностей.

— Які ідейні й інші витоки «революцій нового типу»? У чому подібність і відмінність «червоної весни» 1968 року в Парижі, «оксамитових революцій» у Східній Європі та ланцюжки «кольорових революцій» (Сербія, Грузія, Україна, Киргизстан)?

— Якщо говорити про революції нового типу, то хотілося б виділити три основні характеристики. По-перше, вони немислимі поза міжнародним контекстом, так би мовити – зовнішнім чинником. Тому місцеві, національні події невіддільні від попереднього і якомога точнішого врахування цього чинника. Звісно, і вождям Великої французької революції довелося відбиватися від армій європейських монархів, але в час самих революційних подій навряд чи хтось брав цей зовнішній чинник до уваги. По-друге, телебачення й Інтернет створюють і водночас маніпулюють відчуттям синхронності. Тому подія має певну вагу й рейтинг, якщо вона виходить на міжнародні екрани. «Революційний народ» у цьому плані, подобається це комусь чи ні, виступає як необхідна масовка для телекамер. Не випадково в дуже різних країнах учасники мітингів, які претендують на вихід у світовий ефір, тримають англомовні плакати. Місцеві ж, такі ненависні лідери володіють в основному національними мовами! Отже, адресати інформаційних месиджів – не вони, а закордонні телеглядачі. По-третє, соціальний протест дедалі більше набуває рис карнавального дійства, про що хотілося б поговорити окремо.

Розбіжності між оксамитовими революціями 1988—1991 років і сучасними «кольоровими» революціями в тому, що перші були все-таки досить ризикованими заходами. Ніхто не знав, наскільки «розслабилися» місцеві автократи, які, до того ж, монопольно контролювали мас-медіа. Тоді противником революціонерів був режим іншого типу, ніж напівавторитарна пострадянська номенклатура, з якою боролися учасники «кольорових» революцій. Усі можновладні противники «кольорових» розуміли, що перед камерами міжнародних телекомпаній вони не зможуть удатися до насильства, навіть якби цього дуже захотіли. Тому вплив мас-медіа на ненасильницький характер розвитку подій я вважаю вирішальним.

— Чому бренд «революція» має попит на сучасному ринку? Яким чином радянська символіка, Че Гевара і т.ін. перетворилися на свого роду популярний і затребуваний кіч у колах пострадянської молоді?

— Революційний кіч після подій 1968 року в Парижі став складовим елементом західної мас-культури. Стаючи культовими, революційні атрибути, звісно ж, вбудувалися в існуючу систему і втратили революційність. Може, чимало їх і не були такою собі «революційною вибухівкою» (хоча Че, напевно, був!), а потім повністю перетворилися на милу фронду. В такому вигляді вони й стали товаром поп-культури, експортованим на Схід — у країни Центральної та Східної Європи. Тобто потрапили сюди не через якісь канали міжнародної солідарності трудящих і пригноблених. Цікаво, що тренінги громадянської непокори, субсидовані закордонними державними структурами для «підтримки демократії», популяризували форми організації і технології, розроблені в основному антиглобалістами, радикальними зеленими або іншими противниками цих-таки державних структур на Заході.

— Чи не могли б ви прокоментувати «лінгвістичний підтекст» революційних подій? Якою мірою розбіжності мови пострадянської номенклатури та пострадянського соціуму провокують такий розвиток подій?

— Варіанти ідеологій і геополітичного середовища «кольорових» революцій були і є різними. Що стосується вулиці, чи, точніше, тих добровольців, які взяли особисту участь у відповідних подіях, то, напевно, їх об’єднує практично ідентична культурна тканина. Після 1991 року в усіх трьох країнах до влади прийшла найбільш технократична частина колишньої партійної номенклатури. Вона багато чого навчилася за ці роки, але процес опанування нових знань і технологій відбувався в неї значно повільніше, ніж у представників середнього класу, який активно формувався. Останні навчалися справді швидко, і тому прірва між ними та можновладцями (які, між іншим, досить уміло маніпулювали підпорядкованими їм пауперизованими масами) швидко збільшувалася. В певний момент це протистояння стало для нового середнього класу лінгвістично нестерпним, після чого він був цілком готовий вийти на вулицю.

— Яке прочитання помаранчевої революції, по-вашому, більш адекватне? Чи було це формою прояву «карнавальної культури» в інтерпретації Михайла Бахтіна, чи ми маємо справу зі своєрідним мега-шоу сучасної масової культури?

— Якби це був феномен «карнавальної культури» за Бахтіним, то по-справжньому мобілізовані маси не розійшлися б так швидко по домівках. Мені здається, це було (особливо на Майдані) дуже професійно організоване мега-шоу, після якого масовка, як після першокласного концерту, у гарному і святковому настрої розходиться по домівках. Власне кажучи, в результаті цих подій не виникла постреволюційна гвардія, скажімо – дружинники Майдану або хранителі революційного вогню. Зрозуміло, що в такий спосіб політтехнологи зберегли собі (до певної міри) свободу дій.

— Яку роль у сучасних революціях відіграє звернення до міфів і міфологічного мислення? Чи додала щось помаранчева революція до традиційного набору революційних міфологем?

— Тут важливими є навіть не міфи, а культурні архетипи: відважний лицар, який бореться за трон і за дочку короля; емоційна жінка, що уособлює батьківщину-матір; підступний закордонний дракон, випробування якого витримує наш герой. Усі ці казкові образи й сьогодні діють безвідмовно. Треба тільки вміло ними керувати.

— Наскільки ефективно була задіяна національна ідея в процесі революційних подій в Україні? Як би ви оцінили роль і вплив етнічного чинника в сучасній українській політиці?

— Наскільки я розумію, це було важливим компонентом, але не зовсім у тому плані, про який зазвичай кажуть. З одного боку, мені здається, що галицька концепція нації має обмежену придатність — на тих територіях, які розвивалися іншими шляхами, в інших цивілізаційних і геополітичних координатах, тобто для більшості населення країни. Гадаю, вона з цілком зрозумілих причин народилася й розвивалася в протиборстві з польськими національними концепціями XIX століття, а ті, у свою чергу, багато чим зобов’язані німецькій концепції етносу («крові та ґрунту»). Тобто тут ми маємо справу з класичним етнонаціоналізмом, який підкреслює важливість поріднення, взагалі походження, «рідної землі», в якомусь приземленому, селянському розумінні, і лише потім звертає увагу на культурні параметри, мову тощо. Звичайно, для всіх роздрібнених між різними державами етнічних еліт XIX століття культурне будівництво, цілеспрямований розвиток національної мови, літератури, фольклору були важливими замінниками політичного чи державного будівництва, у тих умовах неможливого або недоступного. Саме тоді німці й почали говорити про Kulturnation, підкреслюючи відсутність у цій концепції політичного змісту. Етнічна культура у такому разі заміняє державу. Для поляків, чия територія була поділена між трьома сусідніми державами, такий підхід теж був цілком природним. Хоча про це мало говорять, але, думаю, якби в них була своя національна держава, то вони б терпиміше ставилися до культурної інакшості.

Після створення національної держави ця програма певний час зберігає своє значення, адже гуманітарна інтелігенція (а іншої інтелігенції тоді просто не було) на цей час стає ключовим фахівцем етнокультурного будівництва. Вона, у принципі, не розуміє, що тепер відкрилися інші можливості державного будівництва і що культурно-мовна уніфікація є вже не єдиним і, можливо, навіть не головним інструментом формування сучасної політичної нації. Галицькі українці на власній шкірі відчули цю несучасність, цей запізнілий культурно-державний примус із боку польської держави у 20—30 роках минулого століття. Проте, коли на початку 90-х років багато хто з них став частиною нової еліти молодої Української держави, вони забули про власний історичний досвід і стали діяти тими ж самими методами. Не знаю, чому дехто вважає, що методи й інструменти, які продемонстрували свою неефективність у минулому, в нових історичних умовах будуть успішними.

