ОСТАННІЙ ЗЛОЧИН ТИРАНА

50 років тому — 13 січня 1953 року ТАРС повідомив про те, що славними органами держбезпеки викрито групу «убивць у білих халатах», які мали намір здійснити замах на життя керівників партії та держави. При цьому було наведено в основному єврейські прізвища відомих академіків і професорів — світил медичної науки, а радянських людей закликали проявити пильність і нещадно боротися зі злісними та підступними ворогами народу. Так почалася горезвісна «справа лікарів». Але антисемітизм, обвинувачення євреїв у всіх смертних гріхах має і свою історію, і свої традиції...

Вибачте, ви випадково не єврей?

Мабуть, жоден народ не піддавався в царській Росії таким гонінням, як народ єврейський. Мова навіть не про погроми, від котрих жоден єврей не був застрахований. Мова про порушення, узаконені владою. Євреїв було заборонено приймати на державну службу, їм було важко вступити до багатьох навчальних закладів, куди приймали лише невеликий відсоток юдеїв по відношенню до учнів-християн (для вузів ця цифра складала 3%). Для проживання євреям було відведено лише кілька губерній, що отримали назву «межа осідлості».

Самодержавство постійно нацьковувало населення на євреїв. А прості люди, навіть ті, приміром, які брали участь у знаменитому Кишинівському погромі (1903 рік), судячи з протоколів допитів, на особистому рівні ставилися до євреїв дуже пристойно. Вони шили у них черевики, купували в їхніх крамничках крупу і чай і вбивали їх не з особистої ворожості, а тому, що так було потрібно — їм пояснили: євреї становлять небезпеку для держави.

Так уже склалося, що в Росії часто «євреєм» ставав той, чиї манери, костюми чи політичні погляди викликали неприйняття у населення (слово «інтелігентний» досі має негативний відтінок), оскільки той, хто випадає із загального ряду, викликає підозру. 1905 року, під час київського погрому, приміські селяни проводили такий тест на юдаїзм: оточували всіх по-європейськи одягнених перехожих і вимагали перехреститися.

Коли народу не можна запропонувати позитивну ідею, то будь-які інші стають наркотиком, здатним відвернути людей від їхніх проблем. Євреї в цьому сенсі завжди були дуже вдалим «громовідводом». Як влучно, із гіркотою і болем, каже один із героїв рязановського фільму «Небеса обітовані»: «Вони всю дорогу кричали: «Бий жидів, рятуй Росію!» Били-били, били-били, а Росію так і не врятували...»

Факт незаперечний: антисемітизм у царській Росії був офіційною політикою. Але дія, як відомо, породжує протидію. Тим більше з боку народу, відомого своєю працьовитістю, завзятістю в досягненні мети, природним розумом і розважливістю. Тому навряд чи можна вважати випадковим, що саме представники єврейської національності очолили в Росії партію комуністів (більшовиків). Євреї переважали й у складі перших радянських урядів. Такою виявилася ціна державного антисемітизму.

У 20-ті і 30-ті роки антисемітизм, як й інші прояви ксенофобії та шовінізму, усіляко придушувалися радянською державою. Не випадково люди старшого покоління з гордістю кажуть про братські взаємини між народами, що населяли тоді країну Рад.

Почалася війна... Лауреат Нобелівської премії Елі Візель так сказав про долю євреїв, про шість мільйонів, знищених у війні: «Не всі жертви нацизму були євреями, але всі євреї були жертвами нацизму».

У боротьбі з фашистською Німеччиною в лавах Червоної Армії воювали 500 тисяч євреїв (близько 200 тисяч із них віддали життя за Батьківщину), а в цей час готувалися директиви, що насаджували державний антисемітизм. Ось знайдена в архівах доповідна записка міністра культури СРСР Георгія Александрова (не плутати з Григорієм Александровим — кінорежисером) і міністра культури РРФСР Тетяни Зуєвої на ім’я секретаря ЦК ВКП(б) Георгія Маленкова. Дата — 17 серпня 1942 року. «Про добір і висування кадрів у мистецтві... В Управлінні Комітету у справах мистецтв і на чолі установ російського мистецтва виявилися неросійські люди (переважно євреї)... У Большому театрі керівний склад повністю неросійський. Така ж картина в Московській державній консерваторії, де директор — Гольденвейзер, а його заступник — Столяров (єврей). Всі основні кафедри консерваторії очолюють євреї (Цейтлін, Ямпольський, Дорліак, Гедіке, Пекеліс, Фейнберг)... У музичній критиці теж засилля євреїв. Вони замовчують концерти російського піаніста Софроницького і дають великі статті про Е. Гілельса, Ойстраха, Дунаєвського й інших євреїв. Враховуючи викладене, Управління пропаганди й агітації вважає за необхідне розробити заходи щодо підготовки та висування російських кадрів».

