НА ГУСТОНАСЕЛЕНОМУ ОСТРОВІ, У ПОШУКАХ ТРАВИ...

Хоч про які проблеми політичного, соціально-економічного, культурного життя нашої країни ми б говорили, найактуальнішим аспектом їх розв’язання було й залишається психологічне переорієнтування людей, змушених, з огляду на обставини, що сформувалися, переходити сьогодні від звичного соціалістично-казарменого буття на рейки цілком нових суспільних відносин. На жаль, це вдається непросто на тлі затяжної рефлексії «переломного періоду», який ось уже десять років не може «переломитися» в бік матеріального й морального добробуту, бо супроводжується клептоманією можновладців, ідеологічною дистрофією політиків, фінансовою анемією банкірів. Тож немає нічого дивного в тому, що величезна кількість співвітчизників почуваються викинутими за борт корабля, з якого навряд чи найближчим часом кинуть рятувальне коло. Не потонути б у бурхливому морі, де кожен сам за себе, сам у натовпі. Отож і проходимо ми байдуже повз хворих, старих, жебраків, дітей із покаліченими долями, алкоголіків, бездомних. І лише коли власний біль обпалить серце, озираємося навколо: Господи, скільки схожих на мене!

А тим часом невблаганна статистика свідчить: населення нашої країни неухильно скорочується (нас уже не 52, а менше 50 мільйонів; у 2595 населених пунктах 1998 року загалом не було зареєстровано дітей віком від 5 до 15 років); 65 відсотків родин мають украй низький рівень доходів і потерпають від поганих житлових умов; зростає безробіття, зменшується кількість задіяних на виробництві. Про здоров’я нації годі й говорити. Навіть у Києві народжується лише 66 відсотків дітей без патології, у Дніпродзержинську — 7, Маріуполі — 10.

Люди старшого покоління на свою злиденну зарплату не в змозі прожити, і якщо діти не мають можливості простягнути їм руку допомоги, змушені простягати її самі — для милостині.

Зрозуміло, в таких умовах заявляє про себе злочинність, яка при певному зниженні кількісних показників характеризується домінуванням особливо небезпечних форм. Часом навіть складається враження, що наше суспільство можна легко поділити на дві частини — тих, хто не «дружить із законом», і тих, хто цих «недружніх» прагне посадити...

Звертаючись до людського геному

Філософ Микола Бердяєв у своєму дослідженні «Сенс історії» писав, що існують зовні благополучні епохи, коли в часі наявна стабільність і кожен набуває в ньому природно стійкого положення. Але бувають епохи катастрофічні, коли немає такої стабільності й міцності, коли немає на що спертися, коли земля хитається під ногами. І ось у такі епохи, більш значущі, ніж епохи спокійні, стійкість і міцність людини визначаються тільки її вкоріненістю у вічність. Кожен несе особливу відповідальність і за себе, і за навколишній світ. Він або стверджує життя, або сіє смерть, тлін, розпад...

Нині всі ми певною мірою перебуваємо під пресом обставин, і найчастіше — негативних, стресових. У буквальному значенні стрес — це реакція живого організму на пред’явлені до нього вимоги. Це може бути що завгодно — холод, голод, травма, шум. Скажімо, в пацюків, коли їх збирається багато на невеликій площі, стрес відразу змінює поведінку: підвищується кров’яний тиск. Виявляються особливо агресивні особини. Деякі гинуть від інфаркту.

Щось схоже відбувається і в людей. В умовах тривалої соціальної ломки окремі наші співвітчизники здатні на невмотивовані вбивства, непоясниму жорстокість, вандалізм. Сенс людського життя знецінюється.

Лише нинішнього року на терені України скоєно 3494 навмисних убивства і 873 згвалтування, 82848 крадіжок, 5094 чоловіка постраждали від тяжких тілесних ушкоджень. Понад 40 тисяч дітей стали жертвами жорстокості батьків. Знущання інколи набирали таких бузу- вірських форм, що не піддаються жодному осмисленню.

...Батько, визнаний судово-медичною експертизою повністю здоровим, у пориві виховного азарту протягом кількох годин бив свого семирічного сина, а потім, ще живого, задушив мотузкою. Жінка замордувала до смерті трирічну доньку, яка, захворівши, весь час плакала. Інша послідовниця «святої справи материнства» дозволяла коханцям гвалтувати та знущатися з її «рідної кровинки».

Рятуючись від такої «опіки» батьків, неповнолітні тікають із домівок — приблизно 50 тисяч на рік. Доля багатьох із них складається трагічно. На лихе оточення діти відповідають злом. Тож не дивно, що темпи зростання правопорушень серед неповнолітніх випереджають ті самі показники серед дорослих. Впродовж останнього десятиліття на 70 відсотків побільшало й дитячих самогубств (причому хлопчики добровільно йдуть із життя вп’ятеро частіше, ніж дівчатка).

Дехто вважає, що описані вище аномалії — результат психічних розладів. А тому, мовляв, коли людська душа взагалі хвора і в кожній людині сидить потенційний божевільний, то немає гарантії, що в стані афекту звір, що дрімає в тобі, не ошкіриться.

Проте людина тим і відрізняється від тварини, що може себе творити, і від того, яку особистість у собі самій формує, залежить її карма.

Властиво, існує думка, що в нашому геномі закладено так званий «вибуховий код» у вигляді гранично допустимої кількості якихось психічних та фізіологічних реакцій, після яких змінюються процеси життєдіяльності, настає хвороба, загибель чи божевілля. Саме тому, якщо виключити з правил дітей, котрі ще не вміють самостійно протистояти суворим випробуванням долі, то стосовно дорослих не може бути сумнівів — вони зобов’язані навчитися керувати своїми емоціями, поривами, бажаннями, аби не перетворитися на людиноподібних сомнамбул. Це інколи нелегко, але можливо.

Скажімо, всі знають, як непросто вилікувати людину, котра «сіла на голку». В основі її поведінки — фізіологічна залежність від наркотика. Та ось у київському християнському благодійному фонді «Наріжний камінь» вирішили цю думку спростувати. І його директор — психотерапевт Ілля Кравцов разом з колегами розробив комплексну програму лікування та реабілітації наркоманів, виходячи з того, що хвороба їхня корениться, головним чином, у психологічних чинниках. Гасло «Вилікуй себе сам, а ми тобі допоможемо» уже приносить свої плоди. І навіть стан ломки хворі тут витримують без ліків, бо взяли для себе за постулат ідею, що не існує такого фізичного болю, якого людина не могла б витерпіти заради одужання. Було б бажання.

«Non biz in idem»

Коли ми зустрічаємо цинічних, примітивних, духовно спустошених людей, здається: а може, це кара Божа і навряд чи ми зможемо допомогти їм повернути собі те давнє, глибинне, споконвічно закладене природою. Але, з другого боку, якщо цього не прагнути, то де гарантія, що почнемо жити краще, що чиясь лиха рука не замахнеться на нашого ближнього, не понівечить так само і його душу?

Банальний приклад. Людина скоїла злочин. Відсиділа у в’язниці. Повертається додому з думкою почати нове життя. Але... житла немає, роботу знайти практично неможливо, доброго слова чи співчуття не заслужила. І все повертається на круги своя.

Не знаю, які результати, скажімо, останньої амністії (нині, здається, результати більш обнадійливі), але, за даними Департаменту з питань виконання покарань, щодо аналогічної акції 1994 року статистика була така: з 46,3 тисячі звільнених 1240 не прибули в місця, куди їх направили. А з тих, хто прибув, прописались і працевлаштувалися тільки 60 відсотків. Доля решти невідома. Зате достеменно відомо, що раніше засуджені вже через рік скоїли 2,8 тисячі злочинів.

Чи випадково це? Чи справді всі ці люди мають патологічний потяг до злодіянь? Авжеж, ні. Просто повна байдужість, бюрократичне ставлення, зневага до тих, хто з тих або інших причин припустився фатальної помилки, стають підмурівком рецидиву, від якого згодом потерпає все суспільство.

«Non biz in idem» — казали стародавні, тобто двічі за одну провину не карають. І людині, котра прагне звестися на ноги, суспільство зобов’язане надати шанс.

Ліки від болю

Іноді ми міркуємо: а чому, власне, виходить так, що знедоленим нікуди подітися, чому, щоб прописатися або працевлаштуватися, їм у тисячу разів більше, ніж іншим співвітчизникам, доводиться оббивати пороги різних кабінетів? Адже за свої гріхи вони вже заплатили. Відповідно до закону «Про зайнятість населення», нормативних актів і відомчих наказів, визначено коло державних органів, покликаних забезпечити дотримання прав цієї категорії людей. До них належать, зокрема, міськрайадміністрації, загальноосвітні школи, профтехучилища, бюро працевлаштування, центри медико-соціальної реабілітації. І все-таки...

«Розповім усе по порядку, — пише в редакцію С.Сушевський. — У листопаді 1991 року мене засудили на 1 рік і 6 місяців позбавлення волі. За півроку до звільнення мене викликав до себе начальник загону й показав копію позову ЖЕКу, який свідчив, що в мене забирають квартиру. У травні, звільнившись, приїхав у Вінницю. Батько прописати мене відмовився. А стосовно житлоплощі, яку колись займав, то вона виявилася в розпорядженні секретаря того самого ЖЕКу...

