ОЧЕПАТКИ Уривки з роману-кліпу

Поділитися
«Прийдіть дванадцятого, — сказав мені люб'язний сивий чоловік. — Отоді й одержите посвідчення співробітника редакції...

«Прийдіть дванадцятого, — сказав мені люб'язний сивий чоловік. — Отоді й одержите посвідчення співробітника редакції. Поки що позаштатного», — додав він. Але дванадцятого я пройти- проїхати до редакції зміг тільки після п'ятої вечора — все місто від малого до великого раділо, марширувало й кричало: «Гагарін у космосі!». У редакції начальства вже не було, і перше журналістське посвідчення я одержав тринадцятого. 13 квітня 1961 року. Правда, потрібно було ще закінчити університет...

«Як немилосердно летить час!» — говорили старші. А сьогодні і я кажу: «Летить немилосердно». Летить і забирає любов, юність, сили й ті пориви душі, без яких людське існування позбавлене сенсу. Здається, тільки вчора чи три дні тому я з завмиранням серця поклав свій перший нарис на редакційний стіл, злітав уперше зі спецзавданням в інший кінець країни, вперше був викликаний «на килим», уперше проявив характер і заявив начальству «ні» і, на жаль, уперше змалодушничав і сказав «так» тоді, коли треба було грюкнути дверима...

Минуло багато років. Уважно гортаю пожовклі сторінки. 137 записних книжок, блокнотів, товстих зошитів! Усе моє життя журналіста відбилося в них. Вони пам'ятають усе. І зринає раптом далеке й забуте, обступають щільним колом колись знайомі й рідні обличчя, і від мрій знову солодко в грудях...

КУРЧАТ РАХУЮТЬ ВОСЕНИ, БАРАНІВ — УВЕСЬ РІК

Журналіст постійно пише. І в редакції, і, як то кажуть, удома він постійно щось нотує до блокнота, на серветці, на шматочку газети... Далеко не всі спостереження, нотатки, випадково почуті кумедні фразочки входять потім у матеріал. Багато чого залишається «за бортом». Отак найчастіше й лежать записнички журналіста без діла, хоча й містять у собі чимало цікавого...

* * *

Бук і сосна росли в долині Привидів під Алуштою. Росли так близько, що їхні стовбури здирали один одному кору. Але соки обох дерев, мабуть, порозумілися між собою, і дерева помалу зрослися в тому місці, де була здерта кора. Побачивши цей соснобук, чи букососну, я визнав її дивом природи. Але варто раз звернути увагу на якусь дивину, і вона відразу зустрічається вдруге і втретє. Так за вісім літніх походів у долину я знайшов дев’ять зрощених дерев і вже не дивувався. Диво завжди пов’язане з цифрою один. Поєднавшись із цифрою два, воно відразу ж перетворюється на буденність.

* * *

Раніше вмикав радіо, коли транслювали музику, тепер — тільки тоді, коли передають «Останні новини». Що змінилося — я чи життя?

* * *

Подобається заголовок у «Комсомолке»: «Пити треба з розумом. Особливо коли йдеться про уринотерапію».

* * *

Як добре озаглавив свою статтю в «Неделе» письменник Юрій Поляков! «Головне в житті — знайти кохану жінку».

* * *

Спостереження. Чого тільки не зробить наш організм, коли йдеться про життя та смерть. Страх і почуття самозбереження — великі стимулятори. Багато років записую ці випадки. Ось лише деякі.

На борту есмінця у відкритому морі на палубі раптом клацнув вибуховий механізм міни. Матроси, котрі стояли поруч, знали: через кілька секунд міна вибухне. Вони підняли її, перекинули через леєр, і вона вибухнула вже за есмінцем. Згодом, коли всі заспокоїлися, ці ж два матроси не могли відірвати таку саму міну від палуби й на сантиметр.

Під час пожежі, рятуючи нажитий за все життя скарб, сухенька субтильна бабуся виволікла з другого поверху палаючого будинку величезну скриню. Після пожежі двоє хлопців ледве змогли затягнути її на старе місце.

