НЕЗАТРЕБУВАНІ ЗА СТАНОМ НА 1 ТРАВНЯ 2003 Р. НА ОДНЕ ВАКАНТНЕ МІСЦЕ В УКРАЇНІ ЗАРЕЄСТРОВАНО ДЕВ’ЯТЬ БЕЗРОБІТНИХ

На шляху до ринкової економіки Україна дуже швидко «позбулася» низки завоювань соціалізму, зокрема забезпечення цілковитої зайнятості. А либонь багато десятиліть ми пишалися, що «країна перемігшого соціалізму повсюдно й безповоротно ліквідувала найнебезпечніше соціальне зло — безробіття».

«Хто не працює, той не їсть». Людина не працює, отже, має приховані від держави доходи, обманює країну й народ. І дармоїдів виселяли, притягували і ставили на карб. У різний час — із різним ступенем жорстокості. Пам’ятаю, у часи Андропова в кафе, кінотеатрі, а то й просто на вулиці підходили міліціонери, перевіряли документи й наполегливо цікавилися — чому не на роботі? Кожен мав працювати. Обов’язково.

Певне, ми, сьогоднішні, вийшли саме з того часу, як російська література — із «Шинелі» Гоголя. Адже читаємо ж у сучасному законодавстві незалежної України: «Примус до роботи в будь-якій формі не дозволяється, за винятком випадків, передбачених законодавством України (це, очевидно, для в’язнів. — Ю.Б.). Добровільна незайнятість громадян не є підставою для притягнення їх до адміністративної чи кримінальної відповідальності».

Зрозуміло та просто: хочеш бути безробітним — будь ним!

Чи правильна цифра?

У нашій країні зареєстровано 1 мільйон 128 тисяч безробітних. Чи правильна ця цифра? Адже часто людині доводиться задовольнятися першою-ліпшою роботою. Нехай не за фахом, але такою, що дає бодай певний заробіток. Серед тих, хто сьогодні шукає роботу, слід виділити чотири основні групи.

Першу формують випускники вузів та інших навчальних закладів, інженерно-технічні працівники, котрі або потрапили під скорочення, або незадоволені мізерною оплатою. А також співробітники різноманітних НДІ, котрі взагалі забули, що таке зарплата.

Другу групу становлять працюючі професіонали високого класу, які знають собі ціну й саме тому бажають знайти краще місце.

До третьої групи треба віднести людей, які шукають тимчасову роботу: студентів, пенсіонерів.

Пошук будь-якої роботи, найчастіше не за фахом, аби вона давала можливість бодай як-небудь зводити кінці з кінцями — це особлива, четверта група. Ось про цих бідуючих людей і хочеться поговорити окремо.

Відпрацювавши 20 років вихователем дитячого садочку, Антоніна потрапила під скорочення, так і не отримавши педагогічної пенсії. Шукати далі роботу за фахом? Три роки шукала. Напевно, досить. Одного разу зверталася в Центр зайнятості з приводу перекваліфікації на чоловічого перукаря. Курси, звісно, безплатні, і ось інструменти потрібно купувати за свої кревні — більш як на 100 доларів. А звідки вони в безробітної? Тоді ж запропонували влаштуватися прибиральницею в стоматологічну клініку на 200 гривень. Але дізнався директор про те, що в Тоні син-школяр, і відмовив.

Сьогодні Державна служба зайнятості змогла б, певне, допомогти жінці, адже форми й методи роботи з безробітними удосконалюються рік у рік. Та тільки терпіння в Тоні вже забракло. Треба жити. Треба годувати й одягати сина.

Ми познайомилися з Антоніною біля однієї з київських станцій метро, де вона пригощала всіх бажаючих кавою з термоса — не безплатно, ясна річ. Нині жінка сама собі хазяйка, якась копійчина з’явилася. Скільки треба віддати за місце, міліції та скільки вкласти в ті ж таки каву й цукор? Це знає лише сама Тоня.

