Не бійтеся життя перевернути...

Прокрастинація — чергове незграбне слово, що явочним порядком осіло в нашому словнику слідом за фрустрацією, адаптацією, конфронтацією й іншими кальками з англійської, які прийшли туди з латини (у даному разі від латинського кореня «cras» — «завтра» із префіксом «pro», що позначає просування вперед). І не можна сказати, що в нашій мові немає своїх, досить точних відповідників усім цим запозиченням. Так, англо-український словник перекладає procrastination як відкладання, запізнювання, непочинання... За всієї адекватності перекладу очевидно, що «наші» слова не набули ще статусу «окремого терміна», який застосовують для позначення точно визначеного й глибоко усвідомленого явища. А це значить, що ми фактично запозичаємо не слово, а поняття.

Втім, мета моєї статті — не лінгвістичне, а психологічне дослідження того, що можна визначити як затяте небажання розпочинати справи, які давно час закінчити. Навіть найбільш організовані люди іноді прагнуть уникнути неприємних чи нудних речей, відкладаючи візити до зубного лікаря чи заповнення податкової декларації. Класичний приклад хронічної прокрастинації — звичка багатьох студентів готуватися до іспиту в останній день, а то й напередодні вночі.

Однак прокрастинація — це не тільки студентська хвороба. Чимало цілком дорослих людей є прокрастинаторами, особливо коли врахувати різноманітні форми цього психологічного феномена. До них відносять, наприклад: побоювання ризикувати або(і) пробувати щось нове; засиджування на одному й тому ж місці, попри невдоволеність своїм становищем, будь то нелюбима робота чи банальне «сидіння вдома»; звичка «впадати в хворобу» щоразу, коли насувається особливо складна чи неприємна подія чи завдання; втеча від прийняття рішень і небажання вступати в конфронтацію; перекладання провини за власні невдачі на інших людей (складання грандіозних планів, про які приємно мріяти, але взятися за виконання яких бракує часу; перетворення свого життя на суцільну круговерть із необов’язкових, але звичних занять чи розваг, коли на важливі справи просто не залишається ні часу, ні сил...

Парадокс прокрастинації: її очевидна, здавалося б, мета, — полегшення життя — на ділі обертається серйозними проблемами, оскільки ми гаємо можливості, перебуваємо під стресом, переживаємо внутрішній розлад.

Сучасна психологія схиляється до того, що прокрастинація — це вираження емоційної реакції на заплановані чи необхідні справи. Залежно від характеру цих емоцій, прокрастинація ділиться на два фундаментальні типи: «розслаблена», коли людина витрачає час на інші, більш приємні заняття та розваги, і «напружена», пов’язана із загальним перевантаженням, втратою відчуття часу, незадоволеністю власними досягненнями, неясними життєвими цілями, нерішучістю і невпевністю в собі.

«Напружені» прокрастинатори

Страх невдачі є, можливо, найбільш поширеною причиною прокрастинації «напруженого» типу. Це й побоювання, що не упораєшся із завданням через брак необхідних знань (таланту, везіння...), і побоювання продемонструвати свою некомпетентність. Надто самокритичні люди уникають багатьох форм діяльності, особливо якщо у них є елемент змагальності. Іноді вони навіть розуміють, що відмова від боротьби — це теж форма поразки, і переживають ще й із цього приводу. Однак поразка без боротьби, очевидно, менш болюча, ніж провал реальної спроби. Іноді комплекс неповноцінності виражається у прокрастинаторів у формі своєрідної манії величі: «Я можу це зробити значно краще (аніж хтось), просто мені ніколи цим зайнятися...»

Особливо гостро переживають страх невдачі перфекціоністи. Втім, саме по собі прагнення до досконалості — аж ніяк не погана риса, і в розумних межах веде до акуратності і високої якості. Більше того, ті, чий перфекціонізм виражається в прагненні перебороти і перемогти, як правило, не бувають прокрастинаторами. Гірше тим, хто намагається бути на висоті, щоб зробити приємне комусь іншому (батькам, учителям, публіці...). Ще один варіант цієї ж ситуації — коли людині з дитинства навіяли, що тільки той заслуговує любові, поваги та визнання, хто особливо розумний чи талановитий. Люди з такими переконаннями нерідко затягують вирішення своїх проблем через підсвідоме побоювання: мене розлюблять і перестануть поважати, якщо те, що у мене вийде, не відповідатиме вимогам досконалості чи хоча б установленій мною ж раніше високій планці.