Один солдат під час війни просидів у зимовій дніпровській воді, тримаючись за край крижини дев’ять годин. Висунутися було не можна, і він чекав темряви, щоб приплисти на берег. І залишився здоровий, навіть нежиті не було.

У сільській хаті помирала вісімдесятилітня старенька. Її відсоборували, вона лежала, склавши воскові руки на грудях. Завтра вона померла б. Але сьогодні загинула від нещасного випадку її дочка, залишивши малолітніх дітей. «Напівнебіжчиця» звелася й почала доглядати дітей, пішла за водою, подоїла корову. Вона прожила ще кілька років.

Так, приємно усвідомлювати, що десь у нас, у глибині, приховано небачені сили, які під час смертельної небезпеки врятують життя. Та коли для того, щоб дізнатися, який запас цих сил, треба потрапити саме в таку ситуацію, нехай він краще буде недоторканним.

* * *

Старий запис. Подейкують, що в Африці найпопулярніший радянський фільм — «Чапаєв». Зал завжди підводиться, коли Василь Іванович вимовляє фразу, що стала легендарною серед кольорового населення: «Ох, Петько, от переб’ємо всіх білих, зовсім інше життя почнеться».

* * *

Запис 93-го року. Конверти — предмет розкоші, телефонні переговори карколомно дорогі. Мовчання стало золотом. До редакцій газет майже не надходять листи. Люди вже не чекають від журналістів абсолютно нічого. А ті, хто пише, просять тільки вислухати. Ось чому так багато листів від жінок — ще дуже молодих, але вже замордованих життям до запаморочення. Багато листів жахливо схожі на заповіти чи передсмертні записки.

* * *

Біблія навчає нас любити ближніх. Вона також навчає нас любити ворогів. Можливо, тому що це зазвичай одні й ті самі люди?

* * *

Самогубство Марії Іванівни Веліної, сімдесятирічної пенсіонерки з київської Борщагівки. У щоденнику багато місяців вона щодня записувала те саме: «Сьогодні не приходив ніхто».

* * *

Розмова двох чоловіків напідпитку в метро. «Дочки — дурепи. Страховиська. Хіросіма й Нагасакі. Заміж видати не можу. Мабуть, так і сидітимуть на шиї».

* * *



«Що таке демократія? Це коли нашим народом керують наші люди», — почув я від відповідального чиновника Київської міськради влітку 89-го. Чиновник давно пішов угору, став народним депутатом. Працює за цією формулою?

* * *

Побувавши в Луврі, мучуся такою ситуацією: геніальний митець, працюючи над портретом пересічної людини, надломлюється, згоряє та вмирає. А людина ця, котра не зробила за своє життя нічого корисного, розумного, доброго, мала би просто промайнути і зникнути у вічності, подібно до нічного метелика у вікні. І раптом невмотивовано (як, утім, відбувається майже все, що ми звично називаємо долею) вічність відзначила її і зберегла саме її образ. Людина, зображена на портреті, так, можливо, і не зрозуміла, що, торкнувшись генія, ввійшла в історію. Можливо, вона навіть виявляла якесь невдоволення через незручності при позуванні, можливо, висловлювала незадоволення своїм зображенням і лаялася з генієм. А тепер, через віки, ми стоїмо перед портретом цього «випадкового перехожого» і намагаємося за ним відтворити образ усієї «вулиці». І відтворюємо, оскільки рука, що робила портрет, зафіксувала в ньому Час. Скільки ж парадоксів у цій ситуації!

* * *

Запис перших років перебудови. Рабство завжди було багатоликим і залишається багатоликим. Невігластво, презирство до культури, до минулого своєї країни, небажання знати, про що думали й думають, чого досягли інші люди, інші народи, — це рабство. Люта нетерпимість до будь-якої інакшої думки, крім власної, горезвісне гасло «хто не з нами, той проти нас» — це теж рабство. Ненависть, озлоблена ненависть — не до ворога на полі брані, ні, а до ближнього, до людини з іншої соціальної верстви, презирство до людської особистості — це теж риса раба. Начальницьке хамство, прагнення розв’язувати всі проблеми силою, впевненість у своєму «Богом даному» праві попихати людьми, зневага до всієї цієї «шушвалі», яка підвладна тобі, — це теж риса раба чи, точніше, наглядача над рабами, котрий вибився з їх же числа. Злісна заздрість до сусіди, до чужих грошей, до будь-якої сумлінної і тому високодохідної праці — того ж походження. Стукай у доміно, пий, подихай від неробства, але не смій вибиватися з загального стадного ряду!