Згодом мені пояснили, що суд не мав права на рішення про моє виселення, й потрібно йти на прийом до мера. Але хто мене до нього пустить?

Зрештою, довелося жити де доведеться і як доведеться. В результаті знову опинився на лаві підсудних. Зараз до звільнення залишається два місяці. Але жадана свобода не тішить. Адже в моєму багажі тільки одне надбання — туберкульоз із розпадом легенів. І ще — невизначеність та страх перед майбутнім...»

Читаючи цей лист, думаєш: які ж ліки від болю можуть допомогти цій людині, і взагалі — чи тільки медикаментозні? А можливо, не меншою мірою — від бездушності, черствості, байдужості — вони необхідні й тим, хто дивиться на світ з чиновницької висоти свого посадового п’єдесталу?

Ми ж не завжди були такими — відмороженими. Газети дореволюційного Києва рясніли повідомленнями про благодійні організації. Це притулки братів Терещенків, дешеві квартири Сулими, Катерини Василашкової, Дундукової. 1910 року на Подолі на кошти відомого київського мецената Бродського побудовано єврейський притулок — одне з відділень товариства денних притулків для дітей робітників, де піклувалися про малолітніх із бідних родин. Там, коли батьки йшли на роботу, вони навчалися грамоти, прибирали приміщення, шили собі одяг.

Споруджувалися в столиці і богадільні. Безкоштовне житло бездомним надавала представниця царсь-кої династії О.Романова, яка заснувала жіночий Покровський монастир. При ньому діяла лікарня, аптека, рукодільна майстерня для бідних, училище для дівчат. При лікарні був барак для інфекційних хворих на 12 й ізолятор — на 5 місць, а поруч — притулок для сліпих і безнадійно хворих. Аби допомогти знедоленим, діяли спеціальні продуктові магазини. Уперше такі магазини, названі солдатськими, відкрило подружжя Дрентельн.

Біг по колу

Історія вчить нас багато чого. Та чи хочемо ми брати уроки? Чи бачимо, що 83-річний марафон, розпочатий 1917-го, — це біг по колу, а не по спіралі, і тому, втомлені та знесилені, ми нагадуємо навколишньому світові ту саму дурну білочку, яка вдень і вночі крутить намореними лапками колесо, залишаючись в одній і тій самій точці?

Безумовно, певне прагнення звернутися до історичного досвіду нині помітне. У місця позбавлення волі до в’язнів прийшла церква. Громадськість почала створювати фонди сприяння пенітенціарним реформам (як би так зробити, щоб на цьому не нагріли руки хитромудрі ділки). Включилися в таку необхідну для сус-пільства роботу адміністрації ряду міст, зокрема Києва, Харкова. Є дані про відкриття перших нічліжок для бездомних. У Національній юридичній академії розроблено проект типового положення про центри соціальної адаптації. Але всі ці кроки, з огляду на реалії сьогодення й потреби в соціальному захисті людей, котрі перебувають за межею бідності, настільки мало захищені фінансово, що годі розраховувати на істотну віддачу від них найближчим часом. Та коли хтось думає, що це завдання можна відсунути на другий план, то дуже помиляється.

В Інституті кібернетики ім. В.Глушкова ось уже кілька років проводять стратегічні філософські дослідження під умовною назвою «Вихід із колби», в рамках яких учені всього світу в царині інформатики прагнуть відповісти на запитання: що лежить в основі життя людства — випадок, дія стихійних сил, чиясь воля? Отож, один експеримент, здається, дав вичерпну відповідь.

Розроблялися моделі незаселених островів, на яких умовні істоти за один прийом з’їдали всю траву й мусили мігрувати далі, на наступний острів. Між ними, природно, виникала конкуренція. Виживали найсильніші. Істоти «підростали», набиралися досвіду. Впроваджувалися правила, які ускладнювали міграцію. І так доти, доки не настав час гуманного принципу, і вони не засвоїли, що не можна конкурувати зі слабкими. Їм слід було поступатися хоча б частиною території. І що цікаво: група, яка засвоїла цей принцип, виживала, інша ж була приречена на загибель. Життя — навіть у лабораторних умовах — підтвердило біблійну істину: добро повинне бути розумним, а зло — переможеним. Можливо, цей висновок учених — не тільки для наукових праць, а й для нас, котрі входять у XXI століття? Час покаже, яку альтернативу виберемо.