Тетяні 44 роки. Вона приїхала з райцентру Західної України. За фахом Тетяна — вчителька молодших класів, але в Києві працює в кіоску, продає молочні продукти й разом із чоловіком знімає кімнату, відкладаючи з кожної зарплати на майбутнє власне житло.

У маленькому містечку, звідки приїхала родина Тетяни, закриті всі підприємства, крім цукрозаводу, який працює сезонно. На весь райцентр три школи й один ліцей, вакансій для вчителя ніде немає. Навіть три дитячі садки не працюють, в однім, правда, сяк-так животіють кілька груп. Через відсутність бодай яких-небудь пристойних робочих місць місцева служба зайнятості запропонувала Тетяні так звані громадські роботи — участь у ремонті школи, побілка, фарбування тощо з оплатою 80—100 грн. на місяць. Хіба це вихід? Можна й у столиці влаштуватися вчителем або вихователем дитячого садка, та тільки навіщо Тетяні цей головний біль, якщо вчительські зарплати однаково мізерні? Отож довелося перекваліфікуватися на звичайного продавця. «Хазяїн, слава Богу, хороший попався, зарплату 600 грн. платить справно, а те, що за такі, прямо скажемо, невеликі для Києва гроші я працюю з ранку до вечора, практично без вихідних, так це він не зі зла. Просто всі так роблять. І нічого страшного в цьому немає. Людина до всього звикає. Хочеш мати копійку — працюй і менше думай про свої конституційні права!» — каже Тетяна.

Так чи вважати Антоніну й Тетяну безробітними? Вони вже якось влаштувалися та можуть заробляти на хліб насущний. І таких, як ці жінки, безліч. Адже найчастіше людина стає на облік в Центрі зайнятості населення, а сама продовжує шукати роботу. Треба сказати, що держава всіляко стимулює процес офіційного оформлення статусу безробітного. Приміром, запровадженням житлово-комунальних субсидій. Позаяк людина позбавилася роботи — їй вже за визначенням на хліб не вистачає, не те що на оплату каналізації. У свою чергу безробітні, знайшовши самостійно певне оплачуване заняття, не вельми прагнуть знятися з обліку в центрі зайнятості. Кому ж хочеться пільги втрачати? А приватні роботодавці з задоволенням беруть таких людей на роботу. Ані контракту укладати не треба, ані трудові угоди оформляти. У разі конфлікту — «пішов геть» — і вся розмова. У суд не поткнешся: чим доведеш, що ти справді працював на цій фірмі?

Кого вважати безробітним?

Із таким питанням ми звернулися до першого заступника директора Державного центру зайнятості Міністерства праці та соціальної політики Наталі ЗІНКЕВИЧ.

«Відповідно до рекомендацій Міжнародної організації праці (МОП), безробітними вважаються особи, котрі активно шукають роботу, готові та здатні приступити до її виконання, — відповіла Наталя Іванівна. — До безробітних належать і ті, хто вже знайшов потенційну роботу, але чекає відповіді роботодавця на своє резюме й може будь-якої миті до цієї роботи приступити. Це і є міжнародне визначення поняття «безробітний». Ст. 2 Закону України «Про зайнятість населення» визначає умови й порядок присвоєння статусу безробітного громадянам, котрих зареєстровано в службі зайнятості як таких, що шукають роботу.

Перші зареєстровані безробітні в Україні з’явилися в липні 1991 року. Рівень безробіття становив тоді 0,3 відсотка працездатного населення в працездатному віці. У травні-червні 2002 року аналітики Державної служби зайнятості, користуючись рекомендаціями МОП, визнали безробітними понад 2,5 млн. громадян віком 15—70 років. Це 11 відсотків економічно активного населення.

А ось останні дані. Ситуація на ринку праці України в 2002 р. характеризувалася збільшенням порівняно з 2001 р. рівня зайнятості населення (з 55,8 до 56,3%), а також зменшенням кількості безробітних (із 2 млн. 516,9 тис. до 2 млн. 314 тис. осіб) і рівня безробіття, визначеного за методологією МОП (із 11 до 10%). За станом на 1 травня 2003 р. в Україні зареєстровано 1 млн. 128 тис. безробітних, що становить 4% працездатного населення. Протягом 2002 р. 2 млн. 800 тис. чоловік звернулися за послугами з працевлаштування до Державної служби зайнятості.

«Не варто тішитися тенденціями, — вважає Наталя Зінкевич. — Оцінюючи загальну ситуацію на ринку праці, необхідно орієнтуватися не на показники зареєстрованого безробіття, а на кількість робочих місць, які з’являються в галузях економіки, і можливості людей одержати роботу, — говорить Наталя Зінкевич. — Потрібно мати цілковите уявлення про те, які робочі місця закриваються, які відновлюються. Ми, на жаль, не знаємо про оборот робочої сили через службу зайнятості».

Який рівень безробіття в країні? За даними центру зайнятості, найнижчий рівень безробіття в 2002 р. спостерігався в Києві (6,1%) і АР Крим (5,6%). Втішно виглядають також Одеська, Полтавська, Вінницька та Дніпропетровська області. А от найвищий середньомісячний рівень безробіття населення віком 15—70 років (15,5—16,2%) — в Тернопільській і Чернівецькій областях. У Рівненській і Тернопільській областях рівень безробіття неухильно зростає.

Чим нижчий статус населеного пункту, тим більше, страшніше й безпросвітніше безробіття. Причини тотальної незатребуваності людей на заході та сході країни — різні. Ліквідовано величезну кількість шахт Донбасу. Зупинилися металургійні велетні Криворіжжя. Західний регіон — традиційно безробітний, відсутність робочих місць спостерігалася там навіть у радянські часи. Про таке, звісно, тоді не говорили. Як, утім, і про трудову міграцію, правда, не за кордон, а на нафтогазорозробки до Сибіру.

Висновок невтішний: кількість реальних безробітних в Україні сьогодні неможливо визначити навіть і за методологією МОП. Вона величезна.

І одне цікаве зіставлення. Проблеми трьох мільйонів зареєстрованих українських безробітних розв’язують 14 тисяч співробітників Державної служби зайнятості. У благополучній Німеччині налічується приблизно така сама кількість незатребуваних, але займаються ними 100 тисяч держслужбовців. Ну й живеться, звісно, німецьким безробітним (за рахунок допомоги) набагато краще, ніж багатьом нашим працюючим!

Лики безробіття

«Звісно, ми з чоловіком не помираємо з голоду, — розповідає 40-річна Ніна, жителька Ямполя Вінницької області. — На городі вирощуємо картоплю, моркву, капусту, кури яйця несуть. Але доходу з підсобного господарства немає, бо в столицю не їздимо й до поїздів не виносимо. До залізниці від нас — 80 км. Що виростили самі, те й їмо. Та чи багато виростиш аж на п’яти сотках? А ціни в нас на все — будь здоров, майже такі самі, як у Києві! Ой, як хочеться влаштуватися бодай прибиральницею в лікарню на 130 гривень — для нас це чималі гроші! Та як влаштуєшся, коли в нашій районній і так 10 прибиральниць, а бажаючих, кажуть, 500 чоловік!»

Гадаю, в Києві за такою роботою не бігають. У столиці інші проблеми. Але сьогодні йдеться не про киян. І навіть не про привілейованих жителів Макарова чи Василькова, звідки й до залізниці близько, та й до столиці рукою подати — вези на базар своє кревне, вирощене нелегкою працею. Йдеться про незліченних мешканців української глибинки, для котрих 100 грн. — божевільні гроші. І зовсім не тому, що, як кажуть злі язики, у райцентрах жити дешевше.

Колись ці люди були при ділі. Величезна мережа чиновницької роботи, «райсільгосптехнік», управлінь механізації, різноманітних артілей, цехів по засолюванню овочів тощо не давала померти з голоду. Найчастіше зарплата працівників цих підприємств не залежала від реалізації продукції. Та й продукція, ніде правди діти, дуже часто була нікому не потрібна. В одному лише Богуславі трималося чотири фабрики з виготовлення пледів. І нехай ці пледи майже ніхто не купував, нехай люди на фабриках мали від 90 до120 крб., але ж отримували їх стабільно!

На сьогодні все закрито й давно поросло травою.

У маленькому містечку Тиврів Вінницької області був колись броварний завод, побудований ще до революції графом Гейденом. Варили на заводику таке-сяке пиво «Березневе». Комусь воно подобалося, комусь ні. І все-таки 100 чоловік мали роботу. Пластмасовий завод розмістився по-радянському— в приміщенні колишнього костьолу. Недалеко, у цьому ж таки районі, у Сутисках працював електроламповий завод — та ще який, підпорядкований самому Міністерству оборонної промисловості Союзу! Усе кануло в Лету. Нікому стали не потрібні пластмасові вироби. Ну а завод, який, звісно ж, випускав не лише лампочки, також розвалився, щойно зникло міністерство. А сумна історія пива «Березневе» — узагалі наочний посібник: як задавити конкурента. Конкуренти завод викупили, акціонували й не просто закрили — по цеглині розібрали, залишивши одну трубу! Усі робітники, як один, незалежно від освіти й фаху, опинилися на вулиці. Сьогодні їм, переважно, по 50—60 років. Уже не перекваліфікуєшся, не поїдеш шукати щастя на стороні. Та й де взяти грошей, аби знімати кутки? А хто їх чекає — 50—60-річних?

Хтось, особливо молодші, якось і чимось перебивається. Одні навчилися торгівлі-посередництва: закуповують речі, приміром, у Хмельницькому та тримають курс на Вінницю. Інші влаштовуються санітарками, нянечками в лікарні. І як вони задоволені, якщо вдасться влаштуватися бодай на половину мінімальної ставки! А либонь мінімальна зарплата в Україні — 185 гривень, на руки — 157.

Особливо важко в райцентрах вчителям і бібліотекарям. Учителі в основному завантажені на півставки — немає учнів, немає годин. Бібліотечні працівники трудяться хто як — від 3/4 ставки до чверті ставки. Є приклади, коли навпіл діляться (смішно сказати!) зарплати сторожа та прибиральниці. Для чого? Та для того, аби не звільняти людей, аби дати заробити бодай дещицю й тітці Маші, й тітці Вірі, аби не переривався виробничий стаж.

За даними все тієї ж таки сухої статистики, торік у неповному режимі трудилося 1,5 млн. громадян або 12,4% усіх працюючих. У Запорізькій, Івано-Франківській областях майже кожен п’ятий працював у режимі скороченого робочого дня чи тижня.

У багатьох райцентрах жителі туляться в звичайних державних або приватизованих будинках, біля яких немає присадибних ділянок. За опалення — плати, за воду — плати. Мало того, з’ясовується, хліб у Києві дешевший, ніж у райцентрах! У столиці — 84 коп., а на периферії — 1 грн. 20 коп. Так чи набагато менше грошей потрібно жителям глибинки?

Та й у селах, якщо чесно сказати, не цукор. Ліквідація колгоспів спричинила масову незайнятість сільських жителів. Торік зареєстровано 467 тисяч безробітних на селі.

Але повернімося до райцентрів. Один мій колега побував у містечку Полонному Хмельницької області. І взимку, і влітку, і ввечері, і вранці уздовж обмілілої річечки стоять рибалки — мужики в самісінькому соку! — і вудять рибу. Про те, що риби немає, знають усі. Але людям треба бодай чимось зайнятися. Ось так вони і стоять, із вудками, оглядаючи немиготливим поглядом околиці. Ближче до обіду починається повальна пиятика.

«І цікаво, що в усіх начебто є підсобні господарства, — ділиться враженнями колега. — Здавалося б, іди допомагай дружині чи шукай роботу. Але він — механізатор... без засобів механізації. От і виходить, що кожен із цих чоловіків — група ризику. Тільки сірник кинь — і на барикади! У жінок пристосовуваність вища. А неробство передусім тяжко б’є по чоловіках — годувальниках родин».

У райцентрах не люблять магазинну горілку. Тут щосили женуть самогон. І життя дедалі більшої кількості людей зводиться до того, аби напитися до запаморочення ввечері й не забути похмелитися вранці. І ось уже рясніють криміногенні сторінки газет повідомленнями з периферії про те, як у п’яному чаду дружина вбила чоловіка, син зарізав матір. В атмосфері занепаду, здається, не видно ніяких перспектив, навіть якщо вони є. Навіть молоді найчастіше «складають зброю» — нема де взяти грошей на освіту.

— Я колишній журналіст, моя дружина все життя виховувала дітей у дитячому садку, — розповідає тиврівський пенсіонер, котрий побажав залишитися невідомим. — Живемо в двокімнатній квартирі. Я ніколи не працював у колгоспі, отож городу в мене немає. А треба жити, треба платити за опалення, світло й воду. Як добре, що ми вже на пенсії! Що ми робили б, якби були років на десять молодші?

...Ті, хто молодші й сильніші, їдуть на заробітки за кордон...

Але ж не всі хочуть і можуть поїхати. Більшість молодих мріють знайти своє місце в житті саме на батьківщині — в Україні.

Куди піти працювати? Це запитання перед випускниками вузів із кожним роком постає дедалі гостріше, і дедалі менше їх знаходить роботу за фахом. На папері все складається добре, а в житті... Випускники київських університетів, приміром, частенько приносять фіктивні запити від організацій, куди їх нібито направляють після навчання. Такі правила гри: студенту потрібен диплом, вузу — підтвердження свого права на підготовку певної кількості спеціалістів. Не більше...

Що далі?

«З 1 січня 2001 року в Україні набрав чинності Закон «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття», — нагадує Наталя Зінкевич. — Створено Фонд страхування на випадок безробіття. Ми надаємо великий спектр соціальних послуг, знаходимо реальну роботу реальним людям. Кожен другий безробітний — наш клієнт».

Але гадаю, нині, напевно, і фахівці Державної служби зайнятості погодяться: ніякі найпередовіші технології боротьби з безробіттям не змінять головне лихо — сформовану економічну ситуацію. Так, держава відсторонилася від своїх безробітних. Але потрібні не нові центри зайнятості, а нова політика протекціонізму стосовно наших товарів. Потрібні податки, як у цивілізованих країнах. Можливо, навіть певна деприватизація — повернення ключових галузей народного господарства в руки держави. Йдеться про те, аби держава, зрештою, повернулася обличчям до рядових Іваненка й Петренка.

Начебто ми всі знаємо, що треба зробити. Не знаємо лише як.

Є ще одна непроста проблема. Ні для кого сьогодні вже не секрет, що громадяни України слабко пристосовані до об’єктивних наслідків ринкових реформ. У більшості працездатного населення немає усвідомленої орієнтації на корінну зміну роду діяльності, на серйозне підвищення фахової підготовки. Або, скажімо, на зміну місця проживання як варіанта отримання роботи. У звичайній свідомості, як і раніше, надія на те, що настане час, коли держава знову забезпечить загальну зайнятість і стабільний доход. Ці «особливості національної свідомості» також мають бути узяті до уваги при розробці та проведенні нової державної політики в сфері зайнятості й ринку праці.

А поки що безробітним у нас усіляко допомагають. Через житлово-комунальні субсидії, матеріальну допомогу, у деяких містах для безробітних запроваджено безплатний проїзд у транспорті, видача продуктових пайків, безплатні обіди... Загалом, як водиться, «із миру по нитці — голому сорочка». Лише одна біда — голих-то в нас сьогодні забагато. І не збирати їм на «сорочки» треба, а дати можливість заробляти самим.