Незустрічний нерух

— Чи можуть товаришувати хлопчик і дівчинка?
— Можуть, але з часом природа візьме своє.
Народна мудрість
Я прошу вас в ім’я Христа врахувати можливість того, що ви неправі.
Олівер Кромвель — ірландським повстанцям
Після здобуття країною незалежності в культурне життя українців поступово почав входити певний збірний образ, який віддзеркалює уявлення громадян про самих себе, а точніше — те, як вони хотіли б виглядати в очах інших. Асоціативно в пам’яті старшого покоління напевно виникали плакатні картинки із зображенням неправдоподібно накачаного негра, котрий розриває над головою не менш неймовірні кайдани. Якби чорного бодібілдера з цукрових плантацій замінити на запорізького козака, то картинка цілком могла б стати проекцією колективної самооцін­ки 1990-х.
Колись один із батьків психосемантики Альфред Кожибскі стверджував, що наукові терміни не підходять для змалювання картини світу. Категоричність і негнучкість їхньої формальної логіки призводить до того, що з математично бездоганних формулювань зникає саме життя. Питається, що ж така наука може розповісти про життя? Подив Кожибскі, вже як трагедія, повторюється в романі-зойку Джорджа Оруелла «1984», де партійна «новомова» поспіль заміняє людську мову і всі високі слова означають свою протилежність.
Помаранчева зима 2004-го мала всі шанси завершити формування української «новомови». Коли б не потворний полі­тичний конфлікт наших днів, який оголив глибинні протиріччя в поведінці революціонерів. Оскільки лідери нації з повною підставою можуть іменуватися архетипами, ключовими символами, їхня поведінка (як і її різкі зміни) — є символічною. Тому народні закиди на адресу Віктора Андрійовича та Юлії Володимирівни здебільшого справедливі й водночас несправедливі. Звичайним громадянам не подобається, що Ющенко й Тимошенко поводилися як звичайні громадяни. Право на кухонні сварки, з їхньої точки зору, має лише обиватель. Небожителі зобов’язані відповідати ідеальним уявленням.
На жаль, усі ми просто люди. На словах одне, на ділі — не зовсім. Соціологічні опитування, які добряче себе дискредитували, фіксують, тим не менш, певне уявлення людей про себе та світ. А що доповнює ці «перебиванки» душі з похибкою розміром у прохідний бал у Верховну Раду? Статистика? Чи навпаки, життя церков і Мінкульт?
Ні, дорожній рух. Не ПДР, а саме «рушняк» на дорогах. Придивіться уважніше — і ніяка со­ціологія вам більше не знадобиться. Спробуємо спочатку згрупувати найзагальніші спостереження. Що дорожчий транспортний засіб, то більшим хамлом зазвичай є його власник. Що він дешевший, то водій більше «гальмо». Не як особистість, звісно, просто дуже обмежений у маневрах. Водії «Богданів» і інших маршруток сполучають першу та другу ознаки. Роботяги на забруднених вантажівках їздять, як учили років тридцять тому, у робітничо-селянській державі. Про все це існує сила-силенна анекдотів, історій, статей і телепередач.
Уявімо собі типову сварку водіїв після маленької, але спірної ДТП типу «обоюдка». Людина, у якої машина гірша, гума «лиса» і побачити у дзерка­лі що там робиться ззаду неможливо, бо все закрито щільно посадженими родичами, зазвичай налягає на правила, знаки дорожнього руху. Водій більш респектабельний (котрий формально порушив) зазначає: дивно, що машина співрозмовника, при її ресурсі, взагалі їздить, а ще збиралася на швидкості ввійти в поворот.
Тепер суспільно-політична паралель: один архетип, який провалив економічну частину життя країни, говорить в основному про мораль, моральності й особисті зобов’язання. Інший, із товаришами профукавши духовне відродження країни, говорить про необхідність посилення влади надійними господарниками. Кожен про своє воліє скромно помовчати, прагнучи виправити помилки іншого.
У дорожній версії цієї сцени діалог закінчується приїздом ДАІ і страховиків. В архетипній — народ розуміє, що йому раз у сто років пропонують роль арбітра, але дадуть цю роль лише за умови, що він прийме умови гри однієї зі сторін. Але це, перепрошую, корупція.
А корупція звідки? На психологічному рівні — від переконання, що зарплата несправедливо менша, ніж кількість енергії, витраченої на роботу. Якщо й знаходяться люди, котрі вважають інакше, то це означає лише, що вони на новій роботі — два-три дні. Тобто в основі — цілком природне бажання відновити справедливість стосовно себе.
Кожна людина, котра їде в машині по дорозі, володіє, як їй здається, унікальним і неповторним набором пояснень, чому саме їй в найкоротший час потрібно доїхати до місця призначення. Чому інші зобов’язані ці мотиви не просто розуміти, поділяти, а й поступатися власними. Чому сонце, вітер і дорожнє покриття мають усіляко їй допомагати, попри пору року, час доби й недбалість чиновників мікрорайону.
Загалом такої точки зору не цураються й пішоходи. Але ос­кільки автомобіль — джерело підвищеної небезпеки (як і полі­тика), то керування ним робить емоції більш неприхованими. Ієрархія потреб стає довшою. Свою соціальну складову людина через непотрібність дуже скорочує. Це при тому, що всі вожді народу за всіх часів казали про необхідність соціальне посилювати, а особисте — зменшувати. І народ, погоджуючись, кивав (і киває), аплодував (і аплодує) цьому, до того ж щиро.
То де ж люди правдивіші і чо­му суспільні зв’язки в нашій кра­ї­ні, схоже, і не можуть виникнути без фахівців із питань піару?
Перша частина відповіді примітивна. Мають рацію й ті, й інші. Така вона, двоїста (як мінімум) природа особистості. Світло є одночасно хвилею і часткою, а людина здатна щиро помилятися.
Друга частина: суспільний договір у постколоніальних країнах неможливий. Вони створювалися енергією помсти та реваншу. А досвідчені держави Старого та Нового Світу будувалися, серед інших фундаментальних принципів, на категорії віри. Байдуже, були це католики, православні, протестанти чи масони. Називаючись по-різному, люди змирялися перед лицем Провидіння, а тому активніше займалися мирськими справами.
Віра була для більшості не предметом теологічних суперечок, а основою психічної стабільності. Постійні війни були буденною річчю, додаючи життю той же чинник повсякденного ризику, що й нинішній дорожній рух. Віра людини у свої сили, зумовлена особистим досвідом виживання і включена в релігійно-церковний дискурс, з’єднувала воєдино бажане й дійсне, удаване й очевидне.
Цивілізація послідовно витісняла цей чинник на узбіччя суспільної свідомості, замінюючи практичну примітивність чолові­чого менеджменту витонченою допитливістю. Не те щоб прямо жіночого, але, назвемо це так, жіночного походження. Прямі домовленості та клятви, порушення яких було смертельною образою, змінила дипломатія, котра представила майстерну брехню як найкращу професійну рису.
Повернемося в наші дні. Українське суспільство, відродившись узимку, почало стихійно налагоджувати горизонтальні зв’язки між собою. Політики нової хвилі, відродившись, швидко спробували пояснити суспільству, що без них це ніяк не вийде. Суспільство трохи здивувалося, але повірило. А через дев’ять місяців переконалося, як болісно знову наступати на граблі безмежної довіри до вождів.
Розлам чоловічого і жіночого первеня в суспільній свідомості на дійсне й удаване, на чітке та приблизне, на діло і слово стався аж ніяк не в Україні і не сьогодні. Але ми бачимо драматичну картину, за якої всі обвинувачують усіх у власних гріхах без найменшої тіні сумніву. Як ті водії на дорозі, що завжди мають рацію.