* * *

Відповідно до звичаїв ортодоксального іудаїзму захід сонця настає тоді, коли в сутінках неможливо відрізнити червону нитку від чорної.

* * *

Безумовно, жінки вміють берегти таємниці. Але разом.

* * *

Про мемуари Любові Дмитрівни Менделєєвої, присвячені її сімейному життю з Блоком, Ахматова сказала: «Від неї вимагалося тільки одне: промовчати». Це і є єдино нормальний погляд. Але в наш час набирає силу інше: усі двері розчахнуті. Дозволено зазирати в замкові шпарини й читати чужі листи. Дозволено — після смерті автора — привселюдно висміювати щоденники. І робити це під гаслом «Побільше правди!». Усі вже знають, що Євгену Євстигнєєву закордонний лікар сказав, що серце в нього погане, все одно помирати. І він помер. Це до питання про правду. Ні, не закликаю до тотальної брехні, тільки сумніваюся: чи все, відоме одному-двом, необхідно знати місту та світу? Цей смак до пліток завжди був притаманний сірості. Ці «споминальники» щосили намагаються довести: великий — малий і гидкий, як і ми.

НАПЕВНЕ, КОЖЕН ЄВНУХ — ГАРНИЙ ТАНЦЮРИСТ

З роками починаєш шкодувати, що в юності наробив так мало помилок.

* * *

Старий запис. Усі зачитуються книжкою Марини Владі «Перерваний політ» про Володимира Висоцького. Книга — помста. Марина в ній поквиталася з усіма своїми кривдниками, і з головним героєм зокрема. Ясна річ, усе написане в книжці, — правда. Висоцький був алкоголіком і наркоманом. Але навіщо нам про це знати? Адже для всіх нас Висоцький — Спартак, що вів рабів до свободи.

* * *

Знову журналістам стало сутужно. Немає цензури, але будь-яке критичне слово на адресу чиновника може обернутися для журналіста штрафом «за образу честі й гідності»... Це в нас. А в них... Якось Маргарет Тетчер на запитання журналіста: «Як ви ставитеся до звинувачень, що ви є «пуделем» президента Рейгана?», — спокійно сказала: «В даному випадку мову можна вести радше про бульдога». Ну а з журналістом за зухвалість, сказану — о жах! — фактичній господині країни, і до того ж леді, що з ним сталося? Втратив роботу чи закрили його газету? А сама пані Тетчер, яка не відмовилася від ролі пса? Вона що, втратила повагу громадян? Аніскілечки. Обоє стали ще популярнішими. Як наслідок, у неї — успіх на виборах, у нього — підвищені гонорари.

* * *

Старий запис. У Красноярську є визначна пам’ятка — колісний пароплав «Святитель Миколай», на якому, виявляється, плив, повертаючись із Японії, майбутній останній російський цар Микола, а в заслання — майбутній його злий геній Ленін. У різний час. А в експозиції вони разом, воскові, — тільки цар у каюті першого класу, а вождь світового пролетаріату — другого. Історія пароплава цікава. І чим тільки він не служив після революції! Про «Св. Миколая» згадали, коли він був уже нафтоналивною баржею, відмінно відреставрували й вирішили поставити на вічну суху стоянку в музеї Леніна. Журналіст «Вечірнього Красноярська» Віктор Синицин, коли ми оглянули пароплав, сказав: «Це символ могутності радянської влади. Ніяким царям не снилося таке». — «Яке?» — не зрозумів я. «А коли вирішили ставити його в сухий док — на берег, то ніяк не могли зметикувати, як підняти корабель на постамент, на кілька метрів. Замучилися. Нічого не придумали. Тоді перший секретар обкому партії товариш Федірко зняв слухавку й наказав зупинити дві турбіни Красноярської ГЕС. Кілька днів ГЕС працювала впівсили, хоча в області кілька алюмінієвих заводів, та й загальна енергосистема країни страждала. Тим часом вода в Єнісеї піднялася, затопила район, де був музей Леніна, пароплав затягнули буксиром по цій «повіді» на постамент. Після чого товариш Федірко знову зняв трубку: «Пускайте турбіни». От вам і все!»