Наскільки я розумію, однією з важливих інновацій помаранчевих подій у Києві було те, що цей етнонаціоналізм тримали під контролем і не дуже дозволяли йому виходити на свободу. Так триває вже більше року. Загальний модернізаційний порив нового середнього класу всієї країни й дуже невмілі прийоми російських мас-медіа та радників-експертів наприкінці 2004 року разом створили один із найперспективніших елементів нової політичної реальності: територіально-державну громадянську позицію. А етнічний елемент у тому плані, про який ми раніше говорили, мабуть, поступово відходить на задній план, тому що в нинішніх умовах більше сприяє роз’єднанню, ніж консолідації нації. Нинішня невмілість Москви і, може, завтрашня невмілість Брюсселя більше стабілізують, ніж дестабілізують національне будівництво по той бік етнічного чинника.

— Чи змінила помаранчева революція геополітичне майбутнє України? Який ваш прогноз щодо перспектив входження України в Європейський Союз і НАТО?

Мені здається, головна заслуга цієї революції — введення поняття «нової країни» і, відповідно, поява нового важливого політичного суб’єкта, з яким треба будувати серйозні відносини. Адже у світі є багато країн, і дуже небагатьом удається більше, ніж кілька разів упродовж десятиріччя, потрапити на перші шпальти New York Times, Le Monde або в передачі Бі-бі-сі. А без цього тебе не розглядатимуть як серйозного партнера, тим паче не реагуватимуть на твої потреби. У цьому сенсі помаранчеві події стали, безперечно, поворотним пунктом після 1991 року. Звичайно, навряд чи цей капітал збережеться на десятиріччя, але ще два-три роки у відносинах з іноземними державами його можна буде використовувати.

І головне запитання — що можна зробити за цей період? У плані реального вступу в Євросоюз, думаю, нічого. У плані вступу в НАТО — теж, мені здається, не дуже багато, хоча там значно чутливіше реагують на зовнішньополітичні виклики. І головним інтегратором або ж гальмом інтеграції на цьому напрямі буде не київська політика, а ініціативи Москви. Якщо в Кремлі, крім суто теоретичних міркувань, серйозно думають про якусь нову російську доктрину Монро стосовно пострадянського простору (навіть у тому вигляді, як це подає пан Іванов у своїй статті в Wall Street Journal від 11.01.2006), то це може стати потужнішим чинником інтеграції в НАТО, ніж помаранчеві події. І якщо зовнішні геоекономічні чинники, як, наприклад, ринкова ціна на газ (і багато інших ресурсів), примушують українську економіку реструктуруватися, то тим самим поліпшуються передумови для подальшої інтеграції України в Європу. У кожному разі, для структур, зацікавлених в інтеграції, такий проект буде дешевшим. Можливо, я цинік, але сучасна політика Москви набагато сильніше штовхає Україну до інтеграції з західними структурами, ніж помаранчеві події 2004 року.

З огляду на це, гадаю, що найближчими роками Євросоюз буде пасивним геополітичним партнером України. Він не йтиме на серйозні кроки, і навіть на відверті виклики, крім суто символічних акцій, реагуватиме зі значним запізненням. Однак і відштовхувати Україну не стане. Найближчими роками Євросоюз має наново концептуально відкривати себе, а, як відомо, у такі періоди різні організації, великі й малі, стають більш екстравертованими. Євросоюз навряд чи в цьому випадку стане винятком. Польща, безперечно, багато говоритиме про необхідність нової «східної політики» ЄЕС. Цей дискурс — цілком у сфері її національних інтересів, тому що зміцнює позиції Польщі як «держави середнього рівня» всередині ЄЕС і як можливого головного автора нової східної політики. Однак саме тому, розуміючи нинішню розстановку сил, вважаю реальність цієї нової політики малоймовірною.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі