НА ДНІ ВАРШАВИ

За кілька днів і ночей вдалося не тільки побачити столицю Польщі з непарадного входу, а й її дно. Розмах і широчінь царюють у повсякденних клопотах варшав’ян, які почуваються досить комфортно, не звертають уваги на численних гостей із Китаю, не те що на вихідців із колишнього Радянського Союзу. Одначе, крім парадного вигляду, у Варшави є й інший, де бруд і зло, де самотність і приреченість, злочини і венеричні хвороби... Нижче варшавських бомжів стоять приїжджі, ті, хто намагається зачепитися за Варшаву, втративши віру й надії на рідній землі.

Своєрідний прообраз колишнього Радянського Союзу сформувався в районі автостанції поблизу залізничної зупинки «Варшава спортивна». Новачки тут завжди є, їх легко впізнають, місцевий рекет збирає данину в розмірі одного відсотка грошей, що має той чи інший прибулець. А ще простачкам підкидають «ляльки», аби в наївного «щасливця» видурити гроші.

Все це не стосується китайців, які торгують на речовому ринку. Зморених і виснажених серед китайців чимало — тяжко дістається заробітчанська копійка. Багато з них тільки й володіють поняттями, які стосуються ціни товару, — «оптом» та «один». Решту вказівок та інформацію отримують по мобільнику. Насичена бавовною «Варшава спортивна» має більше пропозицій, аніж попиту в десятки, а то й сотні разів. Господарює на ринковій площі і прилеглій території так звана курська мафія. Курські хлопці «тримають» порядок. Китайців та поляків вони не зачіпають. Польських поліцейських не побачиш, і без них залізний порядок.

Тут, у притишеному гомоні китайської мови, і починається дно. Дно, на яке можна впасти й не піднятися. Особливо коли не маєш ні гроша за душею і мариш, що може допомогти тимчасова екзотика — вузькоокі торговці, доброзичливі й суворі, які як ніхто зрозуміють твою рабську покору. Одначе вийде по-іншому: вони до неможливого завантажать крамом візок, а коли ніхто не бачить, нагородять стусаном. За кілька доларів щоденно тут рвуть жили сини і доньки України під наглядом незворушних китайців.

Українців чимало можна зустріти на вулиці Торговій. Парк ім. Першої армії Війська Польського під крислатими деревами багатьох ховає від ночі і дощу.

Ось тільки готель «Прага», що неподалік, дражнить затишком і комфортом, недоступними для нічліжників. Там за добу треба заплатити близько 40 доларів, яких у китайців не завжди заробиш за тиждень.

Часто влітку нічліжкою наймитам-українцям слугують щілини під залізобетонними спорудами, наприклад, під залізничними платформами, де зупиняються електрички. Неподалік напису «Варшава спортивна», де снують заклопотані пасажири, під бетонною твердю на різному мотлоху відпочивають втомлені заробітчани.

Навряд чи заполонили душі молодих чоловіків авантюризм і пошуки пригод. Вони переймаються іншим: чи можна облаштуватися тут, у європейській столиці, де нібито й заробітки вищі. Одинаку майже неможливо прижитися. Такі швидко повертаються в рідні краї... Збирається на дощ, і бездомні тиснуться під залізобетонними брилами. Тут-таки три китайці невизначеного віку. У них свої проблеми, набагато серйозніші, бо викинуті вони з тисячного загону торговців за нібито привласнення коштів в оборудках «вроздріб-оптом». Тепер залишилось заробляти на повернення додому, бо місця в багатолюдних орендованих помешканнях для них немає.

Загиджені чагарники довкола залізничних колій нагадують українські «пейзажі», й мимоволі ловлю себе на думці, що в цьому плані погано «не тільки у нас». Антисанітарія тут у всіх на очах — як необхідний штрих до портрета сучасної Варшави. Цей «шарм», радше, нагадує гетто, куди поляки не заходять —чи то бридяться, чи то бояться.

Аби стати своїм серед земляків, мені вистачило не поголитися; однак доводилося ховати руки, що давно не бачили фізичної роботи. Чи не в кожного заробітчанина, крім запасу традиційного сала, є мисливський ніж для відлякування нападників, волоцюг. Хліб, сало і вода — нехитрий харч заробітчанина, на який можна вижити. І навіть поділитися з ближнім. Одне слово, українець на дні Варшави не помре. Хоча й почуває себе гірше за польських бомжів та жебраків. Численні плакати навіть бомжів закликають голосувати за унію з Європейським Союзом, а якщо ти безробітний українець, то тебе нікуди не кличуть.

Уже вкотре переконуюсь, що українці свою невмирущість проявляють саме на чужій землі, де доводиться виживати. Правда, у Варшаві є можливість відступу — сісти в рейсовий автобус і через годин 10 опинитись у Луцьку чи Івано-Франківську. Ось троє гуцулів явно «косять» під поляків, одначе видає їх діалектне «йо». Про себе називаю їх групою «Йо».

Група «Йо» тиняється між торговими рядами і шукає праці. Шукають достойних заробітків, про які мріяли, а вони виявилися не вищими, ніж в Україні. «Най тебе шляк трафить!» — результат їхніх невдалих шукань. Застиглі, мов кам’яні, обличчя китайців незворушні і не дають ніяких пояснень: у кожного свої проблеми. Гуцули так і не наймаються на жалюгідну працю, сподіваються, що пофортунить в іншому місці. А без них тут легко обійдуться, бо є молоді хлопці й дівчата з Волині, Рівненщини, Житомирщини, з Білорусі та Росії. Робочої сили — надлишок.

Минає небагато часу, і я відчуваю, що Варшава прощається зі мною. Пора лаштуватися додому. Гордовита пані Варшава — прекрасна з парадного входу і сувора на пустирищах, де шукають пристановище українці-заробітчани. Перебуваючи на її дні, приводиш себе до порядку у безплатних вбиральнях торгового центру «Garrefour». І відчуваєш: ти в Європі. І коли вчитуєшся в рядки Аджея Стасюка і Ольгерда Будревича в польському часописі, пересвідчуєшся, що Варшава не вітряна і не егоїстка, вона мислить і діє, знає, як облупленого, тебе, заробітчанина. І ти покидаєш варшавське дно, відчуваючи, як додається сил, бо щойно позбувся багатьох ілюзій, буцімто тут повітря солодше, ніж в Україні і т.д. І навіть радієш, що побував не серед шику і блиску Варшави, а в не менш важливому місці—на її дні.