* * *

Дуже подобається хитра фраза: «Напевне, кожен євнух — гарний танцюрист».

* * *

В Індії у другому тисячолітті до нашої ери право на розлучення мали тільки чоловіки. За чинним тоді законом, «дружину, що не народжувала дітей, можна було замінити на восьмому році подружнього життя, котра народжувала тільки дівчат — на одинадцятому, проте лайливу — негайно».

* * *

Старий запис. Вийшов тритомник мемуарів Черчілля. Жарт видатного британця: «Для чого людині пуп? Якщо вам уночі закортить поїсти редиски, кращої сільнички не знайти».

* * *

Як багато в нас художників слова і як усе-таки мало художників справи!

* * *

Старий запис. Савелій Крамаров, улюблений артист народу, повторював: «За що мене народ любить? Тому що я виходжу на сцену — і він радіє, він бачить, що є на світі дурні ще дурніші від нього».

* * *

Як вишукано китайці відповідали на запитання про здоров’я Ден Сяопіна: «Для свого віку Ден Сяопін здоровий».

* * *

Завжди знайдуться ескімоси, котрі складають для жителів Конго інструкцію: «Як поводитися під час спеки».

* * *

Цитата. «Казка — це коли зелена жаба стає принцесою, а життя — це коли навпаки». Карел Чапек.

* * *

Му — одиниця відстані Індії, яка існує вже дві тисячі років. Вона означає межу чутності мукання корови.

* * *

У Вашингтоні, у Білому домі, я постояв у довгій черзі з охочими подивитися апартаменти американського президента й побував у всіх шести кімнатах його квартири. Мій колега Юрій Рост розповів, як інтелігентний парижанин привів його на стародавню вуличку свого чудового міста, показав рукою на непоказний будинок під охороною двох поліцейських і сказав неголосно: «А тут живе наш президент». Після цього він підвищив голос і, перелякавши Юрія Роста, голосно, цілком спокійно запитав охоронця: «Месьє Міттеран удома?» Поліцейський відповів чемно: «Ні, сьогодні месьє вечеряє у друзів». А в нас... Усі ми ніби досі дивимося той знаменитий шпигунський фільм, у якому на явочній квартирі звучить пароль: «У вас продається слов’янська шафа?» Й у відповідь уже з анекдоту: «Ні, шпигун живе на поверх вище». Народна мудрість! У нас усе під покровом таємниці, усе оповите серпанком таємності. Іноді намагаються приховати навіть невинне й очевидне, а коли про ці таємниці й секрети дізнаються всі, кидаються до журналістів і щось спростовують, доводять, підтверджують...

* * *

Один із героїв Джойса каже: «Цю країну нам не змінити, давайте змінимо тему розмови». Давайте.

ГРОШІ ПСУЮТЬ ЛЮДИНУ — ЇЙ ХОЧЕТЬСЯ ЩЕ Й ЩАСТЯ

Запис 63-го року. Двірничка дуже переживає за Жаклін Кеннеді — вона теж залишилася вдовою з двома дітьми. «Як вона тепер буде?»

* * *

Цитата. «Найгеніальніший винахід — це осел, що йде за оберемком сіна, прив’язаним за два фути від його морди». Джером К. Джером.

* * *

Старий запис. Наприкінці розмови запитав Сергія Михалкова, чи впливає він як батько на творчість своїх синів. Михалков відказав: «Загалом вплив батька на творчість дітей дорівнює нулю. Дитина в 7 років говорить: «Мій тато — найрозумніший у світі, він усе знає». У 12 років: «Мій тато теж не все знає». У 25 років: «Мій батя ні дідька не знає й не розуміє». А в 50 років: «Ох, шкода, батько помер — порадитися немає з ким».

