НЕВИГАДАНІ РОЗПОВІДІ ПРО ЛЮБОВ

Довго вони сперечалися і радилися, пропонували за Тамріко великий викуп, соромили, а батько навіть став перед нею навколішки й заплакав, кажучи, що їхній рід тепер зганьблено на віки вічні, що життя відтепер їм не буде в селищі... Ні, не повернулася на батьківщину Тамара, залишилася жити в Полонному.

— Як же ви наважилися прямо у вінчальній сукні — і навтіки? — запитую її.

— Знаєте, я ж любила свого нареченого і раділа весіллю. Та ось розпочався традиційний танець нареченої, і несподівано поруч опинився чужий і незнайомий хлопець. Він сказав мені: «Кажуть, у вас у горах таких гарних дівчат крадуть?» Я кивнула. «Я теж таку, як ви, вкрав би». Я кивнула. «Хочете втекти зі мною?» — запитав він. Я кивнула. І ми побігли...

Цю історію я розповів відомому психологу, професору Ігорю Кону. «Правда ж, немає ніякої логіки в поведінці Тамари, немає мотивації вчинку?» — «Є логіка, — заперечив професор, — є, ось тільки логіка ця, що називається, жіноча, нам, чоловікам, її не зрозуміти».

Жіноча логіка... Скільки чоловічих загублених і, навпаки, окрилених та ощасливлених доль пов’язано з цією загадковою жіночою логікою! Чому Тетяна грає такий «жарт» з Онєгіним — виходить заміж за нелюбого пристаркуватого генерала, а Наташа, чиста душа, до безпам’ятства захоплюється вульгарним Анатолем Курагіним? Зовні тут усе нелогічно, як і в самому житті, коли трапляється подібне. Може, тут спрацьовує той таємничий механізм відштовхувань і зближень, який найзручніше назвати таємничою жіночою логікою?

Ну, а що каже з цього приводу наука? Вона доводить, що не лише логіка — мислення в чоловіка й жінки різне. Навіть сама розмова чоловіка й жінки є нічим іншим, як спілкуванням представників різних цивілізацій. Це спілкування завжди таїть можливість нерозуміння. Ми говоримо ніби різними діалектами однієї мови, що їх психологи називають «сексолектами» — слово, може, й незграбне, але точне. Сексолектів, на щастя, усього два — жіночий і чоловічий...

Ще одна історія любові чолові ка до жінки. Історія, що вразила мене давно, 75-го, коли я на завдання газети «Труд» прилетів до Мінська писати нарис, присвячений Дню перемоги. І ось я в домівці Марата Казея, який дванадцятирічним хлопчиком пішов у партизанський загін і, оточений фашистами, підірвав себе гранатою, вбивши при цьому шістнадцять ворогів. Звання Героя Радянського Союзу отримав посмертно. Три старших брати Марата пройшли війну, мають бойові нагороди, а його сестра Аріадна Іванівна — звання Героя Радянського Союзу. Після партизанського загону вона стала танкістом і дійшла майже до Берліна. Була тяжко поранена, втратила обидві ноги, повернулася додому разом із командиром свого танка, стала його дружиною, народила йому двох синів... До Аріадни Іванівни я і приїхав, вона — героїня мого майбутнього нарису.

Здається, усе вже переговорено, переглянуто фотографії сімейного альбому, грамоти і нагородні листи, прочитано фронтові листи-трикутники. Спить уже її чоловік Євген Іванович Малін — уранці йому на завод.

Сидимо на канапі, п’ємо чай, через кілька годин мені летіти в Москву. «Ну, а як усе ж таки ви з Євгеном Івановичем покохали одне одного?» — знову, вкотре, запитую я. «От покохали і край». А я не відступаю від Аріадни Іванівни, хочу знати про неї все: про її фронтову любов, про похідне життя і взагалі — як їй було там, на війні?.. «Ну хоч ромашку десь у танку прикріпили?» — запитую. «Ні, — відказує, — ніщо не повинно відвертати увагу». — «Але ж ви жінка! Хоч за якоюсь деталькою можна було помітити вашу присутність у танку?» — не відступаю. «Я про це не думала». — «А як ви одягнені були?» — «Та як? Підігнали по фігурі звичайний комбінезон, на голові шолом». — «Але в кишені, звісно, люстерко, гребінець?» — «Скажіть ще — пудра, губна помада... Не було цього. Та й навіщо? Підстрижена була коротко, по-чоловічому, проведеш по волоссі п’ятірнею — і порядок. А люстерко в танку обов’язково розіб’ється — на нещастя». — «Ну, а як ваші вуха? Чоловіки, напевно, не дуже стримували себе?» — «Ні, обходилися без лайки», — міцно тримає вона оборону. «Аріадно Іванівно, вибачите мені, але одне ліричне запитання задати можна?» — «Давайте». — «Ви цілувалися в танку?» — «Ні, — каже спокійно і, на мій жаль, щиро. — У танку — ні. Не до того було». — «Тяжко жінці на фронті?» — «Нелегко. Наш танк шість разів горів. Якщо займеться танк, що треба робити? Евакуюватися. Ми чуємо, як позаду баки горять. «Вистрибуй!» — кричить Малін. Вистрибуємо через верхній люк. Вискакуєш, мов кішка. Коли і зверху горить, і спереду теж, ще один люк є — внизу. Можна потрапити під гусениці і тому нижнім люком нечасто користувалися. Але в останній мій раз мені довелося стрибати саме через нижній, так я ноги свої і втратила. Малін мій ніс мене на руках до санбату, плакав і все примовляв: «Потерпи, сонечко моє, потерпи».

Мовчимо довго. «А сини ваші, Марат і Женя, де вони зараз?» — «Маратик у технікумі, в Бобруйську, а Євген у Москву подався, в університеті на третьому курсі навчається. Ваш фах вибрав — журналістом буде». — «Що пишуть, як їхнє життя вдалині від рідного дому?» — запитую я. «Усе в них нормально. Люди вони ногаті...» Ногаті!

Вранці виходимо з дому разом із Євгеном Івановичем. «Важко вам, напевно, доводиться, сини — далеко, а хатньої робітниці немає...» — «Та ні, — відповідає, — добре, що ми з Арою нарешті вдвох залишилися. Нам удвох із нею дуже добре». Сказав, усміхнувся щасливо і поквапився до тролейбуса — молодий ще, попри шапку сивого волосся, високий і гарний чоловік.

Ще історія. Вони входили до першої десятки світових імен цирку. Працювали під куполом без страховки на висоті 38 метрів. Вершиною їхнього номера було сальто-бланш, 13 піруетів і сходження Магомедова похилим канатом, тоді як Лорита, стоячи на його голові, виконувала вокаліз. Трагедія сталася через 13 років блискучого успіху на аренах Європи, Азії й Америки. Вона впала з 17-метрової висоти, встигнувши перед самісіньким падінням на арену згрупуватися, інакше... «ноги вийшли б через плечі». Їй було 35 років. Життя перейшло в інший вимір.

Я відчував, їй безумно не хотілося про це говорити. Набридло. Нецікаво. І про 23 операції, і про півтора року, закуті в гіпсовий панцир, і про те, як наступного ж дня її залишив Магомедов... Вона говорить лише про свою любов: «Коли я лежала в ЦІТО, вся в гіпсі, до мене в палату приходив один прекрасний чоловік. Він теж лікувався там після травми — повітряний гімнаст, ловитор. І він мені казав: «Лорито! Ви будете ходити! Мине вісім років, і ми зробимо з вами чудовий номер. Ви на той час будете навіть без милиць». Найбільше щастя, яке я знайшла, це не теперішня можливість якось пересуватися, а те, що я зустріла Женю Родінова. Я з ним знайшла те, що, на жаль, не кожній жінці випадає, — нескінченну відданість і турботу. Вони — мов два крила, завдяки яким я не впала. Звісно, я вже не могла повернутися на канат. Я вибрала інший жанр — стала ілюзіоністом. Разом із Женею спродали буквально все, що в нас було, — машину, шубу, прикраси, відеосистему, бо ілюзійний номер коштує дуже дорого. Наш із Женею вихід триває одинадцять хвилин, та в цих хвилинах — усе наше з ним життя. Я інвалід, але ніхто з глядачів не здогадується, що наприкінці номера мене з манежу ефектно і по-лицарськи Женя виносить лише тому, що сама я не дійду»...

