Німці на історичному ландшафті Києва

Поділитися
2007 рік для німецької громади Києва особливий — вона відзначає 240-річчя свого існування та 150 років від часу освячення кірхи Святої Катерини...

2007 рік для німецької громади Києва особливий — вона відзначає 240-річчя свого існування та 150 років від часу освячення кірхи Святої Катерини. Уперше за багато років нащадки готів, що мешкають у столиці, мають можливість узяти участь у ювілейних урочистостях. Це — і приурочені до зазначених дат концерти (чимало з них — з участю виконавців з Німеччини), і фотовиставки «Німці в історії Києва» та «Архітектурні пам’ятки Києва, створені німцями», і презентація наукової розвідки «Німці в історії Київського університету. ХІХ — початок ХХ ст.»... Усе це стало можливим значною мірою завдяки наполегливості керівника столичної євангелічно-лютеранської громади пастора Петера Захі, а також першого секретаря Посольства ФРН в Україні Жана-П’єра Фролі.

Власне історія столичних німців налічує не одне століття, оскільки поодинокі уродженці німецьких земель осідали на території Києва від часу його заснування. Про німецьких купців, ремісників, місіонерів, дипломатів у місті на Дніпрі неодноразово згадують літописи, хроніки, інші документальні джерела.

Поява німецької колонії в Києві припадає на час царювання імператриці Катерини ІІ (німецької принцеси Софії Ангальт-Цербтської). Професор університету Святого Володимира (нині Національний університет імені Тараса Шевченка) та директор Першої київської гімназії німець Деллен свідчив, що євангелічна лютеранська громада в місті виникла приблизно 1765 року.

Перша приватна (партикуляр­на) аптека на Подолі, відкрита 1728 року, належала німецькому провізорові Йогану Гейтору (Ейстеру), який для неї збудував на Подолі кам’яну будівлю. 1751 р. ця аптека стала власністю уродженця Східної Пруссії Георга-Франца Бунге (1717—1792), патріарха добре відомої київської родини, яка гідно прислужилася не лише нашому місту, а й імперії Романових.

Із восьми синів та чотирьох доньок Г.-Ф. Бунге (ініціатора створення євангелічно-лютеран­ської громади) майже всі присвятили своє життя фармацевтиці та медицині. Так, Іван-Фрідріх заснував аптеку, що понад 100 років слугувала киянам, а Григорій відкрив аптеку Київського приказу громадської опіки. Хрис­тиян працював лікарем Київсь­кого військового шпиталю і Ки­ївсь­кої духовної академії. Був знаним фахівцем із дитячих захворювань. Популяр­ність та авторитет Х.Бунге були настільки великими, що 1848 р. він отримав диплом доктора медицини без належних іспитів.

Єдиний син Х.Бунге Микола, якого його друг і колега М.Реннен­кампф назвав «живим літописом цивілізації півстоліття», заслуговує на докладнішу опо­відь. Медаліст Першої київської гімназії, він із найвищими оцінками закінчив юридичний факультет Університету Святого Во­лодимира й отримав звання кандидата правознавства. Упродовж наступних п’яти років викладав у Ніжинському ліцеї князя Безбородька, а після захисту дисертації був затверджений у званні професора альма-матер.

В університеті М.Бунге плекав талановиту студентську молодь, залучаючи її до наукової творчості. Уперше впровадив у навчальний процес практичні заняття. Свої знання та ідеї молодий учений викладає у численних публікаціях про економіку, фінанси та право. Про непересічність цієї особистості промовисто говорить те, що М.Бунге тричі (випадок унікальний!) обирали ректором університету. Він викладав й у Київському інституті шляхетних дівчат; був редактором статистичного і географічного відділів Комісії для опису губерній Київської навчальної округи. У 1860-х рр. М.Бунге обіймав посаду керівника Київсь­кої контори Державного банку, він же заснував Товариство взаєм­ного кредиту, приватні кредитні установи та комерційний банк, ініціював заснування біржі. 1872 р. у Київському університеті було засновано іменну стипендію банкіра, а 1877 р. — ще одну.

Авторитет М.Бунге був настільки великий, що імператор Олександр ІІ залучає його до складу комісії з підготовки селянської реформи 1861 року. М.Бунге доводив, що держава повинна підтримувати найпрацьовитіших та найініціативніших селян, котрі вели господарство фермерськими методами, й саме завдяки його рекомендаціям кредитний банк посилив підтримку заможного селянства. Зважаючи на незаперечний авторитет науковця, 1880 р. М.Бунге запрошують на посаду міністра фінансів Російської імперії. Протекціо­ністська політика, яку провадив М.Бунге, повернула імперії втрачені після Кримської війни позиції. На той час українські терени з вугіллям Донбасу, залізною рудою Кривого Рогу, машинобудуванням Харкова, Луганська та Києва, суднобудуванням Мико­лаєва та Херсона були найперспективнішими індустріальними регіонами імперії.

Попри те що реакціонери домоглися відставки М.Бунге з посади міністра, майже відразу після цього Олександр ІІІ призначає його головою комітету міністрів. На цій посаді він перебував упродовж восьми років, до самої смерті. За часів свого прем’єрства М.Бунге сприяв будівництву та оснащенню металургійних заводів України, яких наприкінці ХІХ ст. нараховувалося сімнадцять. Залучалися іноземні інвестиції (чи не звучить це архіактуально?!), і їхня подальша матеріалізація відбувалася під жорстким контролем держави. Саме в цей час у Луганську та Харкові були збудовані заводи, які забезпечували залізниці рухомим складом та рейками. Україна перетворилася на головну вугільно-металургійну базу імперії. Видобуток вугілля на Донбасі зріс упродовж 1861—1900 рр. на 100%, залізної руди — у 158 разів. Заслуги науковця М.Бунге належно оцінили — його було обрано дійсним членом Імператорської академії наук.

15 червня 1895 р. видатного вченого, педагога та державного діяча не стало. Згідно із заповітом, його було поховано в німецькій частині Байкового кладовища, поруч із матір’ю, яка в житті Миколи Християновича посідала особливе місце. Віддати останню данину М.Бунге прийшли тисячі киян: вони заповнили всі привокзальні вулиці та дорогу до кладовища. У прощальній промові ректор університету Ф.Фортинський назвав нашого співвітчизника «ідеальним професором, громадянином, людиною».

Лише віднедавна, завдяки в основному деканові економічного факультету шевченківського університету, лауреатові Держав­ної премії України професорові В.Базилевичу, ім’я Миколи Хрис­тияновича Бунге повертається з небуття. На економічному факультеті проведено кілька Бунгівсь­ких читань, видано їхні матеріали, а також фундаментальну монографію «М.Бунге: сучасний дискурс», ініційовано заснування Міжнародної премії його імені. На факультеті виплачують іменну стипендію.

Однак на рівні міста ситуація прямо протилежна. Уже впродовж кількох років триває епопея, початок якій було покладено ініціативою кількох столичних громадських організацій (не лише німецьких) щодо присвоєння імені нашого видатного земляка одній з вулиць у центральній частині міста. На жаль, влада — як нинішня, так і колишня — здобуває собі «авторитет» справами аж ніяк не благовидними. Земельні ж бо «питання» набагато «результативніші» за гуманітарно-духовні.

Е.-Р.Траутфеттер
Зі столичним університетом пов’язані долі багатьох німців. Саме попечителеві Київського навчального округу Г.Брадке ми завдячуємо тим, що університет відкрито 1834 р., а не значно пізніше. Його ректорами, окрім згаданого М.Бунге, були також Ернст-Рудольф Траутфеттер (засновник університетського ботанічного саду) та Микола Реннен­кампф.

Понад 30 років бібліотекою університету завідував Микола Кордт. За його планом архітектор К.Осьмак розробив проект будинку бібліотеки університету (нині філія № 1 Національної бібліотеки України ім. В.Вернадсь­кого). У лиху годину Першої світової війни М.Кордт керував евакуацією до Саратова, а згодом поверненням до Києва бібліотечного фонду університету, який на той час становив 700 тис. томів. Учений був співорганізатором Всенародної бібліотеки України; у 1920-х викладав у кількох київських ВУЗах, працював в Ар­хеографічній комісії Всеукраїнської академії наук (ВУАН).

Німцям за походженням ми завдячуємо й перлинами архітектури, які нині є окрасою столичних вулиць та площ. У місті тривалий час працював Віктор Шретер, за проектом якого споруджено міський театр (нині Націо­нальна опера України). Йоган-Готфрід Шедель — автор будинку Київської академії, Великої дзвіниці Києво-Печерської лаври, Кловського палацу...

Цивільні інженери Георгій Шлейфер та Едуард Брадтман були творцями київського модерну. Показовою є будівля готелю «Континенталь» (нині Національ­на музична академія), споруджена за проектом цих майстрів. Вони ж є авторами проекту Теат­ру Соловцова (нині Національний академічний драматичний театр ім. Івана Франка). Будинки за їхніми проектами й сьогодні прикрашають центральну частину міста (вулиці М.Заньковецької, Лютеранська).

Олександр Шілле — автор будівель Колегії П.Галагана (нині Державний музей літератури Ук­раїни), біржі (нині клуб Уп­рав­ління справами Кабінету міністрів України), музичного училища Російського музичного товариства (РМТ) та Міської думи (дві останні зруйновані під час Другої світової війни), а також проектів станцій, фонтанів київського водогону.

За проектом Р.Мельцера в еклектичних формах було споруджено Музей західного і східного мистецтва (нині Музей Ха­ненків). Автор будинку Управління південно-західних залізниць — Олександр Гоген. Централь­ну будівлю Київського політехнічного інституту споруджено за проектом Ієроніма Кітнера. Критий ринок (нині Бессарабський), уперше в Україні побудований у стилі українського модерну, — дітище архітектора Генріха Гая. У 1911 р. одну з найкращих бібліотечних споруд міста (нині На­ціональна парламентська бібліотека України) міста зведено за проектом Ебіга Клаве. Співав­тором пам’ятника князеві Володи­миру є Петро Клодт фон Юргенс­бург.

А.Струве
Почесному членові Київсь­кого університету Аманду Струве Київ завдячує залізничним сполу­ченням через Дніпро, водогоном, першим у Російській імперії електричним трамваєм. Споруд­жений ним наприкінці 1860-х рр. металевий залізничний міст був на той час найбільшою з подібних споруд у Європі. Завдяки йому ж таки в місті — уперше в Росії та вдруге в Європі (після Берліна) — було пущено електричний трамвай.

Упродовж 1875—1879 рр. обо­в’язки міського голови виконував професор університету М.Ренненкампф, після якого на цій посаді був Густав Ейсман. Професором Київської консерваторії був уродженець Єлисавет­града, видатний піаніст і педагог Генріх Нейгауз. Фердінанд Ан­дерс — автор першого в Росії дирижабля м’якої конструкції «Ки­їв», на якому особисто здійснив близько 160 польо­тів. Майбутній інженер-конструктор закінчив Київський політехнічний інститут, у Києві ж створив оригінальний проект дирижабля жорсткої конструкції.

Із містом пов’язаний майже 20-річний (із перервами) період у житті відомого українського поета Юрія Клена (Освальда Бургардта; 1891—1947). На­роджений на Поділлі, він закінчив у Києві гімназію, навчався в університеті, в якому згодом викладав, співпрацював з Академією наук, із видавництвами.

На початку 1920-х рр. у Ки­єві працював історик мистецтва, академік АН УРСР Федір Шміт — відомий дослідник пам’яток архітектури та живопису України. Вихованець столичного універси­тету Федір Ернст є автором багатьох праць з історії української архітектури та образотворчого мис­тецтва, а також відомого довід­ника «Київ. Провід­ник» (1930). Головним художником Національ­ного академічного театру ім.І.Фран­ка був професор, народний художник України, академік Академії мистецтв України, лауреат Національної премії України ім. Т.Шевченка та Держав­ної премії СРСР Данило Лідер.

Вже згадану кірху було освячено 4 серпня 1857 р. М.Закревсь­кий в «Описании Киева» (1868) писав: «Готического стиля кирха отличается изяществом, особенной светлостью и тем важным удобством, что в ней слова проповедника могут разноситься в самые ее отдаленные уголки очень звучно и отчетливо». Пізніше купець 1-ї гільдії Кельн пожертвував для кірхи орган, громада купила в маляра Берга образ «Явлення Спасителя апостолу Фомі». Був у кірсі й образ Святої Катерини. Поряд із кірхою заснували лютеранське училище, де дітей навчали німецькою мовою. Вулицю, на якій стояла ця культова споруда, стали називати Лютеранською (після всіх пертурбацій нині вона носить цю ж назву).

Імена багатьох митців німецького роду пов’язані з Київським музичним училищем та Київсь­ким відділенням Російського музичного товариства. Це, зокрема, Людвіг Альбрехт, Ернст Моріц Глієр та його син Рейнгольд (згодом професор та директор Київської консерваторії).

Відродження німецької громади в Києві припадає на добу розпаду СРСР. У цей час у місті виникають організації, які ставили як політичні, так і гуманітарні завдання: «Відерґебурт», «Відер­штраль», «Кіндерштім­мен», «Дойчтум», «Катарінашуле», «Дойче Квелле» та ін. Вихо­дила газета Deutscher Kanal («Німецький канал»). Нині в столиці міститься офіс Асоціації німців України, до складу якої входить більшість діючих у країні німецьких громадських організацій. Упродовж кількох років Асоціація видає свій друкований орган Deutsche Zentrale Zeitung («Центральна німецька газета»).

З огляду на обмеженість газетної площі, «поза кадром» змушені залишити багато цікавого і важливого. Проте й викладене, переконані, дає уявлення про те, що представники німецького етносу, доля яких була пов’язана з Києвом (звісно, опускаємо прикрі сторінки світових війн), вірою і правдою служили своїй новій вітчизні, власними талантами, розумом та завзяттям примножуючи її багатства — матеріальні та духовні. І вдячні нащадки мусили б зважити на їхній визначний внесок в українські економіку, культуру, мистецтво, науку. І, очевидно, належно поцінувати. Бо це є свідченням духовної зрілості нації. Української.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі