О РІО, РІО! НОТАТКИ ЛЕЙТЕНАНТА ЗАПАСУ ПРО ПІЩАНІ КАР’ЄРИ ТА КАРООКИХ «КАРІОК»

…і всі як один… без білих штанів

У Бразилії нині настала календарна зима, але якщо ви скучили за лижами й пижиковою шапкою, якщо вам хочеться зліпити сніжну бабу чи поцілити у когось сніжком — вам не сюди. Адже сніг, мороз — поняття, які в місті Ріо-де-Жанейро, де так і не вдалося прогулятися в білих штанях всенародному улюбленцеві, онуку турецькопідданого, не актуальні. «Півтора мільйона чоловік, і всі як один у білих штанях» — виявилися плодом фантазії Остапа. Коли шість років тому я вперше потрапив до Ріо й на честь героя втілив у життя блакитну мрію його ж таки дитинства, то виявився єдиним носієм не лише білих, а й штанів узагалі. Народ Ріо, який бразильською португальською називається cariocas — «каріока», від малого до великого ходить у шортах або плавках. У шортах ходить уся країна і навіть мій знайомий священик української католицької церкви з міста Сан-Пауло падре Вальдоміро, підсміюючись при тому, що ось панотець із сусідньої російської церкви походжає вулицею в рясі за такої спеки. У шортах ходять і помолитися до бразильської церкви, де взагалі атмосфера досить розслаблена. Під час служби гімни співають якісь занадто веселі, як на моє звикле до суворіших європейських обрядів вухо. Усі пританцьовують, хоча бразильці — народ справді дуже побожний.

Так, ми — на пляжУ!

Бразильцю абсолютно тубільним видалося б і ще одне поняття, чи, радше, своєрідна життєва філософія, добре зрозуміла й пам’ятна, приміром, українцям. У 80-х роках мене й моїх київських друзів у розпал літньої спеки неодноразово затримували доблесні «таліби» в цивільному за носіння отих самих шортів. Причину вони завжди викладали однаково: «Ви шо — на пляжУ?» Це запитання було б риторичним у Бразилії, що є, по суті, одним велетенським пляжем, як у прямому, так і в переносному значенні — як спосіб життя, як бразильська життєва філософія. Пляж у Бразилії — це соціальний інститут, щось на кшталт паба в Англії, тобто місце, куди люди приходять поспілкуватися, потанцювати, випити, поїсти, пограти у спортивні ігри, послухати музику, а до того ж ще й засмагнути та скупатися в Атлантичному океані. Пляжі в Бразилії — це й естетична насолода: комбінація шедевра, що його бразильцям подарувала природа, із красою, якою Бог не обділив і самих бразильців (а цей подарунок вони цінують і невтомно підтримують свою вроду, про що нижче), а також із приголомшливими й неповторними бразильськими купальними костюмами й узагалі з пляжною модою. На оцих самих пляжах бразилець і проводить більшу частину життя.

Усім пляжам пляж — це Копакабана в Ріо — найвідоміший і найбільш вражаючий у світі. Карнавал уже давно позаду, але festa — бурхливе бразильське свято — тут ніколи не припиняється. Я вийшов буднього дня, але застав натовпи «каріок». Із усіх боків лунали запальні ритми самби — це любительські оркестри розважали публіку, граючи досхочу мало не на кожному розі. Народ, оточивши оркестри, невтомно танцював від малого до великого в буквальному значенні слова: я бачив, як майстерно поруч зі мною перебирали ногами п’ятирічне дівча й 80-річний дідуган. Самба вимагає море енергії — іноді потрібно робити до чотирьох поперемінних кроків на секунду, і при цьому задіяні ледь не всі м’язи. Коли танцюють аси зі шкіл самби, вони якимось незбагненним чином дуже хвилююче поперемінно рухають певними частинами тіла, доводячи до цілковитого шаленства представників протилежної статі, особливо тих, хто не знайомий із бразильською культурою. Практично всі бразильці досить добре вміють виконувати й інші свої традиційні танці: форро, ламбаду, аше. Я уявив собі, як українці також ураз усі як один пускаються в гопак десь на Трухановому острові. А можливо, більшість бразильців саме тому і стрункі, що так багато й часто, зовсім без алкоголю й без приводу танцюють? Неодноразово в Бразилії і я приєднувався до натовпу танцівників самби. Тут панують безтурботність, веселощі й захоплення, тебе відразу приймають як свого. Якщо танцюєш непогано, твої старання цінують — підбадьорюють, незнайомі люди поплескують по спині, жінки цілують…

Є контакт!

Мені дуже подобається ця контактність латиноамериканського світу, де доторк такий важливий у спілкуванні людей. Коли з тобою розмовляють знайомі бразилійки, вони стоять близько й час від часу легенько торкаються твоєї руки або плеча, аби привернути увагу до певної думки. Створюється атмосфера особливого тепла й загального порозуміння. Це — цілковита протилежність поведінці моїх нинішніх земляків-англійців, які за будь-яку ціну прагнуть уникати фізичних контактів, тож, спілкуючись із представником латинського світу, часто просто впадають у паніку. Під час бесіди вони кумедно маневруватимуть, аби їх не торкалися, а якщо, не приведи Господи, розмовляють симпатична бразилійка й наївний англієць, джентльмен цілком може зробити далекоглядні висновки, ясна річ, безпідставні.

Бразильці навіть поцілункам не надають того значення, що ми. Маю на увазі поцілунки не привітальні, а еротичні, які часто взагалі нічого особливого для бразильця не значать. Людина тобі не огидна — це вже непоганий привід, аби цілуватися з нею в губи. І це не означає, що далі треба з нею зустрічатися, призначати побачення, спати. Вас можуть поцілувати і при вашому партнерові — без жодних наслідків. У Англії я певний час серйозно зустрічався з бразилійкою, і вона просто вимагала, аби я цілувався і з її бразильськими подругами, у яких тоді не було хлопців, — щоб вони не почувалися обділеними. У Бразилії на маленькому курортному острівці Морро джі Сао Паулу я нерідко був свідком дивних сцен: чоловік удень цілував на пляжі жінку, яка потім увечері на дискотеці цілувалася зовсім з іншим, а її кавалер тим часом проходив повз під руку з новою дамою.

Справжнє ж кохання, на думку багатьох бразильців, не повинно відбуватися в усіх на очах. Інтим має бути цілковитим, бажано, аби зовнішній світ не мав туди жодного доступу. Як казала мені моя бразильська подруга: хочу бути лише з тобою, але мені аж моторошно від думки, що в місті зіштовхуватимемося з якимись напівзнайомими, і потрібно буде казати: це — мій коханий, це — моя кохана. Бррр…

Sinto saudades de voce, коханий

У справжньому коханні бразильці дуже сентиментальні, майже як у мильних операх. Якимось дивним чином найбільшу насолоду вони одержують від любові, яка вже минула, чи, вірніше, коли сам об’єкт кохання з певних причин став недоступним. Це почуття є важливою й унікальною частиною бразильського національного характеру, бразильської душі. Є таке поняття й у португальській мові — слово saudade, яке бодай один раз зустрічається чи не в кожній бразильській пісні. Завдяки моді на все латиноамериканське, що нині заполонила світ, бразильська музика увійшла в повсякденне життя європейців. Бразильські зірки грають у Лондоні й Парижі мало не щодня, імена Жилберту Жила, Тома Жобіма, Мілтона Насіменту й Каетану Велозу відомі й домогосподаркам, бразильська музика «пишеться» вже безпосередньо в паризьких і лондонських студіях, а модні англійські групи на кшталт «Джаміроквай» або «Біз» намагаються копіювати «старих» бразильців, таких, як «Ос Мутантес» і «Банда Блак Ріо». Saudade серйозно загрожує заполонити весь світ. Уявіть собі лишень, як жінки повсюдно казатимуть: «Так, коханий, бути з тобою — добре, але немає нічого солодшого, ніж відчувати, як тебе бракує, коли тебе немає поруч. Ця порожнеча мучить і терзає, приносячи мені казкову насолоду, тож, гадаю, нам не варто більше зустрічатися, аби не минало моє saudade»…

Є жінки в бразильських поселеннях!

