На тлі Евересту

Сидять два єті.

— Нещодавно бачив Вітю Кльонова, — невиразно каже один, обгризаючи чиїсь кісточки і запиваючи пивом з іржавої банки.

— А що, хіба він існує?

Тибетський анекдот

Онука Сталіна й елефант-поло

Замість Кльонова в усному фольклорі може бути присутнім Рейнхольд Месснер, котрий топтав вершини чотирнадцяти восьмитисячників, або Верн Теджес, який двадцять разів скорив Еверест. Але в дешевому готелі «Голодне око» в Катманду неодмінно пригадають одесита Вітю Кльонова. В «Оці» знаходять притулок співвітчизники, котрі зачастили до останньої гавані останніх романтиків. Знання мови на рівні кандидатського мінімуму і манери дозволять у сезон влаштуватися перекладачем до заможних мандрівників. Або, коли вже дуже пощастить, то кандидат у майстри спорту і наук найметься шерпом у почет магараджі Кашміру.

Коли торік у видовому альбомі Nepal Parbat нарисові Кльонова відвели три смуги, а Месснеру — усього дві, останній удавано ображався: «Звичайно, Вікторе, король до тебе прихильний».

Король Непалу — член редколегії журналу. Кльонов із ним не те щоб близький, але знайомий, вітається. Випускник Кембриджа, король каже, що в Кльонова мова образна, що в публікаціях він не дозволяє собі «бульб», нічого не плутає. Достовірність фактів не викликає сумнівів і в редакції газети Himalayan Times, яка видається в Індії і Непалі. Кльонов працює в «Гімалайських часах» власним кореспондентом у Катманду, він — feature writer, звісно, англомовний, його матеріали не підлягають правці.

Нинішнього року Кльонов бере участь в українській експедиції на Хімалчулі висотою 7900 метрів і загадковий Пік-2. Експедицією опікується Валентин Симоненко, президент Федерації альпінізму України, котрий зробив дуже багато для збереження позицій і розвитку вітчизняного альпінізму.

Коли Віктор минулого разу летів до Катманду, забув у Делі заповнити дві графи: «Status» і «Date of Expire». Проникливий офіцер «стейт контролю», напевно, непоганий психолог, написав в анкеті: «Temporary person passing throuth», тобто буквально «тимчасова персона, яка прямує наскрізь». Як у Шамбалу. Дата ж закінчення «проходження наскрізь» «unknown», невідома. Він і тепер не загадує, коли повернеться.

Можливо, запросять узяти участь у турнірі з «elephant polo», а потім терміново писати репортаж про розмірений слонячий футбол. Востаннє в складі його елефантської команди був кумир публіки Стівен Сігал, в іншій команді маніпулював ключкою, схожою на швабру, соліст групи Rolling Stones. Таїландський драйвер, який поважає Кльонова, видав йому ліцензію на водіння слона за три дні, між тим, у Непалі курс навчання — два роки.

«Міс Непал-99» Світлана Сінгх ділиться з Кльоновим сердечними таємницями, він на це особливо налаштовує. Між іншим, вона двоюрідна онука Сталіна, її батько — рідний брат одного з чоловіків Світлани Аллілуєвої. У братів була велика різниця у віці, що не рідкість в індійських сім’ях. Світлана Йосифівна, як відомо, познайомилася з першим секретарем компартії Індії товаришем Сінгхом у ЦКЛ, «кремлівській» лікарні.

Кльонов часто заходить у бар Rum Dubble, де біля стійки висить дошка з факсиміле всіх підкорювачів Піка Планети. Тут розчерк і найвідчайдушнішого альпініста-одиночки — словенця Томаша Хумара, і найкращого британського альпініста Кріса Бонінгтона. Хтось здійснив нічне сходження, як Міша Туркевич у 1982-му, хтось підкорив Джомолунгму без кисневого апарата. Японець Міура спустився з вершини світу на лижах із гальмівним парашутом. Нещодавно Міура в сімдесят років піднявся на Еверест, щоб назавжди попрощатися з вершиною. Верн Теджас прихопив на Еверест гітару, зімпровізував щось на космічній висоті, а через рік піднявся зі скрипкою. А чому б і ні? Який же це climb без куражу?

Мандри як свідомий вибір

Одеські корені Кльонова — приблизно з того самого суворовсько-дерибасівського періоду, що й у Лисаневича. Після перемир’я 1791 року між Туреччиною і Росією російська агентура активно працює для руйнації задунайського козацтва і повернення козаків-утікачів до Росії. У листі до генерал-поручика Волконського Кутузов рекомендував купця Євтея Кльонова як «дуже вірну людину». Кутузов виписав купцеві підряд на підіймання гармат, які затонули під час форсування Дунаю, а також дозволив брати десятину з рибних промислів. Євтею Кльонову вдалося умовити 550 козаків повернутися під приводом зустрічі з родичами, після чого він дістав звання Почесного громадянина Одеси.

Прабабка Олена Кльонова дарувала в 1829 році шість тисяч рублів на будівництво шпиталю при Старому цвинтарі. Шпиталь цей називався Кльоновим, нині в цьому будинку розміщується Іллічівський районний відділ міліції.

Сімейні обставини склалися так, що дитинство Віктора Кльонова минуло в Комунарську (нині Алчевськ). На місцевий металургійний комбінат з усієї країни звозили для переплавляння зброю в асортименті, малолітки активно поповнювали особисті арсенали придатними револьверами й обрізами, і перестрілки не були рідкістю. До Комунарська двічі вводили війська для наведення порядку, про каральні рейди в пресі не повідомлялося. В одинадцять років Вітя поміняв наган на «Дон Кіхота». Проковтнувши книжку залпом, він закрив її і сказав: «Я подорожуватиму до пенсії!» Кинув курити і записався відразу до шести спортивних секцій.

У сьомому класі утік у Крим, мініатюрність дозволила легко поміститися у вугільному ящику під вагоном. Повернувся через два місяці. З твердим переконанням, що бродяжитиме і надалі. Такі мандри затяглися на вісім місяців і закінчилися в уфимській міліції.

У восьмому класі він уже грав за юнацьку збірну УРСР з футболу. Захисник зумисне підсік Кльонова і зламав йому відразу дві кістки. Оскільки лікар Ілізаров зі спицями тоді ще не практикував, лікували витягуванням, до мотузок підвішувалися гирі. Мучився дев’ять місяців, перелом ускладнився кістковим туберкульозом, і лікар написав в історії хвороби: «Хворий Кльонов ходити не буде». Загалом він у різний час і в різних географічних точках провів у лікарняних палатах три з половиною роки, заліковуючи переломи гомілок, ключиць, ребер, гематоми і розтягнення зв’язок.

Кістковий туберкульоз бабуся лікувала ліками, виготовленими з меду, жовтків яєць, горіхів. Ноги боліли довго і нестерпно. Шкутильгаючи і кривлячись, пішов на завод. Узяли лекальником, виготовляв штампи. Достроково присвоїли шостий розряд, заробляв на ті часи солідні гроші, по 300 — 400 карбованців.

Жорсткий розпорядок бажаних альптаборів з підйомами, шикуванням і відбоями викликали в ньому злий протест. Вирушав на Ельбрус у вересні, щоб усмак поблукати насамоті. На вступні іспити в Одеському університеті ледь не спізнився, спустився звідкілясь із гір брудний, утомлений, волосся по плечі.

На першому іспиті з ним розмовляли годину. Поставили «відмінно». Екзаменатор наполягав, щоб Віктора обов’язково зарахували незалежно від результатів трьох іспитів, які залишилися, але він показав відмінні знання й з інших предметів. Через тиждень студент історичного факультету Вітя Кльонов був на розкопках Ольвії і ловив у лимані камбалу. Місцеве вино, «шмурдяк» із тютюном, розливали з античних амфор.

У Непал його благословив відомий одеський альпініст і колекціонер Олексій Блещунов. У його квартирі-музеї Віктор Кльонов сидів місяцями, допомагав систематизувати колекції, іноді ночував.

«На жаль, я Непал Реріха не побачу ніколи, — говорив Блещунов. — Ти мусиш туди потрапити. Тим більше, там уже ступав одесит, Лисаневич».

Людина із шарлатанського провулка

Друзі намалювали Бориса Лисаневича прямо на банкноті номіналом в 10 рупій: з одного боку король Махендра, з другого — демонічного вигляду чоловік, Борис. А чому б і ні? Зображений же на банківських білетах Нової Зеландії Едмунд Хілларі. Журнал «Лайф» ще в 1955 році писав: «Лисаневич — друга за ліком визначна пам’ятка Непалу після Евересту».

Борис Лисаневич народився в Одесі на 4-й станції Великого Фонтану в родовій садибі, подарованій прапрадіду за взяття фортеці Хаджибей ще градоначальником Йосифом-Хосе Дерібасом.

Революція розсіяла сімейство, один із братів загинув під час придушення Кронштадтського заколоту (звісно, він був на боці заколотників-есерів), другий втонув на броненосці, слід третього обірвався у Франції. Колишнього ж кадета Бориса Лисаневича, стрункого, сильного і музично обдарованого, прийняла до своєї студії балерина Гамсахурдія, до речі, далека родичка Лисаневичів. В Одесі майже всі одне одному рідня.

У 1924 році у фінальному акті опери «Пророк» Мейєрбера піротехнік передозує калієву селітру, порушить пропорцію, і Одеський театр, символ міста, весело запалає, як піонерське вогнище. З попелища Лисаневич їде до Парижа (тоді ще випускали), одержує «паспорт Нансена» — проміжний документ, який видається біженцям, і укладає контракт із театром «Альгамбра». На перегляді в театрі Сари Бернар Борис зробив подвійний пірует, злетів і був прийнятий у трупу Дягілєва Ballet Russe. Він танцює на найкращих сценах світу в балетах «Петрушка», «Парад», «Карнавал», «Жар-птиця».

У кишені лежить аргентинська віза, квиток на пароплав до Буенос-Айреса, де продовжаться гастролі. Лисаневич заходить до ресторану в Монте-Карло попрощатися з друзями із шаляпінської трупи, знайомиться з солісткою балету Кірою Щербачовою, рве квиток і їде на гастролі в Індокитай. У проміжках між гастролями полює на леопардів, буфало і носорогів. Життя нагадує феєрію з буфонадою, щодня — наче свято, на яке запрошені всі охочі. Що за актор без імпровізацій?

«Я був зачарований Сходом, — писав він. — Не міг повірити, що почуття гармонії і краси, яке я відчував тільки на сцені, могло існувати в реальному світі».

Індія вабила і перспективою одержання британського паспорта. Він обзаводиться впливовими друзями і покровителями і з їх­ньою допомогою, зокрема фінансовою, відкриває в Калькутті аристократичний «Клуб-300». У ньому організовує таємні переговори Джавахарлала Неру з відлученим від престолу королем Непалу у вигнанні Трібхуваном.

У 1952-му разом із другою дружиною, юною датчанкою Інгер Пфейфер, і двома синами прибуває в Непал, де не знали гасу, електрики й унітазів. Прилучаючи повернутого на престол короля до цивілізації, Лисаневич навчає непальців вирощувати шпинат, капусту і полуницю. Для залучення туристів відкриває готель, сам селиться на даху, де всі зірки — його. У різний час на даху побували король Іспанії Хуан Карлос, Агата Крісті, Франсуаза Саган, Жан-Поль Бельмондо. З молодим актором Бельмондо Лисаневич знявся в епізоді фільму «Людина з Гонконгу». Коли минулого року Кльонов подзвонив Бернадетті Вассо, подрузі Бориса і Жана-Поля, вона з’єднала його по телефону з Парижем.

— Нарешті хтось зацікавився Борисом і моїм фільмом з його участю, — сказав Бельмондо. — Я дуже хочу, щоб одесити побачили його, і за першої нагоди передам в Одесу».

Уже передав. Кльонов демонстрував авторові фрагменти з кінокомедії.

Гостював у Лисаневича і Климент Ворошилов. Першого червоного офіцера зачарували пагоди на тлі сніжних піків, але був й інший, приглушений обставинами державний інтерес. Ще в 1924-му російський художник Микола Реріх, котрий проживав в Індії, затіяв масштабну експедицію в Тибет. Політкомісаром у Реріха був агент ВНК Яків Блюмкін, радянський Лоуренс Аравійський. За караваном Блюмкіна рухався ар’єргард з озброєними більшовиками-бурятами. Завданням загону підтримки було підняття червоного прапора над Лхассою. Климент Єфремович наполегливо запрошував до Москви. «Тільки в тому разі, якщо буде куплений квиток в обидва кінці», — жартував Лисаневич.

Після смерті короля Трибхувана, його друга і покровителя, Лисаневич недовго сидить під арештом за сфабрикованим обвинуваченням. Його випускають, адже новому королеві теж потрібен Борис із його зв’язками.

Чутливий до гірської романтики президент Світового банку Роберт Макнамара надає Лисаневичу надзвичайно вигідний кредит для будівництва готелю Yak and Yeti. Зрештою внаслідок інтриг недобросовісного партнера з бізнесу, а може, і завдяки власному хлібосольству Лисаневич розоряється і вмирає в лікарні для бідних у 1985 році. Його поховано на цвинтарі британського посольства.

В Одеському інституті сухопутних військ начальник, генерал-лейтенант Троц, підняв архіви кадетського корпусу, у стінах якого розташовується навчальний заклад, щоб задовольнити інтерес Кльонова до особи кадета Бориса Лисаневича. Садиба Лисаневичів разом із конезаводом знаходилася через дорогу від кадетського корпусу в Шарлатанському провулку (нині вулиця Піонерська). Начальник кадетського корпусу, генерал від інфантерії Михайло Євгенович Дерюгін частенько заїжджав сюди на самовар, заодно милувався ахалтекінськими племінними скакунами, які брали призи на іподромі, розташованому теж неподалік.

Кльонов і Лисаневич

Усе-таки Лисаневича, напевно, треба було сприймати живим, як балет, у русі. І шляхетна турбота Кльонова, людини теж безмежно захопленої, саме й спрямована на те, щоб уникнути забуття. Спочатку на Кльонова з його саморобними лекціями про земляка, який став частиною Непаліани, ходили нерішуче. Нині у Всесвітньому клубі одеситів аншлаги. Відкрили знаменитого земляка із запізненням на сорок років, але ставлення трепетне і трохи істеричне. Навіть зверталися до мера міста, щоб вулицю Зоопаркову, яка межує із Шарлатанським провулком, перейменувати у вулицю Лисаневича. Тим більше що в Катманду обіцяли увічнити ім’я легендарного одесита в назві однієї з площ.

Професійно насторожені британські й американські офіцери вважали Лисаневича міжнародним агентом, подвійним, потрійним, перехресним, яким завгодно. Будучи людиною проникливою, Лисаневич, не спростовуючи здогадок, багатозначно посміхався.

Дипломатично усміхається і Кльонов, не руйнуючи припущення перших секретарів посольств у Катманду щодо його персони. До того ж першим секретарям, які за родом діяльності оперують і розвідданими, можливо, відомо, що перед однією масштабною експедицією офіційний представник подав надію Кльонову: мовляв, непогано було б застовпити в Катманду генконсульство України або бодай консулат, і Кльонов цілком підхожа кандидатура на престижну посаду. Дипломатам відомо, що Кльонов має особливу прихильність надзвичайного і повноважного посла США в Непалі Майкла Малиновського. Річ у тім, що дідусь Михайла Малиновського сто з лишком років тому емігрував... з Одеси.

Такі мрійники, як Кльонов і Лисаневич, не вкладаються у звичний ряд.

Коли у 80-ті соцреалії особливо допекли безсрібникові Кльонову, він рятувався від перебудовного безладу у дитячому середовищі. Звернувся у будинок піонерів Приморського району Одеси, і йому довірили шість десятків підлітків для залучення до високого в топографічному й образному сенсі позакласного виховання. Важких хлопців і дівчат Кленов водив у Крим, на Кавказ, учив боксувати, управляти вітрилами. Підліткам, передусім із неповних сімей, потрібні одержимі викладачі, бажано чоловіки. Історик і археолог Кльонов учив, за великим рахунком, як жити і як сприймати далекий від досконалості світ. Дехто з його вихованців уже топтав Гімалаї і Непал.

Добре, що для них, та й для нього самого, знайшлася географічна точка на планеті, де перетнулися і сфокусувалися навіть не інтереси, а життєві вектори і непорушні установки. У Смарагдовій долині відбувається очищення від життєвого сміття. Вище за 3000 метрів піт не пахне.