Некролог за «вечірками», або куди зникла вечірня преса?

Ринок преси в Україні зрушив із мертвої точки, вважають експерти. Лише торік приріст друкованих ЗМІ становив 35%, що еквівалентно 176,8 млн. доларів. При цьому значно розширився їх вибір. Аби переконатися в тому, що газетна справа в Україні не стоїть на місці, достатньо поглянути на будь-яку розкладку з друкованою продукцією. Проте існують і проблеми.

Для багатьох, незважаючи на всі ідеологічні перекоси, газета завжди була і залишається найважливішим джерелом інформації. Про її вплив на маси люди знають не з чуток. У радянські часи газета в руках комуністичної партії та її лідерів вважалася найстрашнішою зброєю, здатною стратити або помилувати будь-якого громадянина країни. Не забуду той трепет, із яким дідусь щодня відкривав поштову скриньку і витягував звідти кілька величенького розміру видань із гуч­ними назвами «Труд», «Правда» або «Известия». Читання газет у нього забирало більшу частину вільного від роботи часу і скидалося на своєрідний ритуал. Па­м’ятаю те крісло, в яке гордо вмощувався дід і, надіваючи на ніс важкі окуляри в товстій роговій оправі, надовго ховався від дружини й онуків за шпальтами газет. Все прочитане потім обережно складалося ним у секретер, призначений для збору різного роду кореспонденції. Після чого повноправним господарем друко­ваних видань ставала бабуся. Во­на спритно знаходила їм застосування в побуті, роблячи ворки для цукерок або насіння, обгортковий папір для квітів чи риби. Але боронь Боже використати для таких потреб свіжу газету, тоді не уникнути дідового гніву. Заспокоїти його вдавалося лише ближче до півночі, увімкнувши старенький радіоприймач із шиплячим «Голо­сом Америки». А нас­тупного дня у мої обов’язки входила «доставка» в улюблене дідове крісло чергової свіжої газети. Тоді його прохання я розуміла бук­вально: перш ніж принести з коридору потрібне видання, обо­в’яз­ково обнюхувала кожен екземпляр із тих, що лежали переді мною, безпомилково вгадуючи свіжий номер. Досі з усмішкою згадую здивовані мамині очі, яка стала свідком моїх маніпуляцій із пресою. Вона пояснила мені тоді, що сила газети — не в стій­кості запаху друкарської фарби, а насамперед у свіжості інформації, тобто її своєчасності.

До речі, у цьому плані великим попитом серед читачів у той час користувалися вечірні випуски преси з останніми новинами. Як стверджують досвідчені акули пера, у радянські часи вважалася нормою цілодобова робота друкарень і позмінний графік виходу на роботу журналістів редакції. Працюючи в нічну зміну, до обіду вдавалося заслати номер у друк, а ввечері — доставити газету читачам.

Уся ця система, у якій були задіяні редакція, працівники «Со­юздруку», пошти і торгівлі пресою, працювала як годинник. Перші збої в налагодженому механізмі створення вечірньої газети з’явилися в часи знаменитої перебудови. А після розпаду СРСР «вечірки», які виходили практично в кожному регіоні Ук­раїни, поступово почали зникати. Згодом про колишню славу вечірньої преси стали нагадувати лише назви тепер уже ранкових газет: «Київ вечірній», «Днепр вечерний», «Вечерний Харьков», «Вечірня Полтава», «Ве­черняя Одесса». Правда, спроби відродити «вечірки» все-таки були.

Яскравим прикладом вдалого експерименту можна вважати проект усеукраїнської газети «Ве­чірні вісті», яка виникла уже в часи незалежності. Його засновникам удалося досягти певного успіху: ввійти в трійку лідерів серед щоденних видань. Адже сама ідея вечірніх газет — унікальна, тому що дозволяє, на відміну від ранкової преси, донести до читача останні новини вже сьогодні, не відкладаючи на завтра.

Незважаючи на все це, даний проект вечірньої газети довго не про­існував і згодом перейшов на традиційну ранкову форму випус­ку. Після чого про вечірню пресу зовсім забули. «Причина, на мій погляд, у тому, що люди у нас звикли читати газети вранці, дорогою на роботу, тому на ранкові газети є попит, чого не скажеш про «вечірки», — вважає президент Всеукраїнської асоціації видавців і розповсюджувачів преси (ВАВРП) Артур Рудзицький. — Крім того, існує проблема і з розповсюдженням преси. Останнім часом, найчастіше завдяки діям місцевої влади, кількість лотків із пресою в метропо­літенах, супермаркетах, на ринках і вулицях того ж таки Києва невпинно зменшується, що створює масу проблем видавцям комерційних газет». До речі, за даними Фонду підтримки незалежної преси України, сьогодні у столиці замість трьох-чотирьох тисяч яток з продажу газет функціонують лише 400 кіосків, 170 розкладок у метро та близь­ко 50 у супермаркетах. Це — крапля в морі. Порівняно з євро­пейськими нормами, Київ забезпечений спеціалізованими кіосками преси лише на 10—20%.

Що ж стосується вечірніх випусків муніципальних, регіональ­них видань, то проблема насампе­ред впирається у фінанси. Адже вихід таких газет цілком залежить від фінансування місцевими органами влади, чийого бюджету інколи не вистачає на найне­обхідніше. Крім того, більшість таких газет розходяться за передплатою, і лише незначна частина продається вроздріб. Тому важливу роль у розповсюдженні такої преси бере на себе пошта, доставляючи газети вранці.

Правда, в адміністрації «Укрпошти» всі обвинувачення на свою адресу спростовують, кажучи, що на їхню частку припадає лише 40% усієї розповсюджуваної друкованої продукції, а більша частина газет і журналів продається приватно. Тому всі претензії слід адресувати власникам періодичних видань і підприємств-розповсюджувачів. А співробітники «Союздруку», які ще пам’ятають старі добрі часи радянського минулого, вважають, що у зникненні вечірньої преси передусім винні постійні пробки на дорогах великих міст України. Через це доставити газети у вечір­ні години пік у торгові точки практично неможливо. Набагато простіше «вечірки» продавати через мобільні кур’єр­ські групи. Однак це, на думку працівників «Союздруку», невигідно видавцям. Напевно, тому вечірня преса і не прижилася в Україні.

Правда, Артур Рудзицький вважає, що в регіонах проблеми з доставкою можна вирішити. «Річ у тому, — пояснює він, — що в «регіоналках» нікому цим займатися, бо в усіх муніципальних газетах працює старий колектив журналістів, який уміє писати, але не вміє продавати свою газету». Відомо, що в таких виданнях бракує молодих ініціативних людей зі свіжими прогресивними ідеями. Інакше кажучи, дуже відчутна проблема з кадрами. «Через відсутність молодих кваліфікованих фахівців — репортерів, менеджерів, піарників, рекламістів, які не підуть працювати на державну зарплату, «регіоналки» мають жалюгідний вигляд і обмежене коло читачів, — продовжує Артур Йосипович, — тому ідея так званого роздержавлення муніципальних газет, їх приватизації і переведення на самоокупність — дуже своєчасна. Можливо, якщо в державних ЗМІ з’явиться новий господар-капіталіст, бажано — із Західної Європи, ринок преси розвиватиметься ще інтенсивніше і стане набагато демократичнішим і різноманітнішим, тому що з’явиться здорова конкуренція».

А ось голова Київської незалежної медіапрофспілки Михайлина Скорик із цього приводу висловилася менш категорично. Вона зазначила, що у багатьох газет немає нічого, крім співробітників. Немає свого приміщення, нормальної технічної, матеріальної бази. Тому позбавляти таке видання фінансової підтримки з боку органів місцевої влади, за словами профспілкового лідера, поки що не можна, бо воно просто загине. Крім того, багато людей, котрі працюють у таких газетах, після приватизації і приходу нового господаря можуть опинитися на вулиці. Адже більшості з них уже далеко за 40. «Тому реформувати державну пресу треба поступово, не форсуючи події, розбираючись у кожному окремому випадку, бо на цей час немає точних даних про всі регіональні газети України», — резюмує Скорик. І відразу додає, що необхідно так провести цю реформу, аби працівники ЗМІ не відчували тиску з боку начальства, а роботодавці дотримувалися всіх норм трудового законодавства України. Адже вже сьогодні в багатьох комерційних ЗМІ люди працюють у шаленому темпі — з ранку до ночі, нерідко без вихідних і відпусток, хоча журналіст має відгуляти 36 днів на рік, без врахування лікарняних і відгулів. До речі, у цьому плані робота в дер­жавних ЗМІ надійніша. Особливо якщо взяти до уваги, що журналіст, котрий працює на державу, має можливість отримати хорошу пенсію, тому що його виробничий стаж прирівнюється до стажу держслужбовців, чого не скажеш про кореспондентів приватних друкованих видань, де практично усі працюють «на пташиних правах», отримують зарплату в конвертах і позбавлені будь-яких соціальних гарантій. Тому Михайлина Скорик має рацію, заявляючи, що, перш ніж рівнятися на Європу, нам слід для початку навчитися поважати своє законодавство і не забувати, що ми живемо в цивілізованій державі.

Хоча навряд чи це допоможе відродити втрачену традицію свіжих новин у вечірній пресі. В усьому світі кількість щоденних вечірніх газет рік у рік зменшується. За даними Всесвітньої газетної асоціації (WAN), лише в Америці, де ґрунт для розвитку всіх без винятку ЗМІ сприятливий, за п’ять років тиражі «вечірок» зменшилися на 19,6%, а випуск ранкових газет зменшився лише на 2,5%. З цього можна зробити висновок, що виробництво вечірньої преси нерентабельне навіть за кордоном. Тому першість у подачі свіжих новин у найближчому майбутньому так і залишиться за телебаченням.