НАУКА ПЕРЕМАГАТИ

Поділитися
З 1945 року в Україні встигло вирости вже кілька поколінь, які не пережили жахів війни і дізнаються про них лише з книг, кінофільмів, розповідей ветеранів, які залишилися в живих...

З 1945 року в Україні встигло вирости вже кілька поколінь, які не пережили жахів війни і дізнаються про них лише з книг, кінофільмів, розповідей ветеранів, які залишилися в живих. Сумні демографічні дані показують: країна старіє загрозливими темпами — дітей народжується дедалі менше, а пенсіонерів, у відсотковому співвідношенні, стає більше. Саме вони у своїй більшості живуть зараз майже по-жебрацьки. І хоча рівень життя вітчизняних ветеранів у кілька разів нижчий від рівня життя їхніх однолітків із країн, що програли війну, життєлюбності та стійкості наших стариків можна позаздрити.

До хвіртки будинку, в якому живе Іван Михайлович Шишлаков, прикріплено табличку: «Тут живе ветеран Великої Вітчизняної війни». На подвір’ї й у домі — ідеальна чистота й порядок, які зараз підтримує Раїса Єрмолаївна, котра живе з ветераном війни вже близько десяти років. Їй 72 роки, і після того як Івану Михайловичу 2002 року зробили операцію, вона фактично сама виконує всю роботу. У господарстві — кури, кролики, 16 соток городу.

Нинішнього року колишньому артилеристу Шишлакову виповнилося 83 роки, більшу частину яких він провів у своєму рідному хуторі Харитонівка. Вперше він залишив рідні місця 1940 року, коли настав час йти до армії. Початок Великої Вітчизняної війни застав Івана Михайловича в Кутаїсі. Закінчивши там полкову школу, він отримав військове звання молодшого сержанта: «1941 року, 21 червня, у суботу, призначили мене черговим по кухні. А 22-го о 12-й годині нам повідомив Молотов по радіо, що почалася війна». Потім їхній артилерійський гаубичний полк повантажили в ешелон і відправили на фронт, у Запорізьку область, де навідник Шишлаков і прийняв перше бойове хрещення.

Вже через кілька місяців, у листопаді 1941-го, його частина потрапила в оточення біля Великої Білозірки. За словами Івана Михайловича, командир його батареї наказав солдатам відступати, «хто як зможе», тримаючи напрямок на Мелітополь. «Ми, — розповідає ветеран, — чоловік вісім, відірвалися від усіх. По балці йшли, йшли, нам трапилася застрягла полуторка. У ній — і ключ запалювання, і бензин. Лезгін, шофер, її завів, ми штовхнули, вона і поїхала». Біля самісінького Мелітополя відступаючі змогли проскочити захисну смугу, котру обстрілювали німецькі війська, і добралися до Волновахи Донецької області. Там машина зупинилася — закінчився бензин. «Побігали, побігали — нічого немає, усе розбомблено». Солдати усе ж таки змогли завести машину, заправивши її знайденим гасом.

Так і не дізнавшись у Сталіно (нинішній Донецьк) про місце розташування штабу своєї армії, — «усі бігають туди-сюди, нічого не зрозумієш», — група молодшого сержанта Шишлакова вирішила їхати в Луганськ. Там, за словами Івана Михайловича, їх «забрав загороджувальний загін: зняли допит і забрали зброю». Після цього його відправили в Чортково, де формувалася нова дивізія, перекинута потім у Новий Оскол Білгородської області.

18 січня 1942 р., згадує ветеран, під Прохорівкою його поранило. Через місяць видужалого молодшого сержанта Шишлакова відправили у Вороніж, у щойно сформований полк. Досі Іван Михайлович добре пам’ятає загальне сум’яття, що панувало у відступаючій армії: «Харчування нікудишнє. Ніякого порядку...». У травні 1942-го, продовжує він, «приїхав покупець із фронту, 120 чоловік відібрав. На поїзді приїхали ми в Красний Лиман. І звідси я потрапив у третій гвардійський артилерійський полк. Далекобійні 152-міліметрові гармати, 18 кілометрів дальність. І дійшли ми до самісінького Ізюма».

Наприкінці червня 1942-го полк знову потрапляє в оточення, і цього разу молодшому сержанту вдалося повернутися до своїх лише через два роки, утікши з полону. Як військовополонений він працював на вугільній шахті в Польщі. А коли Радянська армія вже підходила до польського кордону, військовополонених стали евакуювати. Під час конвоювання колони Івану Михайловичу вдалося втекти: «Йшли колоною через міст. Охоронець, мадяр, раптом каже: «Росіянин, стрибай!». Троє, і я в тому числі, стрибнули з моста». Втікачі опинилися у Чехословаччині, звідки до лінії фронту їх вивели партизани. Опинившись у своїх, знову пройшовши допити, Іван Михайлович потрапив у мінометну батарею, війна закінчилася для нього в Ческі-Будейовіці.