У біди, як і у війни, — нежіноче обличчя. Та й взагалі у неї обличчя нелюдське, і те, що люди, переживши страшне лихо, зберігають ще обличчя й душі, — це, можливо, і є головна загадка людини.

Але на нашому загальнолюдському фронті — без змін. Ми втратили щось дуже важливе — і втратили ще тоді, коли потрібна була одна Перемога: одна на всіх. І ми не торгувалися.

У війни нежіноче обличчя, а Аріадна Іванівна — жінка-танкіст, яка втратила ноги, всміхається. У підручниках історії завжди з помпою повідомлялося: наші герої — радянські жінки... серед них стільки-то героїв... самовіддано трудяться на заводах і будовах... ростять дітей і вирощують хліб... Боюся, ніхто і не замислюється, яку страшну ціну заплатила наша жінка за те, щоб не бути жінкою. Ось так ми, чоловіки, і живемо — у знеціненому світі.

Не хочу про сумне. Краще наведу слова великої Жінки і великого Чоловіка.

Марина Цвєтаєва в одному з листів другові писала: «Найчастіше жінці недоцільно показувати, ЯК робиться, їй можна показати лише, ЩО зроблено. Зроблено задля неї. В ім’я її. Твердь під ногами вона відчуває лише тоді, коли всіма фібрами вловлює свою потрібність тому, хто їй дорогий. Вона завжди без роздумів готова віддати всю свою любов тому, хто її боготворить. Їй лише потрібна постійна святковість чуда, хай маленького, але здійснюваного неодмінно заради неї. Чоловік, який любить жінку, має бути трохи фокусником — приховуючи процес, відкривати результат. І не треба мене переконувати, що, діючи таким чином, чоловік морочить жінці голову!»

А Стендаль перед самою смертю, вже в забутті, ніби сперечаючись із невидимим опонентом, бурмотів: «Ні-ні, ви не маєте рації, великих душ, готових покласти себе на вівтар ЖІНЦІ, набагато більше, ніж заведено вважати».

Пам’ятаю, як 75-го року жив із бригадою журналістів на БАМі. Одного разу сидимо в просторому редакційному вагончику, де видавали багатотиражку і передавали — кожен у свою редакцію — репортажі з «будови століття». Хто стукає на машинці, хто п’є каву, хто намагається слухати «Маяк», галасуємо, перемовляємося — і не помітили, як увійшла Валька. Лише коли вона покликала на пару слів Веню Сотникова, ми одразу замовкли, подивилися спочатку на неї, а потім уже — разом — на Веньку і зрозуміли, що він помітив її раніше — навіть папери свої встиг кинути на стіл, устиг навіть підвестися...

Треба сказати, що дехто з нас в різний час уже виходив із нашою куховаркою — на кілька слів чи під якимось іншим соусом. Тому, коли двері зачинилися, на наших обличчях ще блукали розуміючі посмішки, яких ми й не намагалися приховувати.

Увечері Веня знову пішов до куховарки. Так тривало тиждень. Потім пішов другий, третій, а це вже було забагато для нашого розуміння подій. Звісно, ми все розібрали по кісточках, і жартувати з цього приводу стало нецікаво. Одного разу старший із нас — Леонід Васильович із «Известий» — поскаржився, що від юшки, яку варить Веньчина дружина, у нього живіт здувається. Веня тієї ж миті підвів голову, ми побачили його обличчя і зрозуміли, що він пізнав у Вальці щось таке, чого нам уже не пізнати...

Через місяць вони злітали вертольотом до Тинди й розписалися. Ще через тиждень Веня полетів у Ригу. Він працював у «Советской Латвии» і мав бути на урочистих проводах нової партії будівельників БАМу, щоб разом з ними прилетіти на магістраль. Веньки не було вже днів зо три, а хтось із наших, вийшовши вночі по нужді, побачив, як із Веньчиного з Валькою вагончика вигулькнув чоловік, озирнувся і пірнув у темряву. Одне слово, скінчилася Веніна казочка — усе стало на свої місця.

На ранок, за сніданком, один із нас — ніби ненароком, ніби про себе — голосно сказав, що Веня, мовляв, приїде через день-два. Ми відразу ж відірвалися від своїх мисок, подивилися на віконце, з якого Валька подавала їжу, і замовкли. Вона, звісно, все зрозуміла, вийшла з кухні до нас і сказала:

— Це не ваша кабаняча справа! Ми з Венечкою самі в усьому розберемося.

— А роги ж йому навіщо ставити? — вигукнув хтось.

— Так я ж — шкура, — сказала вона покірно, без жодного виклику. І в її голосі було щось таке, що змусило усіх нас швидко схилити голови до мисок.

Через три дні прилетів вертоліт із будівельниками і Венею. Веня сидів поруч із пілотом, щось говорив йому, а внизу, чекаючи його, вже юрмилося кілька нетерплячих, і, щойно він зістрибнув на землю, йому відразу ж виклали останні новини. Він, помертвівши з обличчя і відштовхнувши того, хто мовив, кинувся спочатку в їдальню, а потім вже у свій сімейний вагончик. Ось зараз, думали ми, почнуться лементи, благання, жіночі верески і плач. Але нічого цього не сталося, а хвилин через двадцять Валька вийшла з вагончика, тримаючи в руках валізу, і повільно рушила до шлагбаума, за яким пролягала траса...

Хвилин за тридцять пролунав постріл, і ми, ще не розуміючи в чому річ, не знаючи чому, безпомилково кинулися до Веніного вагончика.

Він лежав долілиць, притиснувшись щокою до підлоги. Напевно, рішення прийшло до нього в той момент, коли він збирався вмиватися. На столі лежали рушник, мильниця та зубна щітка. Було це рішення таким жадібним, таким квапливим, що не залишило йому часу подумати, і він просто поставив рушницю прикладом на підлогу і навалився грудьми на зрізи дула.

— Дурню! Що ж ти накоїв! Через цю ложкомийницю?! — вигукнув Леонід Васильович і кинувся повертати його на спину. Венині очі були розплющені, обличчя — ясним і спокійним, таким живим, що ми навіть не зрозуміли, що він уже відлетів...

Люди помирають від любові. Вони помирають, а психологи поділяють їх на тих, хто насправді вмирати не хотів, а просто своїм учинком хотів повернути дорогу людину, і на тих, хто вмирає по-справжньому, бо без любові повністю втрачає себе і стає нічим.