Початок антисемітської кампанії поступово став давати свої результати. Ось лист 28 українських комуністів — письменників, лікарів, вчителів й інженерів, адресований в ЦК КП(б)У: «Ми, українці, обурені тим, що антисемітизм у Києві набув великих розмірів. Справа дійшла до того, що євреїв — старих членів партії — не приймають на роботу, не ставлять на керівні посади. Очевидно, багато керівних працівників забули, що наша велика Комуністична партія виховує дух інтернаціоналізму. Основоположник марксизму Карл Маркс — теж виходець із євреїв... З антисемітизмом має боротися кожен член партії...»

Це був кінець 1944 року. Секретар ЦК КП(б)У Дем’ян Коротченко видає розпорядження органам НКДБ «найретельнішим чином розібратися в цьому питанні» і лає органи за втрату пильності «з виявлення антисемітських і націоналістичних елементів». Але в цьому ж розпорядженні Коротченко лає НКДБ і «за потурання та халатність у виявленні націоналістичних настроїв у більшої частини населення єврейської національності, особливо інтелігенції». Через півроку Коротченко одержує від керівництва українським НКДБ звіт про виконану роботу: «Наклепники та підбурювачі, котрі кидають тінь на дружбу радянських народів, мусять відповісти за свої вигадування. Розслідувані факти антисемітизму не відбивають політико-морального настрою широких прошарків населення. Водночас підтвердилися факти прояву сіоністських антирадянських настроїв єврейської інтелігенції. НКДБ пропонує ізолювати письменників Гофштейна, Шеффа, журналіста Токаря й інших подібних елементів. Загальний висновок розслідування: антисемітських настроїв в Україні немає, але є прояви сіонізму. Їх розслідувано і покладено край. НКДБ посилить роботу з розкриття і виявлення сіоністських настроїв, а для цього ще більш організовано і по-більшовицькому чітко буде вести оперативну роботу в середовищі єврейської інтелігенції...»

Результат цієї роботи відомий. Із радянських і партійних установ, із вузів, шкіл, лікарень і наукових колективів лише за 1945—1946 роки в Києві було звільнено більш як вісім тисяч громадян єврейської національності.

«Безрідних космополітів-антипатріотів — до відповіді!»

Холодного січневого дня 1948 року по засніженій Москві рухалася жалобна процесія. Тисячі людей проводжали в останню путь людину, чиє ім’я ще за життя стало легендою в театральному світі. Це ховали Соломона Міхоелса — народного артиста СРСР, лауреата Сталінських премій, кавалера орденів Леніна.

Тоді, у січні, ще ніхто не підозрював, що через півроку Міхоелса назвуть «огидним буржуазним націоналістом», «жалюгідним американським шпигуном», і на довгий час ім’я художнього керівника Державного єврейського театру буде викреслено з історії країни й історії мистецтва подібно тому, як будуть вирізані з кінофільму «Цирк» кадри, що зобразили його в маленькому епізоді.

Убивство Міхоелса стало ніби прелюдією до трагедії, розіграної по нотах Сталіним і його оточенням. Вже влітку 1948 року широко, по всій країні, була розгорнута кампанія боротьби з «безрідними космополітами». Ця кампанія не залишала у населення сумнівів у тому, проти кого вона в основному спрямована. Не випадково тоді склалося прислів’я: «Чтоб не прослыть антисемитом, зови жида космополитом».

Ось уривки зі звіту про II пленум правління Спілки радянських письменників України («Литературная газета», 10 березня 1949 р.): «Радянські письменники крок за кроком викривали антипатріотичну діяльність і негідницькі, дворушницькі методи групи безрідних космополітів і їхніх підголосків І.Стебуна (Кацнельсона), Е.Адельгейма, Л.Санова (Смульсона), А.Гозенпуда, Е.Старинкевича, А.Кацнельсона, Я.Гордона і деяких інших, які тісно були пов’язані з антипатріотичною групою безрідних космополітів — Юзовського, Альтмана, Борщагівського, Холодова, Бояджиєва. Всі ці раби розтлінної культури буржуазного Заходу в дійсності були непримиренними ворогами радянського мистецтва та культури, скажено цькували все нове, радянське, безсоромно обпльовували великі традиції нашої літератури, нашого мистецтва... Обурює космополітична писанина Голованівського... Адельгейм і поет Первомайський намагалися опорочити книги молодих поетів. Але нехай знають: там, де підніметься на нашу батьківщину Брудна рука космополіта, там ця рука буде відрубана. (Бурхливі оплески)... У своєму романі у віршах «Молодість брата» Первомайський показав українське село часів громадянської війни як якусь страшну стихію. У цьому романі він відверто пропагує космополітизм... Безграмотний прихвостень космополітичних покидьків Гальперін зневажливо назвав Київський російський театр імені Лесі Українки «театром кабінетної інтелігенції»... Дуже погано, що тов. Бажан, говорячи про космополітів, які діяли на Україні, узяв під захист безрідного космополіта Адельгейма. Учасники пленуму виступили з різкою критикою антинародної позиції Бажана, зажадали, щоб він терміново визнав свою помилку... Особливе обурення пленуму викликав виступ страшенного дворушника Адельгейма. Йому кричали: «Розкажи про свої інтриги, про антипатріотичну діяльність своєї групи!» Нахаба відповідав: «Ще настане час, і ми розберемося — хто з нас правий, а хто ні». Після цього весь зал одностайно зажадав: «Геть із трибуни, космополіт!..»

Власне, Київ лише повторював усе, що робилося в Москві, і приміряв рішення партії до місцевих умов. А тим часом кампанія антисемітизму набирала обертів. У пресі і на радіо зникли згадування прізвищ євреїв — солдатів, офіцерів і генералів, замовчувалася їхня роль у перемозі над фашизмом. Стали вилучатися з бібліотек книги Едуарда Багрицького, Василя Гроссмана, Михайла Свєтлова, Йосипа Уткіна, Бориса Пастернака і багатьох інших. Було розсипано у видавництві і заборонено «Чорну книгу» про злодіяння фашистських окупантів проти євреїв у роки війни. Закривалися єврейські газети та журнали, театри та видавництва. До речі, у цей час у видавництві «Правда» вийшла книга спогадів монархіста Василя Шульгіна, котрий аналізує результати Великого Жовтня. Природно, радянські цензори ретельно відредагували книгу (тепер, коли справжній рукопис Шульгіна побачив світ, це особливо очевидно), однак залишили такі «перли»: «Революція винищила усі «тонкі» обличчя. Залишилися одні «товсті» пики. Якщо де і зустрінеш «тонке» обличчя, то і воно «із прожиддю»!» або «Всі біди, усі нещастя російські — від євреїв. Хай їм грець!»

Почалися масові арешти діячів єврейської культури. Арештовано Єврейський антифашистський комітет (ЄАК), котрий під час війни зібрав у США й інших країнах мільйони доларів для перемоги. Серед обвинувачуваних: єврейські письменники Перец Маркіш, Лев Квітко, Іцик Фефер, Давид Бергельсон, актор Веніамін Зускін, академік Ліна Штерн. Всім підсудним (окрім біолога Л.Штерн, про яку казали, що Сталін зберіг їй життя, думаючи, що вона володіє секретом довголіття) винесено смертний вирок. Більше ста письменників, поетів, учених, артистів, службовців, партійних і радянських робітників єврейської національності були засуджені до 25 і 10—15 років таборів і в’язниці.

Та все ж «справа ЄАК» не викликала всенародного обурення проти євреїв (на що, певне, дуже розраховували його творці). І тоді народилася «справа лікарів». Вона виявилася більш підходящою для роздмухування всенародної ненависті до євреїв.

Кому потрібна «справа лікарів»?

Повідомлення ТАРС від 13 січня 1953 року: «АРЕШТ ГРУПИ ЛІКАРІВ-ШКІДНИКІВ. Якийсь час тому органами держбезпеки було розкрито терористичну групу лікарів, які ставили своєю метою шляхом шкідницького лікування скоротити життя активним діячам Радянського Союзу. У числі учасників цієї терористичної групи виявилися проф. Вовсі М.С., лікар-терапевт; проф. Виноградов В.Н., лікар-терапевт; проф. Коган М.Б., лікар-терапевт; проф. Коган Б.Б., лікар-терапевт; проф. Єгоров П.І., лікар-терапевт; проф. Фельдман А.І., лікар-отоларинголог; проф. Етінгер Я.Г., лікар-терапевт; проф. Грінштейн А.М., лікар-невропатолог... Арештований Вовсі заявив слідству, що він отримав директиву «про знищення керівних кадрів СРСР» зі США від організації «Джойнт» через лікаря в Москві Шимеліовича і відомого єврейського буржуазного націоналіста Міхоелса. Інші учасники терористичної групи (Виноградов, Коган М.Б., Єгоров) виявилися давніми агентами англійської розвідки. Слідство буде закінчено найближчим часом».