* * *

Наша країна захопила незаперечне лідерство за кількістю абортів. У Франції на 100 народжених дітей припадає 21, так би мовити, ненароджений, у Нідерландах — 20. В Україні на 100 народжених припадає 225 абортів. Отак у нас заздалегідь розв’язують проблему аліментів!

* * *

Різати по живому дозволяють собі хірурги, бандити й редактори. І тільки перші роблять це під наркозом.

* * *

Багато хто занепокоєний: книжковий ринок затоплено непотребом, псевдолітературою, антилітературою і навіть просто макулатурою. І, мовляв, на все це йде дорогоцінний папір. Але, по- моєму, такі заяви цілком безпідставні. Псевдолітератури, антилітератури й відвертої макулатури випускається справді багато. Але не більше, ніж колись, а набагато, можливо, у десятки разів менше. Злоякісність нинішніх поганих книжок теж значно нижча, ніж злоякісність старих поганих книжок. Грубо кажучи, від збірки анекдотів суспільство в середньому зазнає меншої шкоди, ніж від вибраних промов К.У.Черненка. А інструкція на тему, як бути коханою, навіть із картинками, куди пристойніша від збірки постанов партії та уряду з питань культури.

* * *

Виявляється, дуже легко принизити значущість історичних особистостей, написавши замість імен ініціали: А.Македонський, Ю.Цезар, Н.Бонапарт, П.Великий, І. Грозний, І.Муромець, О.Невський, Я.Мудрий...

* * *

Цитата. «Першу частину свого життя я присвятила чоловікам, тепер зі знанням справи я присвячую другу половину життя тваринам». Бріжит Бардо.

* * *

Восени в районному суді розглядали справу про дрібне хуліганство. Бомж розбив скляну вітрину. Схоже, суд схилявся до того, щоб термін ув’язнення визначити «умовно». Перед законниками виступив адвокат — дідусь-пенсіонер, котрий не стільки підзаробляв, скільки заповнював хоч якоюсь справою порожнечу старечого життя. Виступив і розхвилювався: «Шановний суд! Попереду зима. Лю- дина безпритульна, без постійної прописки, без засобів існування може загинути. Я закликаю державу в вашій особі не визначати термін покарання як умовний. Ви ж самі розумієте, що тільки у в’язниці підсудний буде вдягнений, взутий і нагодований. А відтак, у нього не буде ніяких причин для вчинення протиправних дій надалі». Бомж протягом усієї промови похнюпившись дивився на свої черевики.

* * *

Старий запис. Іван Миколайчук до перебудови ставиться з мудрим народним скепсисом: «Це тільки здається, що через рік-другий ми станемо інакшими й кіно наше зміниться. З історії відомо, що в XVIII столітті декретом заборонили сікти дворян. Але знадобилося ціле покоління несічених, щоб з’явилися декабристи. А в нас усіх биті-перебиті, червоні, у скіпках сідниці, а в кого вцілілі, то, виходить, загалом ні на що не годилися, навіть для биття... До нового ми ще не готові».

* * *

У кішки-мишки полюбляють грати, як правило, тільки кішки.

* * *

Старий запис. Вийшов стенографічний звіт про Нюрнберзький процес у 24 томах. Вражає заключне слово Геринга: «Ще прийде час, коли ви вкладете наші останки в мармурові труни!» Вірив в ідею чи навіть у цю хвилину по інерції лицедіяв?

* * *

Приїхав із Москви друг, і я з ним знову побував у театрі на спектаклі «Тев’є-Тевель». Богдан Ступка приголомшує. Як легко напрошувалося рішення образу — у комікуванні, у єврейському акценті, у характерних жестах і міміці. Ні. Тев’є Ступки — погляд доброго українського народу на добрий єврейський народ. І українська мова тут — місток до єврейської побутової мови містечок і місцинок, де перемішувались і ліпилися поруч українці та євреї. Тев’є Ступки — це і втома від «божественної вибраності», і нескінченна терплячість у виконанні свого земного обов’язку. Мандрівний філософ, який жадає осілості...

