Музей життя. Наперекір невагомості: дві доби на Прип’ятській землі

Уже ввечері в Чорнобилі, в колишньому міському кінотеатрі, а нині – фондосховищі, де зберігаються експонати, я попросив дівчат із експедиції показати акуратно складені в конверти документи, знайдені в Заліссі. У покинутому будинку Галини Тимофіївни Семенюк знайдено 11 документів: вісім фотографій, свідоцтво про народження, свідоцтво про забудову садиби та один лист. Я сфотографував ці документи. «Мирний атом» пройшовся по долях людей як каток, як Молох... І нема прощення Системі.

З одним із експонатів майбутнього музею пов’язана цікава історія. У розпал виборів президента у 2004 році, саме в листопаді, надійшли кошти на експедицію, і треба було стрімголов їхати до Чорнобиля. І ось експедиція під помаранчевим прапором виїжджає до зони. Треба ж працювати, хоча на київських вулицях, «на Майдані революція іде!» Перша знахідка у селі Лельові, у перший же день, - зимова підкова! Вже неодноразово бувала експедиція в цьому селі, в «десятці», де все фонить. Ось і не вір після цього у передвістя. Значить, удача буде - і помаранчева революція переможе - так вважали в експедиції. І не помилилися!

У прообразі музею, що розмістився в колишньому кінотеатрі, - плетені кошики, суховила, коси, плуги, скрині, діжки, бодні, старовинні вулики у формі колоди, найрізноманітніший інструментарій, вироби місцевих гончарів.

«Це має бути не просто музей, а музей-архів, який би представив цю територію, експонати у фотографіях, у відеозйомках, фонозаписах. Ми готуємо до 26 квітня, до 20-х роковин аварії на ЧАЕС, виставку в Українському домі під назвою «Врятовані скарби української Атлантиди». Ось і президента ми вже запросили, коли він відвідував наше сховище. А ще частина експонатів буде відправлена на виставку до Барселони», - розповідає Ростислав Омеляшко.

«Господи, помилуй нас»

День другий: Кошівка - Старосілля - Крива Гора - Зимовище - Красно - Лелів - Копачі - Прип’ять - Новошепеличі

Наступний ранок видався ясним. Ми поїхали за Прип’ять, у села «десятки». З експедицією постійно перебуває озброєний міліціонер. Проїхали міст (збудований він тільки після аварії, а до того працював паром); перед Кошівкою перевірка, і ми вже на тій землі, у якої майбутнього немає. Ніби завжди буде лише минуле, і навіть сьогоднішнє видається як невагомість.

Перша зупинка в Старосіллі. Хати здебільшого дерев’яні. Ростислав Омеляшко веде групу до раритетної хати, з якою пов’язана «експедиційна» історія, що міцно вкарбувалася в пам’ять. У цій покинутій хаті жила нова «хазяйка» - змія. І Ліна Василівна побачила її, коли вже зайшла всередину. Довелося стрибати через неї прямо в руки одного з хлопців експедиції. Цікава хата ще й тим, що вона зрубна, а сіни плетені. На жаль, недовге життя їй судилося, скоро-таки завалиться.

Типова риса заприп’ятських сіл, що на кордоні з Білоруссю, - плетені конструкції; трапляються вони і в Усові, і в Красно. У плетених клунях селяни зберігали зерно та сіно.

Через села Крива Гора і Зимовище ми їхали до Красно. Рухаємося паралельно Прип’яті, а від Зимовища до станції - через річку лише 5 кілометрів. У Зимовищі проїжджаємо доглянутий цвинтар; багато рушників на хрестах. На північному Поліссі рушники чи не найгарніші в Україні.

У Красно зупиняємось поблизу церкви. Субота: сонце і мороз, чудова, справжня зимова погода. Всі разом ідемо до храму. На ньому напис - церква Архістратига Михаїла збудована 1800 року. Ростислав Андрійович каже, що це точно XIX століття, але аж ніяк не початок його.

Заходимо до церкви, всередині скаліченої, наче по війні. Мародери пообдирали все, що можна, знівечили іконостас. Не встигли, не зуміли люди зупинити цю вакханалію. А куди ж дивилася наша славна міліція? На війні ж із мародерами (якщо їх на це не уповноважували «переможці») розмова була короткою...

Ростислав Андрійович вмикає диктофон, і в храмі лунає церковна музика, співає хор, священик читає... «Господи, помилуй нас...» Лише з-під бані дивився з докором Господь наш, і невимовна туга застила очі. Важко повірити, що люди можуть таке робити в церквах.

Ще одне побачення із завмерлим минулим - місцева школа неподалік храму. Тут і орди Чингізхана, мабуть, не могли так «попрацювати». «Все починається в житті з малого, З зернини хліб - з промінчика зоря. І Ленін сам почав важку свою дорогу Також колись із Букваря». Цей вирваний із Букваря аркуш – лише крихта в морі безладу, докір сучасникам. Сплюндрований кабінет (тут навчалися молодші класи), в якому дивом збереглися дитяча вишивка і точно вже раритет - велика шкільна рахівниця, що її побачиш хіба що в радянських кінострічках середини минулого століття. Місце в майбутньому музеї їй знайдуть обов’язково.