Страх успіху. Зазвичай цей дивний феномен починається ще в школі, коли деякі діти починають навчатися явно нижче від своїх здібностей, щоб їх прийняли в коло більш «нехлюйських» приятелів, дружбою та думкою яких вони дорожать. Іноді дитина навчається не в повну силу через побоювання типу: «почнуть ганяти на олімпіади...» або «переведуть у спецклас (спецшколу...), а я не хочу кидати друзів...». Для деяких дівчаток сильним гальмом (причому не тільки в навчанні, а й інших заняттях) є стереотипи: «чоловіки бояться й уникають розумних жінок...», або «спорт — не жіноча справа, якщо тільки це не фігурне катання чи гімнастика...», а то й «жінка, яка робить кар’єру, перестає бути жінкою...».

Опір зовнішньому контролю. Прокрастинатори такого типу взаємодіють із реальністю у «пасивно-агресивний» спосіб. У глибині душі вони впевнені, що їхнє бажання — закон, а будь-які вимоги до них (із боку родичів, учителів, начальників, товаришів по службі тощо) викликають, відповідно, протест і бунт. Нерідко така поведінка є зовнішнім вираженням внутрішнього невдоволення своїм становищем і почуття образи. На перший погляд може видатися, що бути хазяїном самому собі й робити тільки те, що вважаєш за потрібне, — це доказ сильної волі та незалежності. Пастка тут у тім, що можна все своє життя витратити на ці докази, замість того щоб робити необхідні й корисні для себе речі, що по суті своїй таке ж рабство.

Класифікація «напружених» прокрастинаторів уже не з мотиваційної, а з поведінкової точки зору, дає такі підвиди: «Криз-мейкери» — примудряються створити серйозну проблему навіть із найпростішого завдання. Любителі гострих відчуттів — насолоджуються адреналіновою лихоманкою і знаходять збочене задоволення, закінчуючи проект у ніч перед здаванням. Жертви неправильних уявлень — переконані, що у них усе краще виходить, коли їм доводиться працювати в умовах стресу. Живучість цього міфу дивовижна, оскільки досвід і здоровий глузд говорять про зворотне: якість роботи, виконаної похапцем, як правило, вкрай низька. Мрійники генерують великі ідеї, але терпіти не можуть вдаватися в деталі, а особливо виконувати їх.

Багатоверстатники вирізняються тим, що складають надто довгий список невідкладних і важливих справ. Повільні. Характер їхньої поведінки цілком відповідає назві. Нерідко вони є дітьми суворих і авторитарних батьків. З дитинства звикнувши до того, що їхні дії постійно зазнають критики, вони виробляють звичку відкладати виконання завдань, тобто їхня повільність є своєрідною формою протесту. Імпульсивні. Попри удавану протилежність повільності й імпульсивності, обидві ці особистісні характеристики засновані на невмінні вибирати правильні пріоритети й дотримуватися їх. У результаті, наприклад, замість того, щоб сидіти й писати реферат, ви можете раптово затіяти генеральне прибирання.

«Розслаблені» прокрастинатори

Це група, мабуть, найширше представлена серед студентів. Якщо «напружені» прокрастинатори страждають від нещадної внутрішньої критики, то «розслаблені» затикають рот своєму внутрішньому критику з допомогою самообману. Їхня прокрастинація — це форма втечі від неприємних переживань, пов’язаних із виконанням того, що вони відкладають. Спочатку вони не роблять це, тому що їм нудно (чи тому що їм не подобається викладач, або тому що у них немає настрою...), а потім шукають виправдання чи придумують псевдораціональні пояснення своїй поведінці. Втім, не слід спрощувати особистісні проблеми «розслаблених» прокрастинаторів. У глибині їхніх мотивів може бути прагнення до задоволення найважливіших емоційних потреб — в увазі та схваленні з боку однолітків, у коханні, впевненості в собі... Такого роду «шукання» можуть зробити навчання просто неможливим.

Методи боротьби

Як бачимо, прокрастинація нерідко буває наслідком глибоких внутрішніх причин — страхів, сумнівів у собі, відрази до справи, якою ми змушені займатися... Звідси випливає й найбільш ефективна стратегія з її подолання: виявляти свої психологічні проблеми за допомогою чесного та ретельного самоаналізу, із чого по суті й починається їхнє вирішення. Іноді в цій справі не обійтися без допомоги професійного психолога чи спеціальної літератури.

Втім, більшості з нас можуть допомогти й простіші заходи. Так, для багатьох паличкою-стукалочкою стає планування та складання списку необхідних справ на найближчий день (бажано, у порядку убування їхньої важливості). При цьому треба налаштуватися на те, що виконання планів на 100% не завжди є реальним, і щиро радіти кожній черговій «пташці», а не ремствувати, якщо не всі пункти виявилися викресленими. І ще один секрет: плануйте не тільки справи, а й розваги — це така ж важлива складова життя нормальної людини, як і робота. Відмінність між високопродуктивними людьми успішними і невдахами полягає лише в пропорціях і пріоритетах.

Добре працює зміна свого ставлення до справи. Не секрет, що навіть у найзлісніших прокрастинаторів є заняття, де вони виявляють чудеса організованості та старанності. Хтось, наприклад, ніколи не пропускає улюблений серіал, хтось уважно стежить за перемогами та поразками улюбленої футбольної команди, а хтось не може прожити й дня, щоб не «відмітитися» на улюбленому інтернет-форумі. З іншого боку, будь-яка нав’язана нам справа викликає внутрішній опір. Вихід очевидний: «мені треба», що тисне на нас, необхідно замінити на надихаюче «я хочу». І це не так уже важко, коли згадати, що, за великим рахунком, остаточний вибір завжди за нами (навіть коли цей вибір призведе нас до плачевних наслідків).

Ще один простий, але ефективний прийом для конструктивного налаштовування нашої свідомості — це використання правильних значеннєвих конструкцій. Наприклад, замість «мені обов’язково треба закінчити...» краще подумати: «коли б мені розпочати...» або ще краще: «який маленький крок до наміченої мети я можу зробити прямо зараз...» — адже якщо братися за виконання якоїсь справи достатню кількість разів, то зрештою її буде закінчено. Тим, хто ошелешений обсягом і складністю майбутньої роботи, замість «це просто не можна виконати», краще подумати: «із чого б почати...». А тим, хто відчуває страх невдачі, краще замінити запрограмоване на поразку «у мене нічого не вийде» на «мої шанси на успіх будуть точно вищими, якщо я...».

Перфекціоністам слід дозволити собі бути «простими смертними» і згадати, що абсолютної досконалості в нашому світі просто не існує. Бажано, крім того, усвідомити, що будь-яка велика й досконала справа виконується з допомогою безлічі дрібних і недосконалих кроків, кожен із яких наближає нас до бажаної досконалості. Не завадить і пряме налаштовування на успіх — тільки в жодному разі не «я повинен зробити все в найкращому вигляді», а «все у мене вийде як слід і вчасно».

Один із парадоксальних прийомів — це складання розкладу, в якому центральне місце посідають не справи з перервами на відпочинок, а відпочинок, який перемежовується зі справами. Може допомогти і робота в «режимі розподілу часу». Цей термін, який прийшов із програмування, означає, що замість послідовного виконання завдань, коли не можна приступити до початку наступного, поки не закінчиш попереднє, одночасно здійснюється виконання кількох різних завдань — уроздріб. Відводьте на це короткі часові блоки (від 5 до 30 хвилин) або намічайте зробити щось конкретне й невелике за обсягом. Хитрість полягає в тому, що варто тільки почати, й цілком можливо, що справа, за яку було страшно взятися, захопить так, що не відірватися.

...Чесно зізнаюся: щоб написати цю статтю, мені довелося скористатися кількома описаними в ній прийомами. А починала я її писати приблизно два роки тому, коли Інтернет не видавав жодного документа з ключовим словом «прокрастинація» (на сьогодні їх уже сотні). Все ж таки мають рацію психологи: коли її долаєш, з’являється здорове відчуття контролю над ситуацією, впевненості у своїх силах, підвищується відчуття душевної рівноваги та внутрішньої свободи...