* * *

Непрочитані книжки вміють мстити.

* * *

Запитую хлопчика чотирьох років: «Що ти полюбляєш їсти?» Відповідає: «Їжу!»

* * *

У кіно ходимо дедалі рідше. Так остаточно розучимося свистіти.

* * *

Старий запис. Черговий літературний вечір у Спілці письменників. Олесь Гончар відбивається від настирливого автора, котрий просить-благає написати передмову до своєї книжки. Олесь Терентійович сердиться: «Ось почитав вашу книжку і тепер шкодую, що навчився читати».

* * *

У зрілому віці хтось переживає другу молодість, а хтось — другу старість.

* * *

Микола народився в селі. Виріс і переїхав у райцентр. Став начебто міським. Фігура в діловому світі. І вирішив стати депутатом облради. Через нинішнє безладдя багато підприємців у політику полізли: може, хоч для себе самих розумніші закони зробити можна буде... Микола їхав у власній машині в рідне село, розмірковував із приятелем про те про се і, побачивши на узбіччі діда з кошиком, зупинився: «Сідай, діду, підвезу!» Дід сидів на задньому сидінні, прислухався. Потім зненацька підключився до розмови: «А ти знаєш, чому в корови говешки виходять, а в кози — бурубяшки?» Микола розгубився. «Не знаєш, — задоволено підсумував дід. — То ти спочатку в лайні навчись розбиратися, а тоді в політику лізь».

* * *

Знайомі будували дачу. Досвіду в них у цій справі не було, вони раз у раз ходили порадитися з майстром-теслярем, котрий жив неподалік. Коли настав час прорубувати вікна, вони в черговий раз пішли до нього — ніяк не могли вибрати оптимальний для свого будинку розмір. «Стосовно вікон, — відклавши рубанок, сказав майстер, — то завжди краще зробити більші. Велике вікно завжди краще, ніж маленьке. Будинок тоді буде — як жінка з великими очима».

* * *

1940 року американська кінокомпанія «ХХ вік Фокс» провела конкурс на найкраще виконання ролі Чапліна. У конкурсі брав участь і сам Ч.С. Чаплін. Він посів... третє місце.

* * *

Цитата. «Треба покохати геніальну жінку, щоб зрозуміти, яке щастя покохати дурепу». Талейран.

* * *

Нарис у часописі «Работница» про жінку, котра втратила на війні ногу. Закінчується він бадьоро: «Не важко працювати без ноги?» — «Як не важко? Важко. Але ж головне — цікаво».

* * *

Погодьтеся, для героїв і ненажер заклик «Не щадити живота свого!» звучить по-різному.

* * *

Японське прислів’я говорить: «Хто п’є, той не знає про шкоду вина. Хто не п’є, той не знає про його користь».

* * *

Запис 92-го року. Вірші, ну просто надактуальні:

Від недокорму скніють свині,

Хазяйство все по швах тріщить.

Добро все продане зі скрині

І навіть хліб їмо в кредит.

Написано це... 216 років тому. Автор — Йоганн Вольфганг Гете.

* * *

Нам є чим пишатися: скільки дурниць наробили, а скільки ще зробимо...

НЕМАЄ ТАКОГО ФАКТУ, ЯКИЙ НЕ МОЖНА БУЛО Б ПЕРЕКРУТИТИ

Погортав свої записи й вибрав ті, які прямо пов’язані з солодкою каторгою — працею в газеті. Колись, у студентстві, почув вислів, істинну ціну якого зрозумів лише з роками: «Газета дуже схожа на жінку чи на газ — усі вони заповнюють рівно стільки місця, скільки ти їм віддаєш». І ще. Класик англійської літератури Гільберт Честертон так писав про наш фах: «Журналістика — це коли, приміром, повідомляють про те, що лорд Джонс помер, тим, хто ніколи не знав, що лорд Джонс загалом жив».

* * *

Жарт працівників телебачення: «Шановні телеглядачі! Перепрошуємо за помилку: ви дивилися не демонстрацію французьких моделей одягу весняного сезону, а демонстрацію протесту французьких сезонних робітників».

