Навчіть канарку співати, або Кому потрібні вільні медіа?

Маленька метушлива пташка, яка затягла трель у кабінеті головного редактора газети під символічною назвою «Вперед», що в Артемівську, стала майже коельовським знаком у пошуках відповіді на вже риторичне запитання, винесене в заголовок.

Чотири роки медійне співтовариство зависає на гачку «роздержавлення ЗМІ». Вочевидь, через складність вимовляння назви реформи з суспільством наполегливо продовжують працювати логопеди від влади. Спочатку по-старому повільно нашіптували, потім по-новому речитативом позначили, тепер ось постреволюційним запитанням прямо в лоб: а кому, скажіть, будь ласка, все це потрібно?

Напористий спіч пана Правденка, народного депутата від БЮТ і першої людини в парламентському комітеті зі свободи слова та інформації, зізнаюся, чіткої мови позбавив відразу. Тому що дискусія із завойованої категорії — «як?» знову повернулася до улюбленої позиції — «навіщо?» Публічні ж заяви влади про свободу слова й не залежні від держави ЗМІ традиційно посіли своє почесне місце в низці зручних їй же декларацій. Не більше. Принаймні до весни 2006-го.

Тому — про пташок. Виявляється, заворожлива пісня, що стала фоном розмови з редактором про можливість газет вижити поза державним бюджетом, не просто інтерпретація. Пташка ця так влаштована, що коли клітку з нею, приміром, поставити біля скрипучих дверей, то вона лише скрипітиме. Або гавкатиме, якщо в будинку собака є... Весь рік артемівську канарку майстри вчили співати. І ось, наскільки їй її пташиного розуму вистачило, настільки й пісню гарну склала. «Все, як у нас, — каже редактор, — головне, щоб було кого слухати і з чого вибирати».

Старі пісні про головне

«Такі резонансні проекти, як приватизація, тим паче на інформаційному ринку, господарі політичних олімпів спускають на грішну землю лише у разі крайньої потреби». Колись свіжа думка лідера Київської організації НСЖУ Ігоря Засєди сьогодні по праву може претендувати на звання афоризму. Адже якщо в 2002-му під господарями малися на увазі представники «ворожої команди Кучми», то в 2005-му і тих, і цих політичних діячів запросто можна звести до спільного знаменника. З одним для всіх результатом — корисним демократичним тлом напередодні чергового забігу.

Так, дискусія, нав’язана суспільству чотири роки тому, стала блискучим тактичним ходом старої влади. Інформаційне співтовариство дзьобнуло, заметушилося, засукало рукави і взялося за справу. Йшлося про три принципово різних проекти визволення ЗМІ від диктату влади. Каменем спотикання стало майно державних і комунальних газет. Ця обставина примусила редакторів міських і особливо районних видань з-поміж усіх підводних течій побачити намір політиків не так визволити, як знищити багатостраждальні мас-медіа. Тому що, на їхню думку, варіанти реформи, підготовлені народними депутатами Шевченком і Жовтяком, а також Українською асоціацією друкарів, були спрямовані саме на ліквідацію їхніх колективів.

Парламентарії пропонували вирішити питання передачі майна шляхом якихось нечітких домовленостей редакції і власника, де за державою залишалося право останнього «фі» (точно — фінансового). Друкарі ж закликали до відкритого аукціону й мали намір пустити редакційні комп’ютери та столи з молотка.

Редакціям, щоправда, пропонували викупити все це за 50 відсотків вартості. Однак із зарплатами в 300 гривень вони навряд чи могли собі це дозволити. Тим більше що були твердо впевнені: майно це не лише давно відпрацьоване, а й збільшене ціною кропіткої праці на інтелектуальній і рекламній нивах. Тому професійне співтовариство не забуло нагадати провокаторам від влади про існування приватників та олігархів, які першої-ліпшої хвилини готові проковтнути комунальні ЗМІ, поділити ринок і отримати можливість повністю впливати на суспільство. «Про яку незалежність ідеться?» — запитували редактори. Поява ж у такий гострий момент проекту Національної спілки журналістів України по праву претендувала на звання рятівного містка, яким учасники суперечки могли дружно рушити у бік компромісу. У документі йшлося про те, що засновники поступаються правами власника редакційним колективам, а також про безоплатну передачу майна. Так, у суперечці таких опонентів в істини з’явився шанс. Проте — стоп! Краще згадаймо про мету реформи. Визволити? Знищити? Правильно, под-раж-нити! Тепер можна лише уявити кабінетні прицмокування сподвижників Леоніда Даниловича, які організували таку браву демократичну бучу.

Чи варто дивуватися, що в результаті ЗМІ зависнули на гачку «визволення-знищення», команда Кучми залишила за собою право натягувати волосінь у силу політичної доцільності, ну, а Ігор Засєда відчув себе пророком! Тоді ж голова Держкомітету з телебачення та радіомовлення Іван Чиж скромно зауважив, що не слід так хвилюватися, адже йдеться про якихось сім відсотків заангажованих ЗМІ, які погоди на ринку явно не роблять. Але це як подивитися. Наприклад, тільки в Донецькій області загальний разовий тираж видань, які зареєстровані й реально виходять, становить 2,5 млн. примірників, із них на частку громадсько-політичних усіх форм власності припадає 800 тисяч, із яких 400 тисяч — тираж комунальних. Практично половина! Як поводилася ця половина під час виборів президента, думаю, нагадувати не варто. Втім, як і вказувати на позицію приватних видань. Адже тут легко побачити ще одну з можливих прихованих цілей використання владою реформи. Оскільки для побудови власної лінії захисту вона здатна на багато що. І не лише в окремо взятому регіоні.

Нова хвиля-2005

Про черговий виток процесу роздержавлення мас-медіа засвідчила опукла позиція віце-прем’єра Миколи Томенка. З перших днів роботи нової команди влади гуманітарний спікер публічно заявляє про готовність держави відпустити пресу й уступити права власників державних та комунальних ЗМІ редакційним колективам. Але головне — не поспішати, каже Микола Володимирович, і визначити прийнятні для всіх умови. Вам це ні про що не нагадує?

Маховик знову запущено. І знову напередодні виборів. Ось тільки для створення такої ж демократичної картини, як це вийшло в Кучми, умови точно не склалися. Депутати й друкарі якось мудро зачаїлися зі своїми непопулярними проектами, а стовп законодавчої думки застряг у кабінеті голови Національної спілки журналістів Ігоря Лубченка. Воно й зрозуміло. Риба, впіймана на гачок, радіє будь-якому шансу з нього зірватися. НСЖУ і сьогодні готова обговорювати плани визволення ЗМІ, що називається, на будь-якому рівні. І головна зустріч, як здалося голові спілки, вже відбулася. Нову редакцію програми Лубченко презентував Президентові Ющенку на особистій аудієнції. Глава держави погодився з необхідністю такого кроку, а також доручив Миколі Томенку створити робочу групу, що акумулювала б інформацію й видала на-гора документ, який задовольнив би зацікавлені сторони. А саме: ЗМІ, владу, зрештою — суспільство, заради якого, у принципі, все в новій країні й повинно робитися. Ввійти в робочу групу, вочевидь, мали б фахівці різних сфер, від самих журналістів і до компетентних представників міністерств праці, фінансів та ще багатьох структур, здатних видавати на-гора. Адже у зв’язку з роздержавленням справді постає ряд питань, пов’язаних із тими-таки соціальним захистом журналістів, системою оподаткування, яка в сьогоднішньому варіанті навряд чи зможе посприяти виживанню видань у вільному польоті. У низці особливо ювелірних завдань реформи — спроможність держави протистояти монополізації інформаційного ринку. Загалом, є про що говорити. Та це якщо справді хотіти створити по-справжньому демократичний закон, здатний бодай у частині основних моментів задовольнити інтереси всіх гравців інформаційного ринку.