21 січня, у річницю смерті Леніна, у «Правді» під ленінським портретом опубліковано указ про нагородження орденом Леніна лікаря Лідії Тимашук «за допомогу, надану уряду в справі викриття лікарів-убивць».

Всю другу половину січня ідеологічні працівники, лектори, пропагандисти, а також преса та радіо сурмили про нові «звірства» «лікарів-убивць». Їх обвинувачували в шпигунстві проти Країни Рад, причому звинувачуючи, наприклад, двох братів Бориса і Михайла Коганів у шпигунстві, слідчі одного із них «приписали» до японської розвідки, а другого — до англійської. А академік Мирон Вовсі, генерал, головний терапевт Радянської Армії, котрий зробив у роки війни великий внесок у порятунок від смерті тисяч фронтовиків, був «приписаний» до фашистської розвідки, хоча він настійно просив слідство лише про одну «милість»: зняти з нього це обвинувачення, оскільки багато його рідних у роки війни були по-звірячому убиті німецькими фашистами.

Серед «нелюдів роду людського» — так арештованих офіційно іменували газети й радіо — був і особистий лікар Сталіна Володимир Виноградов. Як розповів Микита Хрущов на ХХ з’їзді партії, саме Виноградов на початку 1952 року виявив у Сталіна значне погіршення стану здоров’я у зв’язку з перенесеними інсультами і порекомендував відійти від активної діяльності. Коли Берія сказав про це Сталіну, той шалено вибухнув: «У кайдани його, у кайдани!» — кричав він, і доля Виноградова була, певне, вирішена.

Слідчі застосовували катування і добивалися-таки від арештованих, щоб ті зізналися в злочинах і підписали обвинувачення. І багато хто змушений був це зробити. П.Єгорова, наприклад, обвинуватили в тому, що він «зломишляв проти членів сім’ї тов. Сталіна». Мовляв, Василь Сталін, який страждав на алкоголізм, «лікувався злочинно довго», а Світлана Сталіна «мала з вини обвинувачуваного токсикоз і тому народила ослаблену дочку Катю». М.Вовсі був звинувачений у тому, що «мав намір вивести з ладу А.А.Андрєєва і цим самим послабити партійну роботу на селі» (Андрєєв був наркомом землеробства), також у тому, що «недостатньо наполегливо лікував у Г.М.Димитрова цироз печінки, а акцентував свою підлу увагу лише на діабеті, емфіземі легень й атеросклерозі»...

Українські чекісти, рівняючись на Москву, теж затіяли власну «справу лікарів». Було арештовано 36 чоловік. Головним обвинувачуваним «призначили» відомого терапевта й ендокринолога Віктора Коган-Ясного, котрий «керував створеною ним за підтримки американських імперіалістів і сіоністських кіл Заходу терористичною організацією з числа єврейських буржуазних націоналістів». Саме Коган-Ясний першим у СРСР застосував тоді ще новий препарат — інсулін — для лікування хворих на цукровий діабет і цим врятував життя мільйонам людей.

Частина істориків вважає, що «справа лікарів», розіграна Сталіним, була для нього усього лише ширмою, головним же завданням було грунтовно почистити й обновити своє найближче оточення. Так, у січні 1953-го за вказівкою Сталіна в Москву з кустанайського заслання доставили дружину Молотова Поліну Жемчужину. Її піддали допитам і очним ставкам із Б.Коганом, М.Вовсі, після чого вона зізналася в тому, що була «єврейською націоналісткою та платним агентом «Джойнту», а чоловік Жемчужиної був агентом американської розвідки». Згодом Молотов згадував (Чуєв Ф. «Сто сорок бесід із Молотовим»): «Поліна через мене постраждала. До мене шукали підхід і її допитували, щоб мене, так би мовити, підмочити». А Ернст Генрі, другий секретар Посольства СРСР в Англії, арештований у лютому 1953-го, писав згодом: «Можна з великою часткою упевненості сказати, що тоді готувався процес проти Молотова і його єврейка-дружина дуже згодилася. Як добре, що і його, і мене лише врятувала смерть Сталіна».

Інші дослідники пишуть про зоологічний антисемітизм Сталіна. Цілком можливо, антисемітизм «вождя народів» мав глибокі корені і значною мірою пов’язаний із тим, що багато політичних противників Сталіна були євреями. Хрущов у своїх спогадах зазначає: «Якщо говорити про антисемітизм в офіційній позиції, то Сталін формально боровся з ним як секретар ЦК, як вождь партії та народу, а внутрішньо, у вузькому колі, підбурював до антисемітизму».

Смерть Сталіна перервала «справу лікарів». Після невеликої розгубленості організатори провокації випустили вчених із в’язниць, і ті з них, хто вижив, знову почали працювати в клініках і медінститутах. Усім повернули їхні чесні імена. Знайшли і «стрілочника» — слідчого Рюміна. Його поспішно судили і розстріляли.

Ось так закінчився останній злочин Сталіна, що досі таїть багато таємниць. Чи дійсно Сталін хотів у березні 1953-го публічно страчувати арештованих на Красній площі в Москві? І які мали бути наслідки цього: масова депортація євреїв до Сибіру, як стверджують одні дослідники, чи розправа вождя зі своїми найближчими соратниками, про що пишуть інші? А може, те й інше одночасно...

Час невивчених уроків

Зі мною на журфаку навчався Петя Коган — небіж професора Михайла Когана, арештованого у «справі лікарів». Тоді, 1960-го, Петя був найвідомішим студентом МДУ — нападаючий футбольної команди, він умів блискуче грати головою (хоча, тепер розумію, єврейській голові можна знайти і краще застосування). Так ось, Петя виспівував під гітару такі частівки:

«Дорогой товарищ Коган,

Кандидат наук!

Виновата эта погань —

Лидка Тимашук.

Дорогой товарищ Вовси,

Друг ты наш и брат!

Оказалось, что ты вовсе

И не виноват.

Дорогой товарищ

Фельдман —

Ухо-горло-нос!

Ты держал себя, как Тельман,

Идя на допрос...»

«Справа лікарів» була останнім оскалом Сталіна. Але антисемітизм, нехай не офіційний, не державний, а прихований, на рівні пересічного партійного керівника і чиновника, продовжував існувати. Єврейських юнаків не брали на навчання у військові вузи й інститути міжнародних відносин. Щоб вступити в звичайний інститут чи університет, єврей мусив скласти всі іспити не на «п’ять», а як мінімум на «шість». Службові східці теж мали межу, вище від якої єврею не можна було піднятися. Він міг бути гарним секретарем первинної парторганізації, конструктором, лікарем, науковцем, інженером, журналістом... Але не міг стати секретарем райкому партії, генеральним конструктором, головним лікарем, директором НДІ, директором заводу, редактором газети... Можливо, бували винятки, але вони лише підтверджують дане правило.

Зараз ситуація в корені змінилася. Хоча саме по собі «єврейське питання» — матерія тонша, аніж національне питання в цілому. Соціологічні дослідження показують, що в Україні навіть дітям дитсадківського віку властивий побутовий антисемітизм. Наше ще далеко не громадянське суспільство не любить учитися на своїх помилках — простіше знайти причину особистих бід у підступах ворога. Як то кажуть, «если в кране нет воды — значит...»

Ця стаття не закликає любити євреїв. Коли сто років тому у Франції розпочався рух на захист неправо засудженого Дрейфуса і прозвучав знаменитий лист Еміля Золя президенту республіки «Я обвинувачую», то громадськість зрозуміла: йдеться не лише про захист офіцера генштабу, єврея. «Любити єврейського капітана, — як писав Золя, — мабуть, можна, але дано не всякому. Але любити свою батьківщину і не бажати їй ганьби і нещастя дано всякому свідомому громадянину своєї країни».

Безглуздо ділити людей на євреїв і неєвреїв. Безглуздо і вульгарно. Люди діляться на розумних і дурних. Добрих і злих. Талановитих і бездарних. Порядних і покидьків. Роботяг і дармоїдів. Рабів і наглядачів... «Українці споконвіку відверто і природно відчували генетичну національну ворожнечу до євреїв. І робитимуть це завжди», — писала одна малоповажна українська газетка. Яка в дідька національна ворожнеча, якщо кров ескімоса можна перелити негру, а серце загиблого єврея пересадити казаху?!.