* * *

Ніхто так не вміє жити, як ми не вміємо.

* * *

Запис 77-го року. Одержав листа з Херсона з проханням допомогти з житлом: родина художника тулилася в одній кімнатці, та ще й у напівпідвалі. Після довгих клопотань домігся успіху: митцеві дали окрему однокімнатну квартиру. У відповідь одержав вдячний лист, а наприкінці приписка: «А тепер прошу вас поклопотатися, щоб мені виділили двокімнатну».

* * *

76-й рік. Черговий редактор розпорядився підправити на кліше зовнішність міністра закордонних справ А.Громико: «Що це — вся делегація в капелюхах, а він один без капелюха?!» Ретушер прималював міністрові капелюх. Коли знімок з’явився в газеті, усі побачили, що в Громико два капелюхи — один на голові, другий у руці.

* * *

71-й рік. В «Учительской газете» трапився казус із весняною тематикою. Під великим знімком юнака й дівчини, котрі обійняли березу, стояв романтичний підпис: «Юність, кохання, весна». І лише коли вийшла газета, усі побачили чітке, ясно прочитуване на фотографії (але не помічене на негативі) нецензурне слово з трьох літер, вирізане кимось на березі...

* * *

Помітив, що втомлюся, головним чином, не від зробленого, а від незробленого.

* * *

Наш читач уважний і дуже скрупульозний. Якось у моїй статті про знаменитих Берберових прослизнула фраза «Лев у люті спітнів». «Совкультуру», де я тоді працював, буквально засипали листами ветеринари й зоологи. Виявляється, лев не має потових залоз, отже, не міг спітніти.

* * *

Раніше письменник знав п’ять «ні». Ні — націоналізму, ні — пропаганді війни, ні — антирадянщині, ні — порнографії, ні — оспівуванню релігії. Тепер усі табу знято. Але немає літератури. Грубо кажучи, культуру загалом і літературу зокрема ніби звільнили від правил дорожнього руху, від світлофорів. Запанувала свобода. Але такою свободою може скористатися хіба що танк.

* * *

Не в кожного совість має навіть дорадчий голос.

* * *

Запис 70-го року. Дістав завдання взяти інтерв’ю в уславленого розвідника Рудольфа Абеля. Сам Рудольф Іванович запропонував таку тему розмови: правда й вигадки у книжках про радянських розвідників. І докладно зупинився на «Сімнадцяти миттєвостях весни» Юліана Семенова. Наведу лише кілька зауважень Р.І.Абеля. «Шпигуни, як правило, попадаються на дрібницях. І в цьому зв’язку машина «Хорьк» ВКР-821 могла б погубити героя. Штірліц пригвинтив собі трилітерний номер, тоді як у всьому рейху були однолітерні. Чи, приміром, радистка Кет телефонує резидентові прямо додому, у Бабельсберг, за номером 42-75-41. Дивно, що вона додзвонилася, позаяк номери Бабельсберга — усі, без винятку, для радянських розвідників починалися з цифри «8». У книжці є і така фраза: «Коли Мюллеру доповіли, що Штірліц іде коридором РСХА, прямуючи до свого кабінету, він на мить розгубився». Було від чого! Будинок РСХА згорів при бомбардуванні 31 січня 1945 року, і ходіння згарищем через півтора місяця після пожежі здивувало б будь-кого».

* * *



«Сімдесят років ми їм говорили, що будуємо для них світле майбутнє. А побудували 126 колоній». З розмови з начальником дитячої виховно-трудової колонії.

* * *

Ох це наше журналістське, товариське почуття кігтя...