Саме музей-архів може відтворити, реконструювати життя північного Полісся, яким воно було до катастрофи. Щоб майбутні покоління виселених поліщуків знайшли тут часточку своєї душі, свою прабатьківщину. І, як вважає Ростислав Омеляшко, «не можна цей світ обмежити райцентром чи «зоною відчуження». А повинен музей бути в Києві. Філіал його - в Чорнобилі чи поблизу міста. І президент уже обіцяв допомогти нам у його створенні. Треба зберегти в зоні те, чого не можна вивезти, що фонить, - хати, церкви, бортні вулики. Є гарне поле під Черевачем над Ужем. Їхали б люди на Чорнобиль, а тут, зовсім поруч, село-музей - скансен, де відтворено скарби цієї землі. А що стосується основної - київської - частини музею-архіву, то найбільш нагальною і складною проблемою є виділення достойного приміщення у столиці. В якому б зберігалася загибла частина України».

У Копачах, майже повністю закопаному селі, залишилися лише два будинки (сільрада і дитячий садочок) та монумент воїну-визволителю з плитою, на якій викарбувано імена полеглих у Другій світовій війні односельців. Нещодавно хтось привіз і встановив ошатний вінок. Ми зупинилися, і я сфотографував поблизу воїна сталевого кольору, з каскою в руці, двох багаторічних учасниць експедиції, львів’янок: доктора мистецтвознавства Раїсу Володимирівну Чугай та журналістку Ольгу Бандрівську, нині працівника райадміністрації у місті Львові. Один із переселенців, колишній мешканець Копачів, розповідав учасникам експедиції: «Якби мені дозволили повернутися в рідне село, я б викопав землянку, жив би в ній. Там, де я тепер живу, - є і телевізор, і пральна машина, і все, що Бог послав. А я щодня слухаю радіо й думаю, чи скаже президент, що можна повертатись у Копачі». Ось де трагедія новітнього часу в Україні, в самому центрі Європи!

«Золоте весілля»

Проїхали станцію у Прип’яті. Зупинилися, навіть сфотографувалися (сам не знаю - навіщо?). Реактор жодних почуттів не викликав. Занадто багато болю приніс цій землі «мирний атом».

До Новошепеличів ми приїхали вже надвечір. Останнє село набувало якогось сакрального змісту. Всього за п’ять кілометрів від ЧАЕС живуть Сава Гаврилович і Олена Дорофіївна Ображеї. Ці унікальні люди залишилися фактично наодинці з природою у мертвому селі: садять картоплю, доглядають бичка, збирають гриби. Дід ловить у рукаві Прип’яті сомів. Самі бачили - Сава Гаврилович упіймав аж трьох сомів, кожен – із півтора кіло. А ще розповідає дід, що декілька років тому впіймав величезного сома, довго з ним боровся… А потім узяв та й прив’язав його мотузкою («хай погуляє, жир трохи скине»). Хто в експедиції давно працює, підтвердили - жодної містифікації... Але ж яка фантасмагорія!

А перед нашим приїздом у Новошепеличі (привезли старим і сіль, і хліб, і цукор, і олію, і печиво з цукерками...) завітав до Ображеїв президент Віктор Ющенко разом із головою РНБО Анатолієм Кінахом. Результат ми бачили на власні очі - до садиби Ображеїв у Новошепеличах (а це декілька хат і клунь - справжня латифундія!) вже майже провели нову електричну лінію. За неповну добу - «да будет свет!». Розповіли старі нашим високопосадовцям про свої проблеми, про мародерів, діяльність яких була освячена місцевим міліціонером. Дарма що той вже у відставці… «Приїздили - Петро, Володя - з міліціонером, забрали пенсію, пили, їли... Понапивалися. І куфайку забрали. Хай носять!». Олена Дорофіївна - 1933 року народження, Сава Гаврилович - 1929 року. 15 травня 2006 р. виповниться 50 літ відтоді, як молоді вінчалися у краснянській церкві. Якраз через Прип’ять, за сім кілометрів, рукою подати - і Красно. Мертве село. «Золоте весілля»...

А ще старий змайстрував для майбутнього музею знамениту поліську пастушу трубу. Кажуть, що звук її було чутно аж у Чистогалівці! А то ж більше 7 кілометрів. Для цього треба було знайти в певний час року рівнесеньку крушину.

По приїзді до Києва, навіть через декілька тижнів, важко розібратися в усій строкатій какофонії почуттів. Точно знаю - людина, котра побувала в зоні, їде додому зовсім інакшою, хотілося б вірити - вона більш упевнено стоятиме на землі. Мабуть, і президент, і голова РНБО, і свіжоспечений політичний боєць, Віталій Кличко, які за день до нас побували в Чорнобилі та Новошепеличах, повернулися до Києва зовсім інакшими людьми?

У квітні вже нинішнього року в Українському домі, нагадаю, буде відкрито етнографічну виставку, приурочену до 20-х роковин катастрофи на ЧАЕС. Саме нею опікується чудовий колектив однодумців, який очолює Ростислав Андрійович Омеляшко і невід’ємною частиною якого є видатна українська поетеса Ліна Костенко. Часто на поліській землі я чув від Ліни Василівни: «Коли люди працюють, і тобі хочеться працювати. Так можна жити!» Створити справжній Музей Життя їм вдасться. Не маю жодних сумнівів.