Ще одна історія. Про друга мого Гришу Бердіна. Разом закінчували університет, я, попрацювавши трохи в Москві, опинився в Криму, а Гришаня притерся до нуртуючого столичного життя, переїхав у «Правду» і став спеціальним кореспондентом. Їздив у далекі багатоденні відрядження і вважався майстром розбирання затяжних конфліктних ситуацій. Друкувався, начальство до нього ставилося прихильно. Я, буваючи в Москві, завжди жив тільки в нього, а він щоліта зі «своїми жінками» (дружина і три доньки) приїжджав до мене в Ялту, ми вешталися печерними містами, любили ночівлі на Мангуп-кале, рибалили на мисі Тарханкут... Аж тут лихо — 5 жовтня 81-го року його дружина Свєта телефонує: Гришаню заарештовано в Читі. Чому? За що? У Москві, у «Правді» дізнаюся подробиці: був у відрядженні, розбирався зі скаргою і... згвалтував 11-літню дівчинку. Лечу разом із Світланою в Читу. Усе правильно. Бердін у СІЗО, до нього доступу немає, а слідчий, дізнавшись, що я журналіст, змилосердився і показав «справу». Вона — страшніше не буває. Вранці 21 вересня Гришаня пішов у робоче селище верстатобудівного заводу розбирати скаргу — 86 чоловік написали в «Правду», що вони вже по 20—30 років живуть у бараках, а завод, здаючи щороку по дві дев’ятиповерхівки, «за останні сім років жодному барачникові квартири ще не дав». Говорилося прямо, що керівництво дає житло «своїм» людям і навіть є серйозні підозри щодо хабарів. Гришаня ходив, розмовляв із людьми, а о 16 годині у бараку №16, кімнаті №7, скориставшись відсутністю батьків, згвалтував дівчинку. Але цього дня і в три наступні міліція його не чіпала. Коли він скінчив справи і виїхав до Москви, то в Казані його зняли з поїзда, повернули в Читу і пред’явили факти. Потім і медекспертиза підтвердила: і волосок належить Бердіну, і сперма... Зізнаюся чесно, я відразу ж повірив фактам — медвисновку й очним ставкам, просто не міг не повірити. Збентежила мене Світлана. Вона повелася, як то кажуть психологи, неадекватно ситуації — не проклинала чоловіка, не відмовлялася від нього, а твердила одне: Гришаня такого не міг зробити нізащо! Пішли з нею до головного редактора «Правди». Прийняв нас, посадив і чемно повідомив, що Бердіна уже виключено з партії, звільнено з роботи, що до читинської прокуратури відіслано листа, в якому «весь червонопрапорний колектив газети таврує ганьбою» тощо. Ми кинулися до Аграновського, який тоді лежав у лікарні. Він довго розпитував Світлану про їхнє із Гришанею життя, сказав, що випишеться й одразу ж займеться цією історією. Через два тижні разом з Аграновським потрапляємо до щойно призначеного генеральним прокурором СРСР Рекункова. Він настільки шанобливо, я навіть сказав би, догідливо зустрів Аграновського (що тут зіграло: авторитет найкращого журналіста «Известий» чи слава таємного автора брежнєвських книжок?), що пообіцяв послати в Читу свого представника. Ще томливий тиждень. Нарешті Аграновський, слідчий з особливо важливих справ Челінкін, Світлана та я летимо до Чити. Через дев’ять діб Гришаню звільнили. З’ясувалося, журналіст Бердін розворушив справжнє «осине гніздо»: квартири в нових будинках давалися за великі гроші, і замішаними в цій справі виявилися — голова міськвиконкому, його заступник, заввідділом міськкому партії, начальник комунального господарства міста, директор верстатобудівного заводу та ще вісім чоловік нижчих рангами. Ну куди Гришані воювати з такою армією! Знайшовся й негідник (як завжди!) і умовив свою дочку дати свідчення проти Гришані. А лабораторні дослідження, медичний висновок, підписи, печатки були вже, так би мовити, справою техніки. Кинувся я в 16-й барак, у 7-му кімнату. Петро Григорович Вальцов і його дружина Марія Степанівна. «Як же ви могли? Адже людина відсиділа б п’ятнадцять років!» — «А ти на мене не кричи! Думаєш, легко було на таке наважитися? Це сьогодні Людочці одинадцять, а через шість років нареченою стане і дурне за нею так і гулятиме по селищу. Чому наважилися? А тому, що сам Кедрін квартиру обіцяв». — «І ви через квартиру вирішили угробити людину?!» — «А ти в бараку, такому ось, як наш, жив? Із пацюками воював цілодобово? У сусідньому бараку пацюки грудному немовляті вухо відгризли. Ви там, у чистенькій своїй Москві, напевно, й не чули про таке? Тепер через тебе все життя під цим латаним-перелатаним дахом і поневірятимемося з Людочкою нашою. Йди геть, а то приб’ю»...

Світлана наполягла, щоб Гришаня назавжди залишив «продажну журналістику», і відвезла його в село до батьків під Архангельськ. Через рік народила йому ще одну дівчинку. Дізнавшись, що я пишу цю книгу, Світлана надіслала листа. Там є такі рядки: «Навіть якби мені пред’явили всі наукові й медичні докази, навіть якби мільйон свідків доводили, що бачили, як Гришаня падлючив, — я не повірила б. Може, це важко зрозуміти, але в нас із ним — Любов, і цим усе сказано».

І кілька слів на закінчення

Є цинічний жарт: любов придумали слов’яни, щоб гроші не платити. Я ладен закричати: Так! Так! Слов’яни! Щоб не платити грошима, правильно, а платити душею, почуттями, нервами, страхом, болем, щастям, замилуванням, пристрастю, кров’ю, дуелями, часом, здоров’ям, роками життя, полум’ям і вихором сум’яття...

І останнє зауваження. Помилка багатьох жінок у тому, що вони прагнуть вийти заміж, а треба прагнути покохати. Складність багатьох чоловіків: вони хочуть покохати, але не планують одружуватися. Така розбіжність заважає багатьом парам покохати одне одного, стати щасливими.

Однак ці нариси написано не для повчання. Бо не можна навчити бути щасливим. Однак навчитися бути щасливим — можна!

Малюнки з циклу Юхима РУДМИНСЬКОГО «Любов»