НЕ БОЯТИМЕМОСЯ ТРУДНОЩІВ — НЕ ДЛЯ ТОГО Ж МИ ЇХ СТВОРЮЄМО

Спостереження. Найзатятіші суперечки точаться у Верховній Раді з питань, не включених до порядку денного.

* * *

Запис 93-го року. У Вашингтоні, у Білому домі, я постояв у черзі з тими, хто хотів подивитися апартаменти американського президента, й побував у всіх шести кімнатах його квартири. Мій колега Юрій Рост розповів, як інтелігентний парижанин привів його на давню вуличку свого прекрасного міста, показав рукою на непоказний будинок під охороною двох поліцейських і сказав неголосно: «А тут живе наш президент». Після цього він підвищив голос і, нажахавши Юрія Роста, голосно, цілком спокійно запитав охоронця: «Месьє Міттеран удома?» Поліцейський відповів чемно: «Ні, сьогодні месьє вечеряє в друзів». А в нас... Усі ми начебто досі дивимося той знаменитий шпигунський фільм, у якому на явочній квартирі звучить пароль: «У вас продається слов’янська шафа?» І у відповідь уже з анекдоту: «Ні, шпигун живе поверхом вище». Народна мудрість! У нас усе огортається покровом таємниці, на всьому лежить флер секретності. Інколи намагаються приховати навіть необразливе та очевидне, а коли ці таємниці й секрети враз стають відомі всім, біжать до журналістів і щось спростовують, доводять, стверджують...

* * *

Запис 70-го року. Пушкіна в наш час ще можна дістати, а ось няньку...

* * *

З мого вікна видно дитячий садок, діти виходять погуляти разом із виховательками. Виходять — не те слово. Вони вибігають і потім уже жодної секунди не сидять на місці. Вилітають на драбину, гойдаються на гойдалках, бігають наввипередки, грають із м’ячем, стріляють з різноманітної зброї, длубаються в піску, щось будують, споруджують, сваряться, миряться. «Уб’ю... здавайся... прикінчити, як собаку... кров’ю вмиєшся... сука... гад... мент... параша...» Ось один хлопчик поставив другого на коліна й махає перед його обличчям палицею: «Зізнаватимешся?» Я не витримав, збіг донизу й звернувся до виховательки: «Він же цією палицею може в око вцілити, обличчя поранити!» — «Не хвилюйтеся, татусю, хлоп’ята граються у поліцейського та злочинця, усе нормально, йдіть додому, не заважайте».

* * *

Геній завжди боїться, що він почасти графоман, графоман ніколи не сумнівається, що він — геній.

* * *

Кажуть, редактор однієї полтавської газети постійно зауважував працівникам: «Ну скільки можна вживати слово «місцевий»? Місцеві новини, місцеве начальство, місцеві проблеми... Краще вказувати назву міста». Одного чудового дня редактор прочитав у репортажі: «Потерпілу доставлено в клініку, де їй було зроблено операцію під полтавським наркозом». Запис 80-го року.

* * *

Ось вийду на пенсію, з’явиться чимало вільного часу, і почну по-справжньому вивчати природу. Як це жахливо — жити серед природи, любити її, а в полі розпізнавати жито, пшеницю і, на кращий випадок, конюшину! При цьому знати з довідника, що конюшини у нас росте сімнадцять видів. Та який із них який? А птахи! Галок, сорок, горобців, голубів і ластівок знаю. Не бачив ще вівчарика, малинівку, горихвістку, іволгу, зимородка, повзика, боривітра... Власне, напевно бачив їх усіх, але не знав, що вони — це вони.