Шишлаков залишився жити в місті Канську. Працював, як каже він сам, «помічником забійника в кольоровій металургії. Повернувся до Луганської області 1952 року з дружиною — «вона в мене сибірячка була, але захотілося їй сюди приїхати». Коли в розташованому за кілька кілометрів від Харитонівки місті Щастя почали будувати електростанцію, Іван Михайлович влаштувався туди, а дружина в тому ж місті влаштувалася на роботу в лікарню. На щастівській ТЕС він працював до самісінької пенсії шофером, помічником машиніста залізничного крана, останні десять років — машиністом маневрового тепловоза. На пенсії підробляв конюхом у місцевому радгоспі «Перемога».

Якби не торішня операція (тепер він змушений постійно носити прикріплену до живота крапельницю), то ветеран війни Шишлаков досі продовжував би паритися в лазні, яку вважає однією з причин свого довголіття. Каже, що до лазні під час роботи в Красноярському краї його привчив ходити друг із Владивостока Вітько: «Ми з ним із лазні виганяли всіх сибіряків. Наганяли температуру до 140 градусів. З парної крізь вікно в сніг — у Сибіру сніг по самісінькі вікна. Виходили з парної — кістки можна було гнути». Після повернення додому майже відразу ж побудував у дворі лазню, в якій парився весь рік.

Про нинішні часи життєрадісний веселун Іван Михайлович висловлюється так: «Настрій — тільки б жити, та жити не дають!». Відкладаючи кілька років гроші з пенсії (220 гривень), купив телевізор, але дивитися, каже, нічого — «бійка, стрілянина, більше немає нічого». Він ніколи не перебував у лавах Комуністичної партії, не був навіть комсомольцем, хоча зараз став виписувати газету «Комуніст». Розповідаючи про пільги, призначені йому як учаснику війни, Іван Михайлович повідомив: щороку безплатно одержує три тонни вугілля, платить лише за його транспортування. Йому безплатно даються 75 кіловатів електроенергії. Є, каже, пільги на проїзд, «але ж навкруги — приватні автобуси». Раз на рік ветерана приходять поздоровити школярі місцевої школи. До 9 Травня він одержав 120 гривень, назвавши їх «кучмівськими». Нинішнього року хутір газифікується, але щоб провести газ у дім необхідно заплатити близько трьох тисяч гривень. Однак у майбутнє ветеран дивиться, не втрачаючи цілковитого самовладання, яке й дозволило йому пройти найтяжкі випробування війни.

Майже кожен третій житель Луганщини — пенсіонер. За даними на 1 січня 2003 року, у Луганській області налічувалося 23 380 учасників бойових дій, 13 600 інвалідів Великої Вітчизняної війни, 175 349 учасників війни, включаючи тих, хто трудився у тилу. У розмові з кореспондентом «ДТ», Василь Бесєдін, перший заступник голови Ради Луганської обласної організації ветеранів України, найгострішою проблемою ветеранів війни та праці назвав «мізерні, неприпустимо низькі пенсії». Попри те, що два роки тому обласні власті додали до мінімальної пенсії 10 гривень, багатьом пенсіонерам її не вистачає, щоб платити за житло. Тарифи на комунальні послуги, за словами Василя Бесєдіна, є такими високими, що «навіть із пільгами ветерани не можуть їх повністю оплатити». Для вирішення ще однієї проблеми — поліпшення медичного обслуговування ветеранів — обласне управління охорони здоров’я вирішило створити 350 додаткових місць для учасників війни при лікарнях в інших містах області, забезпечивши їх таким же, як і в Луганському госпіталі для ветеранів, фінансуванням — вісім гривень у день на ліки і сім — на харчування. Рада ветеранів зажадала від луганської міської влади зобов’язати перевізників виконувати закони, що надають ветеранам право на безкоштовний проїзд, і міськвиконком провів бесіду з транспортниками, попередивши, що за невиконання законів їх позбавлятимуть ліцензій.

При ветеранських організаціях, за словами В.Бесєдіна, працюють волонтери — добровільні помічники, котрі надають хворим і самотнім людям посильну підтримку. Існує, зокрема, система допомоги «Ветеран — ветерану», за якою у Луганській області вісім тисяч ветеранів допомагають 20 тисячам товаришів, які потребують допомоги. Крім того, людей похилого віку області підтримують працівники служби соцзабезпечення, представники Червоного Хреста, а також школярі. Наприклад, у луганській середній школі №17 із 1079 учнів понад половина буде задіяна в акціях «Турбота» і «Як живеш, ветеране?». Про це автору розповіла Віолета Покидова, заступник директора з виховної роботи. Вона також повідомила: щороку до Дня Перемоги школа проводить святковий концерт, школярі ходять у гості до ветеранів, приносять їм подарунки, куплені на зібрані в класах гроші, з’ясовують, чим можуть допомогти. «Ми постійно допомагаємо більш аніж 70 ветеранам, що живуть у нашому мікрорайоні, — каже В.Покидова. — А щоб у школярів виникала внутрішня потреба допомагати і з’явилося свідоме ставлення до роботи, учителі ведуть виховну роботу в класах». Олена Сердюк, яка викладає в дев’ятих класах українську мову, упевнена, що така робота приносить плоди. За її словами, деякі школярі самі пропонують свою допомогу ветеранам.

Досвід учасників Великої Вітчизняної війни може знадобитися всім. У спілкуванні з ними молодь зможе, як мінімум, навчитися долати труднощі, виживати, попри «тяжке економічне становище в країні», а влада, котра недавно оголосила війну бідності, — перемагати.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі