Модний і якого читають нині не лише в інтелектуальних колах Мілорад Павіч написав: «Я думаю, що щастя передається в спадщину і його можна заповідати»...
«Золота молодь мені була нецікавою»
— Я лікар у п’ятому поколінні. І скільки себе пам’ятаю, завжди хотіла стати лікарем. У батьків збереглися великі магнітофонні бобіни, на яких записаний мій голос. Мені було тоді три роки, я ще половину букв не вимовляла, а вже грала лише в лікаря. Думаю, це було пов’язано з тим, що мама працювала на «Швидкій допомозі», потім в Інституті судинної хірургії. Нам додому постійно хтось телефонував, ми бігли — когось рятували. Хоч куди ми їхали, у мами завжди була із собою валізка з ліками. Вона всіх намагалася вилікувати. Через це в плані вибору професії у мене не було жодних сумнівів. Максимум відхилення — ветеринарний лікар. Річ у тім, що наш будинок був розташований за парком, який саджав Олександр Олександрович Богомолець і в якому він, власне, і похований. Далі — Інститут фізіології. Поруч з інститутом був віварій, де жили звірятка. Парком ходив ослик, гусаки, а в самому віварії жили коти, собаки, змії, жаби. Я ніколи не наближалася до цієї споруди — обходила його стороною. Відчуття того, що там сидять тварини, над якими, як мені здавалося, знущаються, було жахливим. Лише тепер розумію, що це робилося на благо людства. А тоді коти й собаки, замурзані зеленкою, із голеними головами та електродиками, що стирчали у різні боки, викликали в мені жалість. Пам’ятаю, як клялася собі, що ніколи в житті не заподію болю жодному звірятку. Мені хотілося прокрастися вночі до цього жахливого віварію і відчинити віконце, щоб усі тварини втекли. Та не склалося. Як ветеринар хотіла лікувати лише коней, а не корів, на що батьки сказали: «Знаєш що, люба! Або ти лікуєш усіх, або ти не ветеринар».
Скільки себе пам’ятаю, ніколи не поводилася як професорська онучка. Їздила у всі колгоспи, у всі будзагони, причому з задоволенням. Якось так вийшло, що золота молодь, до якої я, власне, і належала, мені була нецікавою. Богемний спосіб життя мене ніколи не приваблював. Мені подобався запах диму й пісні під гітару. Взагалі, мені все життя доводилося бути правильною. Тобто я ніколи не прогулювала ні уроки, ні лекції, якщо мене викликали, то відповідала краще за всіх, і не тому, що боялася зганьбити честь прізвища. Ні! Просто коло «доброзичливців» було настільки широке, що варто мені було мінімально відхилитися від «курсу», про це негайно доповідали бабусі чи мамі. Я приходила додому, мама відчиняла двері, дивилася на мене пильно й казала: «Мені вже телефонували». З шкільних часів мені здавалося, що на мене ніхто не дивиться як на індивідуальність — на мене всі дивляться як на продовження знаменитого прізвища. Така трансформація відчуття династії. Коли до школи приїжджала делегація, краєм вуха я завжди чула: «А в нас навчається правнучка Богомольця». І всі дивилися на мене як на експонат, і при цьому не мало значення, як я виглядаю і як мене звуть. Було дуже прикро, просто до сліз. Хотілося довести, що я не просто праонучка і онучка і можу щось сама. Напевно, тому в медицині завжди йду в той бік, де ще ніхто не був. Цікаво все незвідане, та й навіщо йти туди, де вже хтось є? Особливо швидко йду до мети. І ще дуже не люблю кривдити людей. Для мене питання конкуренції дуже болісне, замість того, щоб обминути, я звільняю дорогу чи йду туди, де взагалі нікого немає.
По-справжньому я відчула, що належу до династії, до якої не всі ставляться захоплено, коли закінчила інститут. І це був, мабуть, найтрагічніший час у моєму житті. Та вже так у мене складається, що всі негативні моменти завжди обертаються на позитивні. На шостому курсі я народила сина. Були дуже важкі пологи, довго лежала в реанімації. Державні іспити здавала з трубочками, що стирчали з мене. Це був жах. А за три дні до розподілу зателефонував комсорг курсу й сказав, що мене не розподіляють. Необхідне втручання батьків. Просто хтось із високопоставлених чинуш захотів, щоб Богомольці прийшли до нього на уклін. У суботу відбулася сімейна рада, і батьки ухвалили, що ніхто нікуди ходити й просити за мене не буде. Я страшенно ображалася, відчувала себе всіма покинутою. Це тепер я розумію, що батьки зробили правильно, а тоді мені було дуже важко. У результаті мене так нікуди й не розподілили. Три дні проревіла від безвиході. Шість років важкої праці — і нічого в результаті. Адже батьки мене виховували дуже суворо. По суботах, коли в усіх був вихідний, я ходила до мами на роботу. На той час вона була головним дитячим патологоанатомом. Розпочинаючи з другого курсу я брала в неї практичні уроки. Вона ставила мене поруч із собою і розповідала: «Ось дивися, цей лікар те й те недовчив, а цей — те й те не вивчив». Це була найкраща школа. Саме тоді я зрозуміла, що означає брати на себе відповідальність за чуже життя. Лікар не має права ніде дати слабинку. Загалом, мої батьки нікуди не пішли, і я залишилася без роботи. Домашні сказали: «Сиди поки що з дитиною. Потім буде видно». Через чотири місяці мені зателефонував декан нашого факультету — я вдячна йому донині — і сказав, що допоможе вирішити моє питання через Москву. І мене направили в Інститут удосконалення лікарів.
Я ніколи не була в жодній аспірантурі — повсякчас працювала, захистила кандидатську, потім поїхала вчитися в Америку. Теж цілком надзвичайним чином і без будь-якої допомоги. Один доцент нашого інституту якось приніс запрошення на Всесвітній конгрес дерматологів. Це було в той час, коли карбованець дорівнював долару. Всі ми дружно посміялися — все одно поїхати не було жодної можливості. А я відправила на цей конгрес тези своєї кандидатської дисертації. І забула. Через кілька місяців прийшла відповідь: мої тези прийняті, і мене запрошують приїхати на конгрес. Мені було дуже приємно, але в той самий час я прекрасно розуміла, що зі своєю зарплатою в 110 карбованців поїхати не зможу. Написала, що буду вдячна, якщо вони надрукують мою роботу, тому що не можу заплатити за її публікацію і приїхати через важку економічну ситуацію теж не можу. А півтора місяця прийшов ще один лист — на гербовому папері, із печатками, — в якому повідомлялося, що при конгресі діє комітет допомоги країнам, що розвиваються, і слаборозвиненим країнам і мені, як представнику такої, виділені гроші на поїздку. Цей лист я зім’яла і кинула в урну, оскільки змиритися з тим, що я представник малорозвиненої країни, не могла. Почувалася ображеною до глибини душі. У той самий час у мене була кімнатка на вулиці Саксаганського. Я там займалася науковою працею і прибирала сама. Загалом, папірець пролежав в смітті три дні, потім згнітивши серце я його звідти витягла, розгладила й вирішила, що, напевно, треба їхати. Іншої можливості може не бути. І взялася оформляти документи. Мені відмовили у візі один раз, потім другий. Думаю, через те, що я була розлученою жінкою з дитиною. Та незабаром поїхала в Москву, а там саме проходив фестиваль української культури. Ми співали в американському посольстві. Після концерту я поговорила з консулом, і прямо в Москві мені відкрили візу. Так я вперше потрапила до Америки. Мені там дали стипендію, платили 50 доларів добових. У мене був вибір: заплатити 250 доларів за прощальний бенкет чи за курс лекцій Бернарда Акермана, одного з найвідоміших у світі дерматопатологів. Подумавши, вирішила вчитися. Прослухала курс лекцій Акермана й отримала пропозицію приїхати до нього на навчання в Інститут дерматопатології. Навчання в нього коштувало тоді 800 доларів на тиждень, він дав мені запрошення на рік безкоштовного навчання. Але ще два роки в мене пішло на те, щоб знайти собі житло. У результаті мені оплатили місце в гуртожитку на території університету. На їжу я витрачала 20 доларів на тиждень. У неділю дозволяла собі сходити в «Макдональдс» і купити картоплю за 99 центів. Приносила її додому, варила до неї сосиску — і бенкетувала! Коли в нас почали відкриватися перші «Макдональдси» і народ валом туди повалив, я цього не розуміла. А на банани дотепер без відрази дивитися не можу. Тому що там їх можна було їсти скільки завгодно. Взагалі, якщо нікуди не ходити, харчуватися вдома макаронами, молоком і овочами, то цілком реально було прожити на 20 доларів на тиждень. Ще по суботах-неділях їздила з концертами, щоб трохи заробити й відправити гроші додому. Адже в мене син залишився з батьками. Хотілося їх підтримати. Завдяки цим концертам об’їздила всі Сполучені Штати.
Сімейні перекази
— Для мене історія нашої сім’ї розпочинається не з прадіда Олександра Олександровича, а з його матері Софії Богомолець. Я перед нею схиляюся — надзвичайна жінка була, запальна. Вона очолювала Південноросійський робітничий союз, її заарештували, і вона народила свого сина Олександра в Лук’янівській в’язниці. Мої друзі жартують: «Ольго, ця в’язниця — твоя генетична батьківщина».
Софія була з дворянської сім’ї. Отже, в нас є сімейний герб і маєток, де нині живуть інші люди. Я їздила туди із сином: хотіла йому показати цей будинок і сама подивитися. Та ми навіть не заходили всередину — не хотіли турбувати мешканців. Там живуть вісім родин. Отож, коли моя прапрабаба була у в’язниці, їй досить було відмовитися від своїх поглядів, і її випустили б. Тим паче, що за неї просив сам Лев Толстой. Та вона не захотіла цього зробити. Народила в тюремному шпиталі. Через пару тижнів її разом із дитиною перевели в камеру. А потім дитина звідти зникла. Виявилося, що її віддали батькові Софії. Маля виховувалося у фамільному маєтку. А через чотири роки з заслання повернувся його батько Олександр Михайлович і забрав хлопчика до себе. Він був земським лікарем і, власне, основоположником нашої медичної династії. Кілька років він домагався, щоб йому дозволили поїхати до дружини в Сибір. Дочекавшись позитивного рішення, він по етапу разом із маленькою дитиною півроку добирався на Кару. Коли вони приїхали, Софія вмирала від туберкульозу. Маленький Саша бачив свою матір лише три дні. Тривалий час у сім’ї зберігався томик «Кобзаря», який Софія обшила тюремною мішковиною і вишила на ній волошку. Поховали її в Сибіру. А Олександр Михайлович прожив довге життя, понад 90 років, але всі ці роки не дивився на жодну жінку. Для нього дружина залишилася ідеальною, святою та єдиною. Ось така історія кохання.
Софія Богомолець дуже вплинула на життя Олександра. Хоча він бачив її лише три дні, розповіді батька, який кохав її безмірно, допомогли йому краще зрозуміти матір і сильніше полюбити.
— А діда ви пам’ятаєте?
— В Олега Олександровича був феноменальний музичний слух і величезна фонотека. Великі шафи від підлоги до стелі, забиті платівками. Мені тоді здавалося, що він міг наспівати яку завгодно арію, симфонію, сонату з будь-якого місця. Причому насвистував їх цілком ідеально, не фальшивлячи. І ще прекрасно розпізнавав голоси птахів. Пам’ятаю, як він стояв на балконі, а я в цей час пробігала мимо. Він мене гукнув і каже: «Ось, слухай, це такий-то птах». А я була дуже непосидючою дитиною, у мене ніколи не було часу, щоб зупинитися. Я подумала: а, потім якось зупинюся і послухаю. А як мені нині цього не вистачає! Накупила собі купу касет і дисків із голосами різних птахів. Намагаюся все це розпізнати й сварю себе: ну чого я тоді не зупинилася і не послухала?
— Дім Богомольців часто відвідували відомі люди. Хто вам запам’ятався?
— Академік Лаврентьєв і Святослав Ріхтер. У нас був рояль, і Ріхтер на ньому грав і навіть підписав клавіші збоку. Ще пам’ятаю, у нього були такі старі-старі окуляри. Коли він грав, я все переживала: ось зараз окуляри впадуть. Чудові були люди — дуже веселі, дуже доброзичливі, дуже світлі.
— Що у вашій сім’ї передається з покоління в покоління, звичайно, крім професії?
— Я думаю, що дух. Життєстверджуючий і революційний.
— Ким будуть ваші діти?
— Середня дочка — щира, жаліслива, ласкава й співчутлива. Завжди каже: «Я мамі допомагатиму». Ще вона, так само, як я, не любить грати в ляльки. Молодша теж каже: «Гаразд, і я мамі допомагатиму інколи». А потім — бабусі: «Ти знаєш, я Катю обдурила, я все-таки стану балериною». Син — революціонер за природою, тому, думаю, хоч чим він займався б, досягне успіху в будь-якій галузі. Хоча він не відмовляється від думки стати лікарем, не знаю, наскільки це буде йому в радість. Для мене найголовніше не те, щоб діти стали медиками, а щоб вони вміли радіти і бути щасливими. Пояснюю їм, що все дається нелегко, але якщо дуже стараєшся і йдеш до своєї мети, все виходить.
— Як вам удається все поєднувати? Ви і лікар, і бард, і мати трьох дітей?
— Це не я поєдную. Це поєднав хтось інший. Я просто все це запроваджую в життя. Співати я стала дуже пізно й ніколи не думала, що сама складатиму пісні. Звичайно, батьки дуже любили музику й часто співали українські народні пісні, російські романси. Загалом, на цьому виросла. А пишуться пісні, в основному, коли мені погано. Для щастя мені досить книжкової полиці, дощу за вікном і голосу в сусідній кімнаті.
— Чи є в династії Богомольців свої традиції?
— Знаєте, життя настільки складне — була й війна, і час, коли навчання Олександра Олександровича оголосили псевдовченням, а його самого вважали ворогом народу. Через це особливих традицій немає. Наш дух загартувався. А зовнішні атрибути завжди умовні. Був круглий стіл — уся сім’я сідала за круглий, був квадратний — сідали за квадратний. Залишилися речі, портрети, книжки, листи, архіви, любов, повага, герб.
Підтримати
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google