Окрім музики, в моді сьогодні й бразильський одяг (особливо весь пляжний — від взуття до купальників і навіть пляжних підстилок, і спортивний — кросівки й футболки в бразильських національних кольорах), і література (Пауло Куельо), і кіно (у Лондоні з дуже великим успіхом іде новий бразильський фільм «Місто Бога»). До речі, у Бразилії нарешті дізнався, що фільм «Генерали піщаних кар’єрів» за романом Жоржі Амаду, який свого часу користувався такою популярністю в екс-СРСР, насправді португальською називається Captaes d’Areia, тобто «Капітани піску». Так він зазвичай звучить і іншими мовами — у музеї Амаду в Сальвадорі я мав змогу оглянути стенди з перекладами його книжок на різні мови, включаючи вірменську, казахську й албанську. Але нічого українською, хоча він, звісно, на українську перекладався. Якби знав, привіз би їм примірник. Тепер мої друзі теж дивуються — звідки на пляжі узялися якісь кар’єри, і чому — генерали?

Ну і як не згадати про неймовірно популярний нині бразильський тип жінки? Концентрація красунь у Бразилії вражає. Хоча в етнічному й расовому відношенні бразилійки (як і всі бразильці) є неймовірною сумішшю, кожна жінка має щось неповторно бразильське, що дозволяє чітко визначити її походження саме з цієї країни, навіть якщо зовні вона радше скидатиметься на японку, італійку чи німкеню. Справді, південь Бразилії переважно білий європейський; північний схід, куди португальці триста років завозили рабів із Західної Африки, — переважно чорний, проте загалом бразильці — це вибухова суміш європейців, індіанців, африканців і японців, які почуваються насамперед або виключно бразильцями, говорять однією мовою й легко змішуються між собою. Бразилійку вирізняють кілька особливостей: це якась особливо шовкова оливкова шкіра, випещена нескінченним сонцем і морем; це розкішне доглянуте волосся, яке вони розпускають особливим чином; це й манера особливо, по-бразильськи, вдягатися — так, аби одяг і взуття підкреслювали кожну привабливу рису; це й фізична стрункість і міцність, — більшість бразилійок — спортсменки, які щодня працюють над своїм тілом, адже якщо більшу частину часу проводиш у купальнику (в якому саме, розповім нижче), хочеться бути впевненою в своїй фізичній формі, і щоб на тілі не було нічого зайвого. Ще й усмішка в 64 зуби, усі один в один, як перлини (бразильці вельми серйозно стежать за зубами). Іноді здається, що вони не випускають зубної щітки з рук. Коли я їхав 26 годин автобусом із Ріо до Сальвадору, на кожній зупинці, тобто кожні чотири години, весь автобус зі щітками в руках прямував до умивальників для чергового чищення зубів). Ну й відсутність напруги у ставленні бразильських жінок до життя, яке виявляється, серед іншого, у манері повільно говорити, по-особливому розтягуючи слова, нібито вони співають пісню. Коли слухаєш бразилійку, тобі в певний момент уже стає байдуже, про що йдеться, — її голос заколисує, і хочеться, аби ця музика линула вічно. Усе це і є бразильський жіночий стиль.

Це солодке слово gostoso

У бразилійок є дві риси, одна з яких зазвичай вважається нетиповою для жінок взагалі, а друга — для жінок Латинської Америки. Отож, по-перше, усі вони люблять футбол, добре в ньому розбираються, знають команди та гравців. Причина, звісно, зрозуміла — важко не асоціювати себе зі спортом, у якому твоїй країні немає рівних. Я не зустрічав жодної бразилійки, яка б не була безтямно закохана у Роналдо. Та й решта гравців національної збірної — всі як один кумири жінок. Найсолодше слово для чоловіка у вустах бразильської красуні — це gostoso. Воно означає водночас і «смачний», і «сексуальний». Коли минулого літа я дивився матчі збірної Бразилії на чемпіонаті світу в компаніях бразильців, екстатичне gostoso раз у раз летіло на адресу Роналдо, Рівалдо й компанії. До речі, мене завжди цікавило, чи знає гравець київського «Динамо» бразилець Джого Хінкон, якого українські медіа неправильно називають Діого Рінкон, що прізвище одного з його одноклубників — Несмачний — перекладається на португальську як nao gostoso?

На пивній дієті

Друга риса зі згаданих мною — це ставлення до алкогольних напоїв. У Південній Америці не заведено, щоб жінка пила навіть пиво. Мої іспанські знайомі, навіть зібравшись у лондонському пабі, питимуть виключно кока-колу, аж відчуваєш якийсь дискомфорт у їхній компанії. Але бразилійки в цій справі емансиповані, а пиво навіть не вважається в Бразилії алкогольним напоєм. У спеку воно є радше незамінним напоєм і завжди продається майже замороженим. Пива іншої температури я тут просто не зустрічав, проте бразильці однаково не відмовляють собі в своєрідному ритуалі, щоразу запитуючи офіціанта, чи продавця: «A cerveja esta bem gelada?» («А пиво у вас холодне?»). У Бразилії його п’ють цілодобово. Скажімо, в Англії є поняття beer time (час пива), який настає о 12 годині дня, а до цього пити пиво вважається непристойним. У Бразилії жінки на пляжі вже з самісінького ранку п’ють нарівні з чоловіками, та ще й самі за себе платять. При цьому жодного разу не бачив тут п’яних. А негативних наслідків пива — живіт — бразилійки та бразильці уникають завдяки смачному, здоровому харчуванню (в якому важливе місце посідає різноманітна морська їжа, а також екзотичні фрукти з Амазонії, що не ростуть більше ніде в світі) й отому самому спорту. Спорт — це бразильський пунктик. Цілий день уздовж пляжів Іпанема й Копакабана в Ріо, та й, власне, пляжів усіх приморських міст, біжать підтюпцем натовпи бразильців. Ще чимало катаються на роликах або велосипедах. На кожному кроці — переповнені спортзали, де чоловіки й жінки різного віку качають м’язи. Запитайте будь-яку бразилійку про її спортивний послужний список, і почуєте стільки, що відразу зрозумієте: гарною фігурою тут рідко хто завдячує щасливому випадку. Одна моя 32-річна знайома з фігурою 19-річної дівчини розповіла, що примудрилася у Бразилії побувати серед найкращих плавчих свого штату, узяти участь у чемпіонатах із серфінгу, водночас займатися капоейрою (це бразильський бойовий танець), регулярно працювати на снарядах у залі, та ще й спробувати банджі-стрибки (це коли тебе ногами прив’язують до кінця еластичного каната й кидають униз головою з великої висоти). Ще мене вразило одне гарне дівча на пляжі в місті Віла Велья. У самий розпал спеки, коли я ховався під грибком, вона з подругою, обидві в купальниках, двічі, із півгодинною перервою, пробігла повз мене піском в обох напрямках. Наскільки ж я був подивований, коли ввечері того ж таки дня вона знову бігла вже в спортивному костюмі доріжкою вздовж пляжу!

Girls From Ipanema

І для чого ж увесь цей труд? А для того, аби можна було надіти знамениту жіночу деталь одягу — гордість Бразилії. Йдеться про filo dental, що дослівно перекладається як «нитка для чищення зубів», але насправді є назвою певного типу купальника. Він складається з трьох трикутників, які прикривають лише біблійні частини тіла. Решта — це вузенькі шворочки. Такий купальник — у кольорах бразильського прапора, і я віддав би п’ять років життя, аби мати подругу, якій він до лиця. Коли бачиш безліч красунь у таких костюмах на пляжі Іпанема, відпадає щелепа. Не дивно, що в такій атмосфері Тома Жобіма пробило написати свою геніальну пісню «Дівчина з Іпанеми». Мені, приміром, відразу захотілося написати цілий роман. Купальник filo dental подав мені ідею про те, як могла народитися самба. Одна його носителька підвелася з піску й почала його обтрушувати не руками, напевно, аби не ляскати себе по неприкритих сідницях, а ритмічно й незбагненно швидко розхитуючи стегнами. Але моя ідея виявилася неоригінальною. Того ж таки дня побачив рекламу на телебаченні, в якій героїня якраз і переходила від обтрушування на пляжі до самби!

Так, про бразилійок можна писати романи, що я, можливо, колись і зроблю. Але статтю на цьому закінчу, і закінчу, скрутивши хорошу дулю. Так-так, не лякайтеся, ту саму дулю, яка португальською й називається figa (фіга) й яку показують у Бразилії на щастя, на удачу.