Отож, презентація Лубченка відбулась у березні. Однак і в липні стосовно створення робочої групи в тій-таки прес-службі Миколи Томенка мало що чули. Очевидно, після консультацій особливої важливості прес-секретар Миколи Володимировича цілком серйозно повідомила, що питання організації групи обговорюється (!). Заради справедливості зазначу, що буквально наступного дня на сайті Кабміну пройшла інформація про засідання якоїсь міжвідомчої комісії з питань розвитку інформаційної сфери, де вкотре обговорювалася тема громадського телебачення і радіомовлення. На наступному засіданні вже нібито йтиметься про реформування друкованих ЗМІ. Проте чи та це робоча група, про яку говорив Президент? З урахуванням вичерпної інформації прес-служби віце-прем’єра, відповіді немає. А сам перший гуманітарій країни від будь-яких коментарів на тему, що нас цікавить, відмовився, передавши через прес-секретаря, що вже досить багато висловлювався з цього приводу. А запитань до Миколи Володимировича справді більше й немає.

Тим часом ініціатива НСЖУ та її голови Ігоря Лубченка розвивається по висхідній. Сама суть позиції журналістів залишилася незмінною. За два роки пропонується здійснити детальну підготовку реформи, включно з ретельним моніторингом фінансового стану кожної окремої редакції, з подальшою безоплатною передачею майна і забезпеченням соціальних гарантій журналістам. Ідеться і про впровадження системи спеціальних грантів для редакцій тих районних видань, у яких ситуація особливо скрутна і шансів вижити без дотацій немає.

Проте є в програмі й пункти, що, м’яко кажучи, викликають подив. Особливою оригінальністю вирізняється пропозиція НСЖУ за два підготовчі роки вирівняти стартові фінансові можливості всіх редакцій. Але як, вибачте, в такому разі бути з колективами, які й у тандемі з державою навчилися заробляти самостійно? Там виключно за власний кошт купують устаткування і давно компенсували вартість приміщень, які держава так не хоче віддавати нібито задарма. Насторожує також бажання НСЖУ прирівняти всіх журналістів, які пропрацювали у ЗМІ будь-якої форми власності більш як 10 років, до держслужбовців, що хоч і гарантує високу пенсію, але якось слабко пов’язується із прагненням вийти з-під впливу держави. Та тут, напевно, гарненький такий метеорит від Лубченка лежить у городі приватних ЗМІ, де про захист і соціальні гарантії говорити досі не заведено.

До речі, НСЖУ днями розродилася ще одним проектом, тепер уже закону про забезпечення економічних умов реформи. На запитання, кого спілка вважає основним партнером у досягненні кінцевої мети — реформування державних ЗМІ, Лубченко назвав комітет ВР зі свободи слова й інформації. Ось тут коло й замикається, а голова НСЖУ виступає хоч і в симпатичній, але досить незавидній ролі відомого героя Сервантеса. Оскільки, з одного боку, йому «допомагає» розторопність виконавчої влади у вигляді неіснуючої робочої групи, з іншого — позиція глави комітету пана Правденка, який, твердо переконаний у цілковитому розвалі економіки країни, пропонує почекати ще принаймні два-три десятиліття до забезпечення повної, так би мовити, платоспроможності української нації. Своя логіка в цьому, звісно, є. Проте досвідчений парламентар не може не знати, що такий розвал триватиме доти, доки влада матиме можливість приховувати своє обличчя за офіційно кишеньковими газетами.

«Я тебя слепила из того, что было»

А в низах, із допомогою інтуїції і власного розуміння журналістські колективи взялися самі ліпити свою незалежність. Матеріалу, звісно, бракує, але все ж, кажуть, краще, ніж сидіти й локшину з вух знімати. Звичайно, є серед них і особливо обдаровані... перспективою державної пенсії, приміром, які, поскрипуючи на антикварних стільцях, мирно чекають на свій зоряний час. На жаль, не бракує й тих, хто, хоч і б’ється, як риба в ятері, проте не в змозі продати шпальту ще не народженому в їхньому «передовому» районі рекламодавцю. Та йдеться про інше.

Львівська область. Дрогобич. Газета «Галицька зоря». Тираж 9 500. Вісім шпальт. Виходить тричі на тиждень. Конкурує на ринку ще з 14 місцевими та обласними виданнями. Покриває район із чотирьох міст, економіку якого становлять доходи від курортного бізнесу (Трускавець), а також крановий і нафтопереробний заводи Дрогобича. Загальне населення 250 тисяч. Серед засновників — трудовий колектив, районна і міська ради. 2002-го газета уклала з владою договір на висвітлення діяльності.

Що має? Панування офіціозу на сторінках. На 150 тисяч за рік. Із них одержує 20 тисяч, які не компенсують навіть половини суми всіх фіскальних податків у міську скарбницю. Причина сваволі? Приміщення у центрі міста. На нього багато претендентів, воно ж — комунальна власність. Як, утім, і комп’ютери, куплені коштом редакції, і автомобіль, і капітальний ремонт за 70 тисяч.

Мораль: навіщо такі засновники? У квітні на редакційних зборах члени колективу «Галицької зорі» офіційно відмовилися від статусу державних службовців. Тепер головний редактор Петро Мацан апелює до політичної волі нової влади й особисто Президента.

Донецька область. Артемівськ. Газета «Вперед». Різниця у тому, що Донецька адміністрація з 1992 року не припиняє масової підтримки державних і комунальних ЗМІ. Усі без винятку видання майже на 100 відсотків забезпечуються папером. При адміністрації створене державне підприємство «Прес-інформ», що здійснює централізовані закупівлі у виробників. Гроші виділяють місцеві та районні бюджети, у яких ці витрати йдуть окремим рядком. Панове, ну давайте віддамо належне кмітливості влади, що використовує такий дійовий важіль в управлінні ручними ЗМІ! Звісно, хтось може скільки завгодно розмірковувати про позицію і незалежність частини редакторів, але факт залишається фактом. І вибори це підтвердили. Бо наявність у влади власних медіа вже є грубою провокацією, що виключає будь-які демократичні норми. Гріх, як то кажуть, не використовувати законних можливостей... Тим більше якщо на це є гроші.

І все-таки, опустивши болючу виборчу тему, хочу звернути увагу на те, що навіть там, де дуже тиснули, журналісти шукали рішення. Інколи навіть із допомогою самої влади. І йдеться не лише про відмову від дармового паперу. Ще три роки тому рішенням сесії міської ради Артемівське комунальне підприємство «Редакція газети «Вперед»» було ліквідоване, а натомість створене ТОВ із повними правами господарюючого суб’єкта. Так, у засновниках самої газети як продукту, що підлягає реєстрації, влада залишилася, але ТОВ — це вже вчинок, особливо з боку влади. Приміщення редакція узяла в оренду терміном на десять років. «Ми сподівалися, що за цей час у державі щось зміниться, — каже головний редактор Віктор Герасимов. — Альтернативи роздержавленню немає. Нехай зараз у місті демократичний мер, але завтра прийде інший, і все почнеться спочатку. Потрібен закон. Нам не треба дарувати наші кабінети, давайте ми їх купимо за залишковою вартістю. І 30-відсоткового податку на нерухомість тим самим уникнемо».

Додам, що вичікувальна позиція тепер уже нової влади підриває економічні підвалини навіть тих видань, які здатні стати незалежними. Майно газети «Вперед» ще три роки тому оцінювалося у 100 тисяч гривень. За цей час редакція вже виплатила мерії 30 тисяч оренди. Точніше, просто викинула на вітер. І це на тлі розмов про незалежність ЗМІ?

То кому все-таки потрібні вільні медіа?

Пригадуєте анекдот про скромну мавпу, яка металася між групами розумних і гарних товаришів? Отож, немає нічого дивного в тому, що кожен із гравців інформаційного ринку в процесі приватизації державних ЗМІ захищатиме лише свої інтереси, не сумніваючись у власній винятковості. Втім, наміри протиборчих сторін мають шанс перетнутися. У точці норм демократії. Проте статися таке може лише в тому випадку, якщо держава виступить у ролі підготовчого арбітра, здатного прорахувати всі ризики й законодавчо закріпити на інформаційному ринку правила справедливої гри.

Так, у разі реформи:

1. Влада

а) зніме з себе відповідальність за використання адміністративного ресурсу;

б) раз і назавжди позбавиться від закидів ЗМІ щодо тиску;

в) одержить додаткові кошти в бюджет.

Запитання: чи наважиться владна політична еліта напередодні виборів відмовитися від використання адмінресурсу? Чи візьме на себе відповідальність за створення правового поля, де не буде місця медіамонополіям, непомірному податковому пресу й інформаційному кілерству, яке встигло стати таким популярним у псевдожурналістських колах? Класик сказав із цього приводу приблизно таке: «Я не поділяю вашу думку, але я готовий померти за те, щоб ви мали на неї право». Померти для влади, у нашому випадку, означає прийняти закон, який і забезпечив би це право.

2. Приватні ЗМІ:

а) зможуть працювати в умовах рівної конкуренції;

б) спробують витиснути з ринку дрібні та слабкі ЗМІ колективної форми власності, бажаючи необмежено впливати на громадську думку.

Запитання: чи дозволить це держава? Не дивно, що великий капітал серйозно заінтересований у приватизації ЗМІ, та ще бажано на драконівських умовах без приміщень і власності. Держава з претензією на демократію зобов’язана ухвалити мудрий закон.

Запитання: чи потраплять у результаті вільні ЗМІ під чийсь вплив? Демократія не ідеальна. Хтось потрапить, хтось ні. Річ у іншому: будь-яка політична еліта при владі отримує необмежену кількість преференцій, тому має гостру потребу в голосі громадського контролера. І, можливо, не так важливо, хто представлятиме палітру думок на інформаційному ринку й відстежуватиме кошти, що йдуть мимо бюджету, — газети опозиційних партій, трудових колективів чи олігархів? Нехай краще сперечаються між собою десять, ніж диктує один. Але тут існує ще один підводний камінь, який, попри перші декрети нового гаранта, продовжує лежати на тому самому місці, куди його поклав старий. Влада й бізнес в Україні — одне й те саме обличчя! Тому рано чи пізно з палітрою думок буде можливий лише донецький або пінчуківський варіант. Скажете, нема про що подумати народному Президентові й «робочій групі» пана Томенка?

3. Державні й комунальні ЗМІ дістануть:

а) самостійність, із наступним вибором: бути чи не бути вільними, без приводу звинувачувати владу в тиску;

б) привід позбавитися від закидів читачів і приватних ЗМІ в необ’єктивності;

в) можливість заробити на виробництві якісного продукту;

г) шанс урешті-решт відійти від інформаційних приводів, які постачає влада.

Запитання: чи будуть використані ці можливості? Не факт, оскільки і серед вільних ЗМІ також багато розумних, гарних і вічно голодних мавп.

4. Суспільство.

Поза сумнівом, суспільство вправі розраховувати на астрономічні дивіденди, починаючи від розмаїття думок і закінчуючи можливістю вибору. За це стояв Майдан.

Запитання: чи звільняє це громадян від особистої відповідальності? Адже попит формує пропозиція. І перед інтелектуальними вподобаннями споживача можуть потьмяніти навіть мільйони «великого й жахливого» Мердока, уже готового пофарбувати українські ЗМІ в його улюблений жовтий колір. Не знаю, про що там говорили Президент Ющенко та медіамагнат, котрий володіє десятками телеканалів і сотнями друкованих ЗМІ по всьому світу, але в разі чого претензії з приводу рівня, свободи і т.п. — лише до себе любимих. Не подобається — не купуємо.

А тому можна припустити, що вже сьогодні рип, гавкіт чи пісні вельмишановних українських ЗМІ визначає зовсім не товщина гаманця потенційного читача, а витонченість його смаку.

Ось така цікава реформа могла б вийти.

Сергій Правденко, заступник голови комітету ВР
зі свободи слова й інформації:

— Чи хочуть усі колективи й редактори комунальних ЗМІ цього роздержавлення? Одна справа вибивати гроші з засновників, зовсім інша — заробляти самостійно. Це значить бути популярним у читача. Це значить вигравати тендер на розміщення інформації в тій самій обласній раді.

На моє найглибше переконання, до цього більшість редакцій не готова. З другого боку, і обласні керівники не готові до того, що преса стане їхнім партнером, а не залишиться слугою. Ідеальний варіант — обіпертися на читача. А в читача сьогодні в гаманці порожньо! Поки населення бідує, ані свободи слова, ані бодай формальної незалежної преси не буде. У країні є лише один виняток — газета «Сільські вісті», котра ще якось примудряється триматися на плаву. Але й вона тепер не виходить п’ять разів на тиждень, та й тираж втратила.

А все тому, що читач сьогодні не в змозі утримувати навіть ті видання, які йому подобаються. Реклама? За нашого рівня розвитку економіки рекламодавців не так вже й багато. Якби ми випускали десять марок холодильників і тридцять марок автомобілів, то тоді можна було б говорити про вільну пресу. Та й не забувайте: будь-який рекламодавець, коли відчуває, що, по суті, утримує видання, починає диктувати. Тобто вільна преса є там, де бодай 90 відсотків населення становить середній клас. Свободи слова, не забезпеченої матеріально, просто не існує. Це фікція. Але це моя особиста думка.

Якщо ж досить велика кількість редакторів обласних, міських, районних ЗМІ все-таки звернуться через того ж таки Лубченка в комітет і скажуть «Набридло, давайте писати закон», то нам доведеться цим зайнятися. Останній проект НСЖУ я не читав, але назва «Про забезпечення економічних умов...» говорить сама за себе. Отож головна економічна умова — це гроші в гаманцях наших громадян. Жодним законом цього не зміниш.

Вихід? Піднімати економіку. І це не чергова фраза. Нехай нам знадобляться для цього десятиліття. Ви подивіться, скільки десятків мільярдів гривень проходить мимо бюджету. Навіть сьогодні.

До того ж, дуже спірний момент — майно. Немає запитань до тих видань, котрі на ринку по 70 років. А тим, що з’явилися 5—10 років тому, також приміщення дарувати? За чий рахунок? Платника податків? Держава, признаюся, виглядає трохи дивно. Виходить, дай нам безплатно, а ми тебе за це ще й критикуватимемо? Створюйте видання, робіть їх популярними й будьте незалежними.

Ігор Лубченко, голова Національної спілки журналістів України:

— Щодо того, треба чи не треба проводити реформу, моя думка відома. Розвивати демократичні інститути слід паралельно. Маю на увазі і ринкову економіку, і здорову опозицію, і свободу слова. Взагалі, коли на Заході кажуть про незалежні ЗМІ, мають на увазі саме незалежність від влади. Одного разу під час візиту делегації наших журналістів до Німеччини хтось спантеличив закордонних колег запитанням, як їхня держава фінансує ЗМІ. Довелося кликати трьох перекладачів, щоб пояснити німцям, про що, власне, йдеться.

Що ж стосується нинішньої ситуації, то я сподіваюся на політичну волю і виконавчої влади, і законодавчої, і самого Президента. Закон необхідний. Як і необхідна якісна його підготовка.

Найболючіше питання, окрім майна, звісно, — доля районних видань. У разі реформи я бачу три варіанти розвитку подій:

1. Газета живе самостійно.

2. Об’єднуються кілька газет (є райони, де вісім тисяч населення, там, природно, самостійно не вижити).

3. Гранти з держбюджету (таких буде небагато).

Спілка журналістів сьогодні активно обговорює в редакційних колективах наш останній законопроект. До осені хочемо утрясти всі спірні моменти. Варіант розіслано можливим учасникам процесу. Сподіваюся, що й у Комітеті з питань свободи слова та інформації нас усе ж таки підтримають. Недавно я мав розмову з Володимиром Литвином. Уже в першій половині жовтня можна було б провести парламентські слухання. У депутатів, безумовно, знайшлися б корисні думки.

А епіцентр підготовки реформи, гадаю, все ж повинен переміститися з НСЖУ в якусь іншу точку, де можна було б задіяти досвід і знання не лише журналістів. Справа за владою.

Сергій Гузь, голова Незалежної медіапрофспілки України:

— Потрібно чітко розібратися, що все ж таки мається на увазі під роздержавленням. Усі чомусь кажуть, що можна створити громадське телебачення та радіо. А газети? Як бути з районками? Ми зустрічалися з головними редакторами в Кременчуці та Запорізькій області. Часто в районі виходить усього одна газета, приймає один телеканал. Таким чином, під приводом реформи ми можемо створити для людей умови дуже вузького інформаційного ринку. Нам потрібно думати, як, з одного боку, прибрати державний контроль, а з іншого — зберегти для людей можливість отримувати інформацію з альтернативних джерел.

З приводу пропозицій НСЖУ об’єднати деякі районні видання скажу, що в багатьох випадках це щось зі сфери фантастики. Хіба можна порівнювати ті ж таки компактні райони в Прибалтиці, де пішли цим шляхом, і наші безкраї простори. З погляду комерції та розповсюдження, буде дуже важко видавати міжрайонну газету.

Нам треба шукати свої рішення.

Чому в такому разі ми не можемо зробити деякі районки власністю територіальної громади? Мені здається, що сьогодні проблема у відсутності політичного вибору в країні. Влада не взяла на себе відповідальність за прийняття цього рішення, але водночас і не віддає ініціативу тим-таки жителям територіальних громад. Чому не провести місцеві референдуми і не прийняти рішення там? Хочуть утримувати на свої кошти газету — будь ласка. Газета отримає ліцензію на якийсь термін, бюджет.

Ключове питання — у чиїх інтересах буде проведена реформа?

На мій погляд, зараз ідеться про апетити великого капіталу і найбільш впливових політичних партій. Це легко простежити, коли взяти будь-яку область, виписати всі газети, котрі там виходять, і подивитися, які з них будуть ліквідовані і хто від цього виграє. Видання, що представляють великий капітал, і становлять лоббі процесу, спрямованого на повну приватизацію.

Фактично, приватизація трудовим колективом — це теж не вихід. На одну секунду вони стануть власниками. Потім їм знадобляться гроші на приміщення, зарплату, а економічних умов для цього не створено. Кредити дорогі. Податки непомірні. Таким чином, якщо одним махом позбавити дотацій, ринок дістанеться приватникам і партіям. І навіть сильним газетам треба буде витратити багато енергії та ресурсів, щоб наздогнати тих, хто вже вільно працює на ринку. І боротися їм доведеться з успішними виданнями.

Вихід? Так, напевно, частину газет буде приватизовано. Право власності дістанеться колективу, якому держава зобов’язана надати певний час на підтримку. Дотація з поступовим скороченням плюс продумана податкова політика. Якщо ж колектив не хоче повністю приватизувати видання, частина акцій може бути виставлена на вільний продаж. Якщо газета виявилася не потрібна і приватникові, нехай спробує стати виданням місцевої громади.