* * *

87-го року за завданням редакції газети, де я тоді працював, брав інтерв’ю в члена Політбюро ЦК О.М. Яковлєва. Він говорив про перебудову, її завдання та перспективи. Була й така фраза: «Цілком можливо, що коли-небудь ми прийдемо до двопартійної системи — буде в нас КПРС і якась СДПРС — соціал-демократична партія Радянського Союзу». Приніс інтерв’ю редактору, і відразу ж прочухан: «Що за нісенітниця про двопартійність?» — «Та ні, — кажу, — Яковлєв справді це сказав. У мене на диктофоні записано». — «Так от, — не міг заспокоїтися редактор, — ти запам’ятай! Я ж Яковлєва зняти з роботи не можу, а тебе запросто. Вижену, та й край. Якщо навіть комусь скажеш, що Яковлєв подібне сказав, також вижену. Запам’ятай!». Я про все це розповів іншому Яковлєву — Єгору Володимировичу, редактору «Московских новостей». А він, мабуть, розповів тому самому, Олександру Миколайовичу. Ввечері дзвінок: «Прошу вас не боятися, якщо почнуться гоніння, телефонуйте прямо мені, допоможу». Але дзвонити не довелося — редактор не повертався більше до цієї теми, просто мене місяців зо два не друкували. Оце й усе.

Минуло десять років. У Київ мав приїхати колишній член Політбюро ЦК О.М.Яковлєв. Діставши завдання взяти в нього інтерв’ю для «Независимости», телефоную в Москву, до його фонду «Демократія»: «Можна Олександра Миколайовича?» — «А хто запитує?» — «Та це журналіст один, Дружбинський моє прізвище». Хвильку трубка мовчала, а тоді: «Пане Дружбинський, а чи не ви колись брали інтерв’ю? І звуть вас, якщо пам’ять мені не зраджує, Валерій Іванович?..» Фантастика!

* * *

Російське прислів’я говорить: «Сите черево до навчання глухе». Єврейське прислів’я стверджує навпаки: «Голодне черево до навчання глухе». А либонь обоє мають рацію!

* * *

Про наш фах. Один із найвідоміших і найосвіченіших людей нашого століття Петро Бернгардович Струве приїхав у Ясну Поляну до Толстого зробити велике інтерв’ю з тяжко хворим класиком. Розмовляли три вечори поспіль, а потім (уже по смерті Льва Миколайовича) вийшла величезна, на чотири авторські аркуші публікація Струве про цю зустріч. А Толстой занотував у своєму щоденнику: «Струве був малоцікавий, багатослівний, і мені довелося весь час мовчати». Чи не урок це нам, журналістам?

* * *

Снилося, що я здоровий і багатий. Треба було не прокидатися...

* * *

Всі люди були братами, поки не стали з’ясовувати, хто з них старший.

* * *

Цитата. «Тому, в кого є зв’язки та друзі, не потрібна протекція». Голда Меїр.

* * *

Про видатного журналіста «Известий» Анатолія Аграновського можна писати томи — він став учителем цілого журналістського покоління. Коли вийшла книжка Брежнєва «Цілина», у журналістських колах абсолютно точно знали її автора. Навіть жарт був такий: «Цілина» — це повість про те, як книжку написав Анатолій Абрамович, а підписався Леонідом Іллічем».

У московському Будинку журналістів працював дуже балакучий перукар. Якось прийшов стригтися Аграновський. Перукар: «Анатолію Абрамовичу, ви, кажуть, щойно повернулися з Італії?» — «Так». — «Ну і як там?» — «Нормально». — «А Римського Папу бачили?» — «Бачив». — «Ну і як він?» — «Папа як Папа». — «А як ви зустрілися?» — «Вийшов Папа, і всі опустилися навколішки». — «А ви?» — «Я тільки схилив голову». — «А Папа?» — «А Папа каже: пане Аграновський, хто вас так жахливо постриг?»

* * *

Вік нації визначається не тим, хто який телевізор дивиться і чи є стільниковий телефон у кишені. Вік нації визначається конструкцією сільського туалету. Доти, поки в селах сидять орлом, — сімнадцяте століття. Супутники й АЕС до справжнього часу перебування нації на лінії цивілізації стосунку не мають.

* * *

М.Зощенко в період роботи журналістом: «Не те щоб ми писали заради грошей, але гонорар вносить певне пожвавлення в нашу справу».

* * *

На гробниці фараона Рамзеса III написано: «Кожен раб мріє не про волю, а про власних рабів».

* * *

Фейлетоніст «Правди» Давид Заславський полюбляв повторювати: «Немає такого факту, який не можна було б перекрутити».

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі